Поміж сірих сутінків (Рута Шепетіс). Коментар психолога.

Бестселер «The New Yourk Times», отримувач десятків літературних нагород, роман Рути Шепетіс «Поміж сірих сутінків» надає читачеві можливість розглянути питання сенсу життя, збереження своєї внутрішньої свободи в загрожуючому середовищі, морального вибору та захопитися силою духу людини.

Відому книгу Віктора Франкла «Сказати життю «Так!» Психолог у концтаборі» було написано в 1946 році. Вона одразу набула міжнародне визнання й досі перевидається.

Оповіді про депортацію за національною ознакою та про виживання в радянських таборах смерті не могли з’явитися відкрито аж до 90-х років минулого сторіччя. Не те що книги, - усні розповіді несли небезпеку й оповідачам, й слухачам. Відношення з боку суспільства до тих, хто вижив та повернувся, було як до злочинців та зрадників. Хоча як жертва окупації може зрадити окупанта?!

«Поміж сірих сутінків» - історія, що розповідається від особи майбутньої художниці Ліни. На початку книги їй п’ятнадцять. Інтелігентна сім’я. Батько - проректор Каунаського університету. Найбільше бажання дівчинки – стати художником. Найбільший страх – а як не приймуть до літньої програми, навчатися з «найобдарованішими художниками Північної Європи»(с)! Найлякаюча відстань – до Вільнюса. Адже «Вільнюс від Каунаса в кількох годинах їзди» (с). Радянська окупація – щось незрозуміле, несправедливе. Те, що не може тривати довго. Та настає 14 червня 1941 року. Грюкіт у двері. Двадцять хвилин на збори. В нічній сорочці, на яку накинуто пальто, Ліна з мамою та братом (батька заарештували раніше) починає путь. Від життя, в якому є майбутнє, в Каунасі до табору смерті на березі моря Лаптєвих.

З точки зору психолога герої роману переживають низку психологічних феноменів, характерну для ситуації різкої, шокової зміни життя. Одночасно із тим головна героїня проходить через закономірні етапи дорослішання.

На ситуацію арешту та штучно створений цейтнот персонажі реагують в залежності від свого життєвого досвіду та вміння бачити та аналізувати реальність. Десятирічний Йонас спочатку збуджено бігає кімнатою, гаючи дорогоцінні хвилини з тих двадцяти, що їм було надано. Потім збирається як до школи – костюм, біла сорочка, шкільний портфель. У п’ятнадцятирічної Ліни паморочиться в голові. Та вона намагається опанувати себе й витягає валізу. Але зосередитися на тому, які речі в неї покласти, не може. Мама, спочатку не втримавши емоційну реакцію на вигляд сина, в ту ж мить оговтується й починає давати дітям конкретні вказівки, що робити. Тобто діє саме таким чином, як рекомендують спеціалісти з соціальної психології. В ситуаціях небезпеки й потребі в допомозі замість: «Допоможіть!» - або: «Швидко!» - маємо звертатися до конкретної людини з конкретною вказівкою.

Згадуючи цю ніч, Ліна каже, що ознаки все ж були раніше. Вона помічала, але не надавала значення тому, що тато з мамою щось стиха обговорюють. Що мама щось зашиває у підкладну свого пальто. Що батько затримується вечорами. Дорослі, проаналізувавши реальність, готували сім’ю до втечі з країни. Завдяки цьому мама була напоготові.

Ще один стресовий чинник для героїні – зіткнення із зовсім іншими людьми, ніж ті, з якими вона звикла спілкуватися. Перший з інших – офіцер, який кричить на маму, звинувачуючи в пошкодженні державної власності. Вона насмілилася розбити свій порцеляновий посуд: « Мамо, - спитала я, - навіщо ти б’єш ці чудові речі? – Вона …подивилася на нас - Бо я їх так люблю!» (с). Коли Елена Вілкене намагається поправити капелюшка перед дзеркалом, це викликає таке роздратування в енкаведіста, що він штовхає маму прикладом. Культурний та моральний «багаж» офіцера дійсно не дає йому змоги зрозуміти, навіщо інтелігентній жінці середніх років вдягати капелюшка, перед тим, як вийти на вулицю. Тим паче до автівки, що повезе її на смерть. Так Поліграф Поліграфич Шаріков (М.Булгаков «Собаче серце») щиро не міг зрозуміти необхідності правил поведінки за столом. Що їх намагався прищепити йому професор Преображенський. Авторка додає останній штрих, який показує прірву між світоглядами героїв та кінець звичного життя для головної героїні. Це кидання недопалка на чисту підлогу вітальні й втирання його в дошки чоботом. «З нами мало статися те саме, що й з цигаркою»(с).

