У Психолога
Авторизація
Запам'ятати на місяць
Реєстрація Забули пароль?


Вишиванка

вышиванкаМоя мама приїхала на Донбас із села Курської області дванадцятирічною дівчинкою у 1954 році. Приїхала до старшого брата, який вже деякий час жив тут. Був одружений та працював на шахті. Тікала від голоду.

Поки була мала і не брали на роботу офіційно, ходила по хатах. Підробляла, доглядаючи малих дітей. Ну, як підробляла? ЇЇ за це тільки годували. А якщо хозяйці щось не подобалася, могла побити та вигнати ввечері голодну.

Одружившись з батьком 5 січня 1966 року, поселилися у літній кухні батькової старшої сестри. Вони з чоловіком побудувалися на новому місці в степу років десять тому. Так само, як і інші новоприбулі, що приїхали працювати на шахтах. Батько теж родом з Курської області з сусіднього району. Не знаю скільки хат було на той час. Деякі уривчасті спогади з’являються у мене з п’ятирічного віку. А це вже чотири вулиці. Три з них були десь так хат по п’ятдесят. А четверта коротенька – десь на двадцять.

В тих хатах жили люди різні за національністю:росіяни, українці, білоруси, вірмени, грузини, азербайджанці, татари, литовці, узбеки. Говорили чотирма мовами: російська, українська, російська з акцентом та «речення зліпила з того, що почула».

У школі викладання велося російською мовою. «Вивчали» англійську та французьську. Настільки наскільки могла їх викладати вчителька по хімії.

Знайдіть психолога в Україні або онлайн, ознайомтеся з цінами на послуги психологів, читайте та отримуйте безкоштовні поради психологів.

Як я зараз розумію, українська була у пошані. Бо українську мову та літературу викладала аж сама завуч школи. Мали змогу не вивчати її діти військовослужбовців, що служили у лавах радянської армії та розмовляли російською. Але у нашому класі таких не було. Не пам’ятаю, не було таких дітей чи не було бажаючих шлангувати. Вивчали всі.

Я любила українську літературу. Але не шкільну, звичайно. Так само, як і російську. Шкільна російська та українська література мене просто вбивала. Гадаю, що і не тільки мене. Отой культ страждання та горя гіркого пролетарського і людського вкореняв в моїй дитячий голові думку «Життя –це біль. Суцільне страждання. І, як не крути, з цієї жопи ти не вилізеш ніколи». Як я зараз можу припустити, робилося це навмисно. Тому що щасливою людиною маніпулювати неможливо.

Але, на щастя, в нас був телевізійний канал УТ-1. Ще та нудотина. Як і все радяньске телебачення. Але всі програми були українською. І там час від часу читали гуморески Остапа Вишні. Показували українські мультики. Деякі навіть українською мовою. «Енеїда» - моя любов! Український гумор –це сила. Такий влучний. Я завжди від душі реготала, слухаючи його. Та й зараз регочу. Завдяки цьому у суцільному горі-гіркому виблискували промінчики життя.

Читати читала. Але не говорила українською мовою. Тільки пісні горлала інколи. Ні, я не стидалася. Просто не було потреби. І чомусь сильно перло на українські пісні саме у Тюмені та Сочі ще до нашої незалежності.

Вперше заговорити українською мовою мені захотілося у 2004. Під час Майдану. І не просто захотілося. Я нею говорила. Короткий час. Ющенко переміг. Збудження спало. І все повернулося у свою колію. Разом з Януковичем.

До речі, це були єдині вибори Президента України, у яких я приймала участь. І то не «за» Ющенко, а «проти» Януковича. Чому так? Тому що раніше, і пізніше також, все було передбачувано сфальсифіковано. І якось напружуватися я вже не бачила сенсу. А до того ще було й страшно. Молодики у шкірянках та спортивних штанях купками стояли біля виборчих ділянок. Тому було дуже стрьомно. Короче, сцикуха я ще та.

читайте також:

Просить-благодарить-отказывать Просите ли напрямую или ждёте, когда другие сами догадаются о том, в чём Вы нуждаетесь? А потом захлёбываетесь яростью от того, что они не догадались? Как Вы благодарите? Умеете ли вы отказывать? Почему иногда так сложно отказать?

Твоя жизнь такая, как ты хочешь? Всё в твоих руках! У нас есть свобода выбора, мы вольны сделать себя самым счастливым или самым несчастным человеком в нашей жизнь.

запитати психолога онлайн

Коли почалася війна, мені було страшно признаватися, що я родом з Луганської області. Тим паче з тих територій, що й досі окуповані. Хоча і поїхала звідти ще за царя Гороха. У 1984 з дому до Донецька. У 1989 з Донецька до Кіровограду. О, 7 серпня цього року буде вже 32 років як.

