Хочу умереть не получаю радости жызни селфкарм

Спасибо за ответ. Я хочу понять как мне справится и избавится от такого состояния. Когда то у меня били цели мечти я обожнювала своє життя но сейчас я ничего не чуствую, хоча нет меня наверно даже бесит все єто. Меня начало пугать то что раньше я могла немного его контролювать, а сейчас мне очень трудно. Оно начало контролювать мою жизнь мне кажется что однажди я просто не смогу уже подняться с кровати. Мне то насрать поднимусь я или нет, но у меня есть люди которим не насрать. И что я им скажу? И как оно отразиться на них ,какой пример я подам своему брату и сестре, А мама она ведь будеть винить себя? Но вони не зможуть тримати мене вічно. Я понимаю что мне нужно обратиться за помощью, мне нужно было это сделать давно. Но я не могу, сейчас просто не могу. Как я должна це сказать мам мне плохо мне нужна помощь я хочу умереть я устала не чуствую радости жизни. А она что скажет ти все собі вигадала це все твої інтернети це не проблеми. Но если раньше я могла справляться то сейчас я уже на грани. Я так устала од не понимание откуда взялось це состояние? Почему, и как мне вернуть нормальное состояние?

Добрый вечер!
Родители ничего не знают, отношение наверно нормальные мама только знает что в 14 лет я голодала по 3 дня визивала рвоту
думала что я жирная и т.д. За помощью я не обращалась. Когда я сказала что у меня когда то было такое состояние мама сказала шо я просто сама себе все придумала и она просто стала контролювать ем я или нет. Она не понимает что проблема в голове, моя мама хороша просто ми різні. Сейчас проблем с принятием свого тела нету, мне нужно просто избавиться од етого состояния я питалась сама но в мене не виходить. Такшо тепер (через те що я це писала) я зрозуміла що мені потрібно робити. Моя ціль протриматись до того часу поки я не зможу обратиться за допомогою) Протриматись то я протримаюсь но важніше заставити себе вставати з ліжка і робити свої справи. Но дякую за цю мини переписку я хоть тепер знаю свій приблизний план дій. Осталось тільки заставити себе виконати його, дякую і вибачте за те що потривожила

Дякую за відповідь. Це все почалося з лютого цього року. І ніби не звідки в січні я ще відвувала себе прекрасно, я повню був такий день коли я даже плакала від щастя я можу сказати прям світилася щастям. Хоча напевно не не звідки я почала відчувати провину за те що стала менше робити справ ніж раніше. Потім я така а зачем я взагалі їх роблю. Потім втратила інтерес а потім мене бісило те що я мало що роблю і шо я така лінива задніца. І це все відчуття провини якось росло і росло і я перестала кайфувать від всього що зі мною відбувається, в мене все падало з рук і я почала себе ще більше винити. Якщо раніше я могла намалювати 3 малюнка в день то зараз дайте один осилити. Я почала швидко втомлюватись, а потім і почала прокидатись втомленою. Потім був період коли я вже і не чуствувала вини коли я нічого не відчувала я чуствувала себе роботом це було жахливо мені казалось що я доживаю свої останні дні життя. Мені почало казатись що я засну зараз і вже не проснусь і через це я написала прощальний лист для близьких. Но спустя тиждень такого стану я вже благала заснуть і не проснуться. А потім почався той період коли я маю включаться я маю як раніше просто своєю енергією робити багато справ. І я себе заставляла но нічого не виходило все падало і падало. Разом з цим я не могла розібраться зі своїми чуствами до одного парня і через цю неопродельоность я його подкалювала я робила вигляд тіпа ти мені не нужен да ти чмо. Наверно боялась шо я йому не нужна не цікава він на ді мною сміяться, хоча вів він себе адекватно. І коли я вже приняла той факт шо походу влюбилась, я вже все спортила но така думаю а фігня ще буде куча парней. Но обстоятельсва такі шо нам треба бачитися буквально кожен день. Ну а потом всі мої опосанія подтвердились, раньше це були просто опосанія шо я його раздражаю а потом вони підтвердились. І я почала вести себе ще більш мразотно. Я не хотіла нападати я просто чуствувала що на мене нападають мене питаються задіть а я не позволю себе задівати такщо я захіщалась. Разом з цим в моїй голові кожен день думка вот би в мене остановилось серце і я померла. + я приняла шо я влюбилась а потом поняла шо ще це безответно+ через такі резкі зміни в характері я начала бісить і своїх подруг+ чуство вини яке вже стало просто огромним. І в мене є така риса характеру шо мені важко приймати емоції і показувати їх. І для мене саме гірше в житті це заплакать перед кимось ну це просто гірше шо я можу зробити. І я не можу розказати свої проблеми своїм подругам для мене це тоже прояв слабості. А я не можу позволить собі бути слабой я всегда маю бути сильна. Якби дермово мені не було - в мене все добре. І от якось це все перемішалось і вийшов ужасний коктель шо останні тижні чуствую себе в вакуумі якого здавлюють і здавлюють . І я почалам якось заглушувати своє оце давленія чи пустоту чимось , спочатку це була стервозна поведінка потом алкоголь а потом селфкарм. Мені не сподобалось що від алкоголю я стаю більш чутливою і даже розплакалась такшо я згадала як я різала собі пальці в 14 15к оли думала шо я страшна і хоть тоді я дала собі клятву шо більше ні одного порізу я не зроблю спеціально. Через це я довго відтягувала цей спосіб. Но коли зробила свій перший надріз після перерви я вже не змогла остановиться. Но мене це напрягає бо це вже увійло впривичку, і шо саме напряжне в впривичку від якої я не хочу ізбавлятись. Я вже шось багато написала , дякую вам за переписку. І надобраніч