Після цього гострий стрес поступово переходить в хронічну стадію. Шоковий стан, як своєрідна анестезія, дає можливість Ліні зберегти здоровий глузд. Адже під час пересування депортованих в товарному вагоні вона бачить та переживає речі, які не могла уявити. Навіть бурхливу фантазію митця обмежує власний досвід.

Анестезія не може діяти постійно. Психологічні захисти теж мають межі. В Ліни стається нервовий зрив. Вона не кричить, не б’ється в істериці. Просто, одного разу виходячи з вагону за відром баланди, розуміє, що не може повернутися «туди». Їй байдуже, що час, який відпущено на вихід, спливає. Байдуже, що будуть стріляти. Навіть байдуже до маминих слів: «Ліночко, повертайся» (с). Рятує героїню теж байдужість. Енкаведіст напідпитку просто закидає її у вагон.

Для відновлення стану людини після психологічного зриву дуже важлива реакція тих, хто поруч. Мама не сварить Ліну, не розповідає дочці, як перелякалася за неї. Коли Ліна зізнається, що хотіла втекти, Елена спокійно відповідає, що розуміє її бажання. Таким чином дівчинка отримує визнання своїх почуттів іншою людиною.

Після цієї розмови Ліні вже не потрібна анестезія. Вона може бачити реальність.

В реальності, що оточує тепер головну героїню, у нової влади є ворог, якого вона дуже боїться. Тому прагне знищити. Це освіченість, інтелігентність, гуманістичні цінності. Тобто все те, що в тоталітарному та криміналізованому суспільстві вважається слабкістю та соромом. Люди, що знаходяться разом із Ліною в вагонах для худоби, потрапили туди за «списками». А в «списки» - за професійними та соціальними ознаками. Лікарі, вчителі, військові, ділові люди, вчені, юристи. Ті, хто має широкий світогляд, знається на історії людства, може брати відповідальність за своє життя на себе. Здавалося б, в ситуації, яка загрожує виживанню, гуманістичні цінності можна відкинути. Та оповідь Ліни показує, що виживають, зберігаючи свою особистість, саме ці люди, які зберігають в собі гуманістичну мораль. Ті, хто допомагає іншим. Це здається нелогічним з точки зору ресурсів. Адже, коли їх замало, логічно економити, не витрачаючи на інших. Та з моральними ресурсами інакше – виживає (повною мірою, людиною) той, хто розділяє їх з іншими. Й навпаки, ті, хто зосереджені тільки на собі, швидше ламаються та втрачають бажання жити.

Абсолютно незнайомі люди допомагають Ліні в таборі смерті. Таким чином відчуваючи себе людьми: «Вони були раді, що комусь допомогли, що їм вдалося, хоч особистої вигоди їм із того й не було. Ми намагалися торкнутися небес із дна океану. Я розуміла, що коли ми підсаджуватиме одне одного, то зможемо піднятися хоч трохи вище»(с).

Зовнішні умови впливають на всіх, хто у них перебуває. Можливість мінімізувати цей вплив залежить від сили «внутрішнього стрижня» людини. Виявляється, що найміцніший стрижень саме у людей мирних професій. Коли людей провокують на вибух неможливими вимогами. Коли вже лунають обурені вигуки та ось-ось пролунають автоматні черги. Тоді в’язнів рятує не ніндзя в чорному, що влітає у вікно, розтрощивши шибки, й голіруч та ногами знищує всіх «поганих». Ні, це адвокат, що потрапив у табір за «списком», припиняє істеричні вигуки та пояснює, як себе поводити. Завдяки цьому жодного пострілу не лунає, а люди зі зброєю приголомшені організованою та гідною поведінкою «фашистських свиней». В досвіді вояків «не записано», як вони мають поводитися в ситуації, де насильство є відсутнім. А навіть запеклий вбивця потребує самовиправдання свого вчинку.

Задля полегшення свого завдання утискачі використовують щодо утискуваних один з улюблений засобів маніпуляторів людською свідомістю та поведінкою. Це – деперсоналізація. Починається вона з ідеї «списків», куди людей вносять за ознакою приналежності до певної професійної спільноти. Продовжується під час арешту й вже не закінчується. Відібрати особисті речі. Відібрати можливість усамітнення, задовольнення нормальної людської сором’язливості. В вагоні, що везе Ліну, чоловіки та жінки знаходяться разом. Це взагалі вагон для перевезення худоби. Туалетом слугує дірка в підлозі. Ніякої загородки. Відібрано можливість підтримувати гігієну, хоч би на рівні санітарної норми. Відібрано можливість отримувати інформацію про навколишній світ. Й останній удар – виходячи з вагону, людина бачить напис на його стіні: «Злодії та повії». Цей напис мають бачити всі, повз кого проїжджає потяг. Мовляв, тут немає особистостей. Є суцільна маса злодіїв та повій.