Це був непростий момент розриву ідентичності. Хто я? Росіянка, що народилася в Україні чи українка з російським корінням? Визначилася, що таки українка з російським корінням.

Клац. Один пазлик склався.

Стала спокійнішою. Впевненішою. Поступово почала пишатися тим, що народилася на Донбасі.

Навесні 2016 знову захотілося говорити українською. Як зараз пам’ятаю своє перше консультування! Думок багато. Слова розбігаються у голові, а у горло не лізуть. Якщо лізуть, то з таким болем! Швидкість мовлення черепашача. По відчуттям зсередини. Я так стомилася за цю годину!!! Наче вагон вугілля розвантажила. Чому вугілля? Бо береш його на лопату, а він розсипається. Поки донесеш, ще менше стає. Друга вже легше. Крепатура була, але я розминалася. Тепер вільно і з однаковою швидкістю говорю як російською, так і українською. З легкістю переходжу з однієї мови на іншу.

Клац. Наступний пазлик склався.

Вишиванки не мала. Думала, потрібна вона мені чи не потрібна. Ніяк не могла визначитися, що хочу:сорочку чи платтячко. Якого кольору? З якого матеріалу? Все мені було не так. І зрозуміла,що виставляти на загал своє українство ще не готова.

Тоді Всесвіт привів в моє життя людину, закохану в українську культуру. А конкретно, у автентичний український жіночий одяг. Вона знається на тонкощах та особливостях одягу різних регіонів України. З такою любов’ю та професіоналізмом розказувала про стрічки. Якого кольору. Якої довжини. З якого матеріалу та якої якості вони мають бути та про інші чудові штучки, яких чимало напридумували жінки для зручності та краси. Я слухала роззявивши рота. Дивилася чарівні фото її доньки у чарівному автентичному жіночому одязі. Так все подобалося. Але не йокнуло, щоб в мене у гардеробі була хоча б сорочка.

У той же час ніяк не могла збагнути, чому мене так тягне до українського всього. Не складалося у свідомості, як від російського коріння виросла українська гілка.

Коли під час консультування клієнти питають у мене про щось особисте, я розповідаю. Мені нема чого соромитися. І є багато чим пишатися. Так от, одного разу:

-Звідки Ви родом?
- З Луганської області. Так би мовити «чиста» росіянка. Хоч і народилася в України, та батьки мої росіяни. З Курської області.
- Та які ж вони росіяни. До тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року Курська та Воронежська області належали Україні.

Клац. Наступний пазлик склався.

Так от звідки в мене тяга до всього українського! Так ось чому моя мама, не вивчаючи мову і вважаючи себе росіянкою, читала товстенні книжки українською.
- Мам, ты что , читаешь книгу на украинском?
- Да
- И всё понимаешь?
- А что тут непонятно? Тот же русский. Только буква «и» с одной палочкой и точкой наверху.
Таки треба хоч трохи цікавитися історією.
За ці сім років багато пазлів склалося. До того, що вже написала додам ще трохи того , що було вперше. Вперше гордість за Україну. Вперше гордість за Президента. Вперше гордість за його справи. Вперше гордість за його дружину. Вперше гордість за його сім’ю. Перед людями закордонними не стидно. Було. Бо про Петра Олексійовича зараз пишу.

Пишаюся тим, хто я є. Тим, що роблю. Пишаюся, що у 2014, вперше за все життя проголосувала «за», а не «проти». Це був свідомий вибір. І я рада, що він вийшов влучним. В першому і другому турі мій голос знов за Порошенко.

Я таки купила вишиванку! Не сумніваючись і не роздумуючи. Точнісенько у п’ятницу перед першим туром, у 2019. Ноги самі привели туди, куди треба. А душа вибрала те, що лягло. Дякую, пані Тетяно Дроздова, що поділилася своєю любов’ю до України через жіночий одяг.

Тепер у мене їх дві:червоненька та зелененька. Вдягаю їх часто впродовж року. Бо хочеться.

Дуже важливо знати, хто ти є. І не просто знати, а приймати себе саме такою(таким), який(яка) є. Ці всіма своїми плюсами та мінусами, вивертами та завертами. І враховуючи це, шукати той простір, де можемо бути собою. Дуже багато проблем відпаде автоматично. Але прийняття це має відбуватися природно. Без різких рухів та нетерплячки. Від усвідомлення до прийняття має пройти деякий час:зернятко має адаптуватися та прорости.

психолог

Оцінка публікації
сподобалося: 1 з 2 оцінювачів
  подобається публікація?  

Безкоштовна розсилка цікавинок!

 
Обговорення "Вишиванка"

Коментарів 1

Ой 😃%uDE2C какая душнятина. Донбасс говорит по-русски!
Щоб прокоментувати, авторизируйтеся або зареєструйтеся!
qr