Моя рідна душа невиліковно хвора…

Є такі сльози, які треба виплакати обов`язково,

в будь-який час дня і ночі, виплакати,

щоб все всередині перегоріло.

 Стівен Кінг

» Горе, втрата » Моя рідна душа невиліковно хвора…

Смерть – велика подія і  підготовка до вмирання повноцінна частина буття. Один пацієнт невиліковно хворий говорив: «А дні летять, неначе птахи в вирій, буває в них і горя і біди. І тільки той хто в Бога щиро вірить, не остудить душу в зимні вечори.

І я,  завжди, по справжньому хотів би, яких би бід і горя не було, щоб моя душа не обміліла, як усіма забуте джерело.

Завжди з теплотою згадую цього пацієнта, були душевні довгі розмови, я була поруч коли йому було дуже важко.  На прощання він подарував мені декілька своїх віршів. Вони надзвичайно глибокі як «кристально чисте джерело».

Знайдіть психолога в Україні або онлайн, ознайомтеся з цінами на послуги психологів, читайте та отримуйте безкоштовні поради психологів.

 В нашому житті немає неважливих етапів, кожний етап багатий по-своєму. Але, коли наступає етап коли ми наближаємося до воріт смерті, це завжди непросто і ох як важко. Коли це на даний час нас не торкається, нам не хочеться про це говорити, тим паче думати.

  Рано чи пізно, всі ми зустрічаємося з смертю близьких, але,  всі ми по-різному вчимося справлятися з відчуттями, які нас окутують і конфліктами які ми відчуваємо. Звичайно дуже сильно залежить відношення людини до помираючого, чим ближча людина, тим більше відчуття горя.

 Із труднощами ми справляємося по різному, це в свою чергу залежить від концепцій,  світогляду, життєвої філософії, етики, моралі і в більшій степені, від релігійних цінностей, які ми пізнали[3, 16].

На думку Ірвіна Ялома, смерть - це наша доля. Бажання жити і страх зникнути будуть з нами завжди, цей страх інстинктивний, він вбудований в нас на клітинному рівні і відчутно впливає на наше життя[6].

Особистий досвід втрат і випадків смерті, має велике значення у житті, тому надзвичайно важливо в житті пропрацьовувати втрату,  за близькою людиною. Якою сильною людиною ви б не були, все ж  при втраті близької людини, тебе охоплює глибокий відчай і туга, безсилля.

 Не менш боляче коли ми знаходимося біля помираючої людини, дуже важко і інколи здається, що не виносимо. Коли ж близької людини нестає, часто буває, що нас охоплює вина. Чогось не зробили? Щось не сказали? Та інші думки з цього приводу. Друга сторона торкається відповідальності, що ми мали зробити, щось по іншому, не виконали а тепер відчуваємо вину. Хочемо спокутувати, звільнитися від цього «грузу», но як? Чи могли ми в ці моменти по іншому поступати? Якщо б ви поступили по іншому, як було б?  Подумати,  ми пірнаємо у воду на глибину на яку можемо, відчуваємо тиск, напругу, нам не хватає дихання, витримуємо скільки можемо і виринаємо. Так само у важких ситуаціях, пірнаємо у вир своїх емоцій на ту глибину, яку можемо винести, або ж ми можемо захлиснутися і бути неефективні. Саме таким чином захищається наша психіка.

Буває, що з нами відбуваються просто незвичні речі які важко пояснити. Різні думки, асоціації оволодівають нами і ми поводимося непояснимо. Саме такі відчуття ми  пов’язуємо з відчуттям інтуїції.

Інтуїція – то, що поети називають мовою серця, чи натхнення; на мові релігії називається осяянням, а в психології відомо як інтуїція або інтуїтивне судження. Інтуїція зв’язана з психологічними механізмами сновидіння і уявлень -   процесів, які також можуть представляти собою форми переробки проблем і конфліктів[3,129]. 

 Якщо, взяти коротко, то інтуїція -  це наш досвід. Тобто, інтуїтивне знання є результатом збору всієї тієї інформації (як словесної, так і чуттєвої, зорової і т.д.), з якою ви стикалися протягом всього свого життя. Ви не пам'ятаєте, а підсвідомість пам'ятає  причинно-наслідкові зв'язки всіх явищ, з якими ви коли-небудь стикалися. Знання виринають із власної підсвідомості, яке називається інтуїтивним.

Наскільки можуть відрізнятися люди між собою, наскільки по-різному вони можуть реагувати, коли дізнаються, що час їхнього життя наглядно обмежено. Деякі можуть цілком справлятися з наступаючим відчуттям страху, ярості і депресії. Вони можуть зі своїм внутрішнім спокоєм прожити свої останні дні і тижні. Інші нездатні справитися з цим [3].