За відсутністю інформації та альтернативного досвіду з’являються міфи. «Скоро ми будемо вдома. Коли решта світу дізнається, що коїть Радянський Союз, цьому покладуть край»(с). Так вважає мама Ліни на початку їхнього ув’язнення. Перевезення з табору примусової праці в невідоме викликає божевільні думки про перевезення в Америку.

Деперсоналізація, крім того, що полегшує дії для утискача, має своїм завданням змусити утискуваного прийняти таке відношення до себе, як справедливе. Коли все середовище й умови кажуть тобі, що ти – сміття, як в це не повірити, на що можна спиратися?

Авторка наводить декілька можливих опор. Це наслідки сімейного виховання (засвоєні неписані норми). Наявність авторитетної фігури, або поряд, або збереженої в пам’яті. Та послідовне й невпинне виконання дій, які є можливими в умовах обмеження волі.

Підтримку неписаних сімейних норм Ліна демонструє впродовж всієї оповіді. Авторитетна фігура поряд – мама героїні. Відсутня – батько. Коли Ліна вже готова діяти таким же чином, як вороги, її спиняють слова: «Подумай, що сказав би твій тато: чужий поганий вчинок не дає нам права чинити зле» (с). Хоч тата вже немає. Ці слова каже мама.

Зразок можливих дій, спрямованих на збереження людської гідності мама надає на самому початку перебуванні в вагоні. Серед переляканих, дезорієнтованих, навіть агресивно налаштованих людей вона добивається того, щоб влаштувати дітям куточок для перевдягання. Адже Ліна вдягнена в нічну сорочку, а десятирічний Йонас від стресу обмочився. В вагоні дійсно немає місця. Ситуація дійсно не сприяє пристойності. Що таке пристойність, коли життя ламається?! Та Елена Вілкене ввічливо та наполегливо відстоює право людини на інтимність. Хай тимчасово, але куточок було зроблено, «щоб діти не в усіх на очах перевдягалися»(с).

В юрті, що було побудовано «з нічого», було геть нема куди сховатися для відправлення природних потреб. В завірюху полярної ночі відро стояло просто в житлі. Яка тут могла бути інтимність? Інтимність не могла тут жити. Та людина могла відвернутися від співмешканців. Ця дія, яка наче нічого не змінювала, несла в собі важливе повідомлення. Про те, що людина усвідомлює, що відбувається. Що вона поважає свою та чужу інтимність. Що намагається захистити оточуючих від того, що їм бачити не потрібно. Що вона робить для цього все, що може в актуальних умовах.

Авторка устами Ліни не називає на ім’я жодного представника машини утиску. Або за прізвищем, або просто: охоронець, енкаведіст, командир. Таким чином вона теж деперсоналізує тих, хто на боці сутінків. Там, де «живе» розділення на чорне та біле, починається тоталітаризм та зневага до особистості. Недарма, коли Ліна автоматично зараховує Ніколая Крецького до «потвор», мама каже: «Ми не знаємо, який він... Він просто хлопчина»(с).

Для п’ятнадцятирічної дівчинки моментальне оцінювання є нормальним підлітковим максималізмом. Та мама, персонаж якої втілює в собі дорослість та зрілість, бачить відмінності цього охоронця від інших представників радянської влади. Вона починає робити те, без чого неможливо пізнати іншу людину. Мама починає розмовляти із Крецьким. Незважаючи на ризик бути відштовхнутою. На можливість наразитися на підозри товаришів по ув’язненню у доносительстві. Ризикуючи довірою власних дітей. Адже першою їхньою реакцією на спілкування своєї матері з охоронцем був жах. Жах і відмова повірити в це – мовляв, невже мама розраховується собою за нашу безпеку?!

За нормального життя таке припущення про власну маму не могло й спасти на думку закоханій у живопис Ліні та одинадцятирічному Йонасу. Та вплив оточуючого середовища робить свою справу.

Відкрите спілкування з іншою людиною часто є ризикованим (більшою мірою в психологічному сенсі). У випадку Елени Вілкене й молодого охоронця ризик стає виправданим. Те, що несе в своїй душі Ніколай Крецький, не має нічого спільного з його поведінкою, яку можуть бачити оточуючі. Він має свою особисту драму, свою мету, досягти якої може тільки пересуваючись із етапом в машкарі охоронця.

Після цією розмови герой на прізвище Крецький персоналізується. Він отримує ім’я. Ніколай тепер окрема людина, а не сіра постать в сутінках.

Ще один персонаж «з сутінків» отримує персоналізацію. Лікар-інспектор, який відмовляється писати схвальний відгук про табір. Натомість домагається поліпшення харчування та доправлення теплих речей для депортованих. Авторка писала про реальну людину, лікаря Самодурова. Своїм втручанням він врятував багато людей. В книжці герої так і називатимуть його: «Доктор Самодуров». Як ім’я та призвіще.

«І я теж», - відповідає Ніколай, коли Ліна кричить про свою ненависть до нього. Крецький за можливості намагається допомогти, та в його викривленому світі вчинки, щоб бути схваленими та правильними, мають бути поганими та жорстокими.

Прилюдний ляпас Ліні, якого дає Ніколай, та брудна лайка насправді рятують дівчинку від групового зґвалтування енкаведістами. Наказ намалювати портрет мерзенного командира Іванова надає можливість юній художниці зігрітися та попрацювати із справжніми олівцями та справжнім папером. Знущальне закидання недоїдками (сплата за роботу портретиста – їжа) маскує передачу нормальних харчів. Хоча заради цього Ліні доводиться пережити розбите обличчя (влучила бляшанка консервів) й регіт задоволених розвагою охоронців.

Часто кажуть, що людина завжди має вибір, як саме їй вчинити. Мають його й охоронці. Можна сказати, мовляв, вони просто сумлінно виконували накази та щиро вірили у правильність влади, якій служить. Та навіть в наказі про добову норму харчування (300 грамів хліба в умовах Заполяр’я, з важкою працею!) немає рядків про те, що охоронець має забирати пайку в людини. Просто задля розваги. Так любить робити командир Іванов.

Вибір робиться не з порожнього місця, а з певних стартових позицій. Для персонажів це – моральні цінності, що є близькими для них. Багато важить вплив середовища та неписаних норм. Чим міцнішим є внутрішній стрижень людини, тим більше в неї шансів опиратися зовнішньому впливу та робити більшою мірою незалежний вибір.

Представники сутінок теж перебувають в несприятливому середовищі. Важкі природні умови, в’язні, що відносяться до охорони з ненавистю; колеги, які прояви гуманізму вважатимуть слабкістю чи зрадою. З моральних цінностей головна – визнання права сильного.

Можливо, в іншому середовищі з іншими неписаними нормами охоронці (окрім відкритих садистів) вважали б соціально схвалюваною поведінкою гідне поводження з ув’язненими. Та пишалися б одне перед одним своєю правильністю, а не садизмом.

«Ми не знаємо, який він», - ця психологічно точна засторога мала б звучати рефреном на протязі книги. Улюшку, хазяйку хати в алтайському колгоспі, де примусово працювали депортовані, Ліна вважала противною. Дійсно, та вимагала додаткової платні за квартирування, їла перед їхніми голодними очима, вимагала викинути хворого Йонаса з хати. Та, почувши звістку, про те що їх відправляють етапом, зі сльозами тицяє продукти, які має, мамі. Саме ці харчі врятували сім’ю від смерті на етапі.

Знайомі з товарного вагону, мати й син, які стали співпрацювати із енкаведістами, викликають у Ліни презирство та зневагу. Аж потім з’ясовується, що мати платить собою за життя сина. Інакше його було б вбито. А син передає харчі в’язням, серед яких є хворі. Тим, хто не може через хворобу працювати, пайка не видається.

Від підліткового максималізму до дорослого ставлення: цей шлях Ліна проходить, коли її однолітки ще потопають в юнацьких рожевих мріях. Вона дозріває до того, щоб попросити пробачення у Крецького. Знаходить в собі сили опиратися, зберігати себе та допомагати іншим впродовж довгого часу. Про пережите Ліна розповідає в записах, які зариває в землю у 1954 році, повернувшися із братом з Сибіру.

В звертанні до майбутнього читача вона закликає не до помсти. Зберігаючи вірність своїм моральним засадам, Ліна Арвідене висловлює надію, що описане пробудить «найглибше джерело людського співчуття» та спонукатиме комусь розказати. Щоб таке зло не повторилося.

 

Опубліковано на У Психолога 04-06-2018