 При цьому всі без винятку потребують  присутність близьких, душевне спілкування для них важливе - як «дихання» . Іноді, коли немає що сказати, просто побути поруч. Адже,  уявити  як їм невимовно важко і що вони відчувають ми не можемо, все, що ми думаємо, розуміємо з цього приводу, це наші уявлення.  

Елізабет Кюблер-Росс в своїй  книзі описує, що хворі сприймають інформацію по-різному, в залежності від складу характеру і способу життя. Пацієнти, для яких заперечення є основною формою захисту, користуються ним набагато частіше за інших. З іншого боку, ті, хто в минулому звикли відкрито зустрічати важкі обставини, зазвичай поводяться так само і по відношенню до загрози смерті [1].

Носсрат Пезешкіан у Позитивній психотерапії  розглядає чотири якості життя і чотири форми переробки конфліктів, виділяє чотири основні форми страхів і депресій, які можуть приводити до чотирьох механізмів втечі (в хворобу, в роботу, в самотність, в фантазії).

Чотири форми переробки конфлікту:

Тіло: психосоматичні порушення, хвороби, страхи.

Діяльність: завантаженість роботою, втома,  страх невдачі.

Контакти: соціальна ізоляція, соціальні страхи, сором’язливість, депресія.

Фантазії: надія – безнадійність, подавлені здібності уявлень, безпорадність і страхи.

Основні форми страхів: екзистенціальні страхи і безнадійність, соціальні страхи і депресії, страх невдачі і стрес, вітальний страх і форми ризику.

Згідно чотирьом якостям життя страх смерті має чотири виміри:

•  страх болі і страждання;
•  страх від втрати професії і самостійності;
•  страх від розставання з любимими людьми, зв’язаний зі страхом бути тягарем сімї і її членам;
•  страх перед власним майбутнім [3,18]

На думку Елізабет Кюблер-Росс бесіди показали, що всі без винятку пацієнти залишали собі шанс на порятунок і жоден з них не стверджував, що остаточно втратив бажання жити[1].

 З досвіду можу зазначити, що хворі розуміли свій стан, іноді вони готові до смерті з іншого розповідають про те, що вони як вийдуть з лікарні, то, реалізують важливу для них діяльність. Це є саме цей шанс на порятунок. Іскорка Надії.

Проводивши бесіди з хворими, важливо слухати себе, приймати дану ситуацію, бути готовою до різної теми розмови. «Прошу вас, сідайте», це означає: «Зараз!», Адже завтра може бути вже пізно, про це наголошує Кюблер-Росс[1].

В більш тривалій терапії хворих важливо використовувати п’ятикрокову модель Позитивної психотерапії:

Дистанціювання – дозволяє віддалитися від свого стану, захворювання. Важливо застосовувати техніки: метафор, притч, позитивної ре-інтерпретації, малювання своїх страхів, почуттів, робота з тілесними відчуттями, використання творчого підходу. Це  дозволяє переключити їхню увагу, розповісти про свій біль, адже як кажуть «розділене горе, пів горя». Інколи важлива просто присутність, це їх заспокоює.

Інвентаризація -  дослідження сфер переробки конфліктів, три стадії взаємодії (прив’язаність, диференціація, відділення).

Дослідження Актуальних здібностей, які формуються в процесі індивідуального розвитку особистості.  Що допомагає справлятися з труднощами, щоб допомогло справлятися, на що надіються?

В роботі довелося чути висловлювання, про небажання жити, але їхні погляди не співпадали з даним становищем в якому вони знаходилися. Від неможливості справитися з даною ситуацією, від внутрішнього напруження втрачався сенс їхнього життя. В таких ситуаціях важливо знайти «гачок» сенсу, який дасть можливість, певну опору триматися на даному етапі життя.

Ситуативне підбадьорення – на цій стадії підтримка сильних сторін, акцент і пошук  важливих зроблених справ, подій, це додає відчуття більш задоволеності життям. Використання транскультурного підходу.

Вербалізація – розуміти відповідальність за своє життя, метафори, техніки відреагування, переважно арт-терапевтичні, використання творчості.

Розширення цілей – що важливо, зробити, сказати на даний момент,  що допоможе зробити це.

Н. Пезешкіан виділяє чотири реакції на горе, чотири способи переробки конфлікту, які перетікають одна в другу.

1. Фаза заперечення. Смертельно хворі заперечують  тяжкість захворювання.
2. Лють і злість. Чому я?
3. Замкнутість і почуття вини. Розвиток депресії.
4. Сильне горе. Туга по речам які зробив, які ні, туга за сім’єю т.і.

Елізабет Кюблер-Росс виділяє п’ять етапів в сприйнятті смерті під час розвитку смертельних захворювань.

Перший етап: заперечення і ізоляція. «Ні, тільки не я, не може бути!» Заперечення найчастіше є тимчасовою формою захисту і незабаром змінюється частковим смиренням.

Другий етап: гнів. «Неправда, зі мною такого трапитися не може»

Але пізніше, коли людина нарешті розуміє: «Так, помилки немає, це дійсно так», у нього виникає інша реакція. На щастя чи на жаль, далеко не всі хворі здатні до самого кінця чіплятися за вигаданий світ, в якому вони залишаються здоровими і щасливими.

Третій етап: торгівля. Третій етап, коли пацієнт намагається домовитися з хворобою, не так добре відомий, але тим не менш дуже корисний для хворого, хоча триває зовсім недовго. Якщо на першому етапі ми не могли відкрито визнати сумні факти, а на другому відчували образу на оточуючих і на Бога, то, можливо, нам вдасться прийти до якоїсь угоди, яка відстрочить неминуче. «Якщо Господь побажав забрати мене звідси і не відгукнувся на моє обурення, то, можливо Він з більшою прихильністю сприйме ласкаві вмовляння ».

Четвертий етап: депресія. Коли приречений пацієнт вже не може заперечувати свою хворобу, коли йому доводиться йти на чергову операцію або госпіталізацію, коли проявляються нові симптоми недуги, а хворий слабшає і втрачає вагу, недбалою посмішкою сумні думки вже не відкинеш. Заціпеніння, дратівливість і образи незабаром змінюються відчуттям величезної втрати. Депресія є засобом, підготовкою до неминучої втрати всього улюбленого і цінного. Не варто пропонувати йому бачити у всьому світлу сторону, адже це, по суті, означає, що він не повинен думати про майбутню смерть. Дозволити йому висловити свою скорботу, він з меншими зусиллями знайде остаточну смиренність.

П’ятий етап: смирення. Хворий перестав оплакувати неминучу втрату улюблених людей і речей і тепер починає розмірковувати про прийдешню смерть з певною часткою спокійного очікування. Хворий відчуває втому і, в більшості випадків, фізичну слабкість. Крім того, у нього з'являється потреба в дрімоті, частому сні через короткі інтервали часу. Звичайно, це вказує на те, що опір почав слабшати, але навіть капітуляція сама по собі - це ще не смиренність.

Воно майже позбавлене почуттів, як ніби біль пішла, боротьба закінчена і настає час «останнього перепочинку перед далекою дорогою».

 Інколи, стоїть питання: «Повідомляти хворому його діагноз?» Хворий так чи інакше все зрозуміє, натяками стануть зміни у ставленні з боку інших, підкреслена уважність, знижений тон голосу і відведений в сторону погляд. Якщо лікар або член сім'ї не може повідомити хворому правду про його стан, пацієнт буде робити вигляд, ніби нічого не підозрює. Він дуже зрадіє зустрічі з людиною, яка готова його вислухати, але ні до чого не примушує, дозволяючи хворому прикриватися своїми щитами до тих пір, поки він сам того хоче[1].

В нашому житті знати і відчувати – різні речі. Наше життя складається з наших уявлень про нього, те, що важливо і має місце в нашому житті, коли ж трапляється горе, смерть близької людини, важка хвороба, ми відчуваємо глибоку тугу, розпач, безсилля. Інші речі відсуваються на задній план.

Важливо, щоб у цей період часу знаходилася людина, яка б підтримала, побула поруч. Професійна допомога у таких ситуаціях не менш важлива.

У даній темі висвітлено мої думки відносно роботи у важких життєвих ситуаціях, а також ефективне застосування методів і технік Позитивної психотерапії у роботі з термінально хворими. Кажуть, «ситий голодного не зрозуміє», напевно так, адже прожити - отримати досвід, «коштує дорого, але самий кращий вчитель».

Література

1. Кюблер-Росс Элизабет. О смерти и умирании.  Издательство: «София» 2001 г. 
2. Лэнгле А. Эмоции и экзистенция. Харьков: Изд-во Гуманитарный Центр, 2007.
3.  Носсрат П. Все хотят на небо, но никто не хочет умирать. Журнал «Позитум – Україна» № 5, 2013.
4. Пезешкиан Н. Позитивная семейная психотерапія: семя как психотерапевт - М.: Март. 1996 – 336 с.
5. Ялом И. Вглядываясь в солнце. Жизнь без страха смерти / Ирвин Ялом; [пер. с англ. А. Петренко]. — М.: Эксмо, 2009. - 352 с.
6. Ялом И. Екзистенциальная психотерапія/ Ирвин Ялом;  [пер. анг. Т.С.Драбкиной].- М.: "Класс", 1999.

Ірина Ковалишин

Опубліковано на сайті 09-09-2009

» Горе, втрата » Моя рідна душа невиліковно хвора…