Як наважитись зробити те, що обумовлено

Під "обумовленістю" в даному випадку я розумію відчуття певного шляху, яким мені пропонується пройти. Проте він настільки сміливий і безроссудний, що мені навіть незручно й задумуватись про нього (не те що ділитись з кимось).

Я розумію, що мені потрібна допомога, однак те що пропонується — це просто "вирівнювання" під якісь усереднені стандарти норми яких я не поділяю. Мій особистий життєвий досвід завдав мені певної травми, але ж це також можливість бачити реальність у іншій частині спектру. Вважаю,що медикаментозне лікування – поганий вибір. Мені потрібна певна парадигма, ідея, ідеологія і т.д. яка б створила захисний каркас. Хтось може запропонувати мені щось у чому б я не розчарувався, що сприймав би як саме те, що скроєне для мене.

Дякую вам, Олександре та Аліно за відповіді.
Ви точно підмітили, що мені не вистачає рішучості у прийнятті рішень. Саме це й перешкоджає у моєму особистісному рості. Дехто вважає мене незрілим. Моя проблема в тому, що я не надаю такого великого значення сексу та споживанню як це прийнято у сучасному суспільстві. Звідси усі біди. Не бажаючи приймати участі у цій гонці я стаю аутсайдером. Ви могли б сказати, що тоді кращим рішенням для мене був би духовний розвиток. Можливо й так... Але що пропонує суспільство у цьому плані? Монастирське життя? Розширення свідомості наркотиками? Ці варіанти теж не прийнятні для мене!
У своїх переживаннях я знаходжу аналогію з героєм фільму “Good Will Hunting” (на жаль не знаю яка була його назва у нашому прокаті). Суть у тому, що мій мозок намагається прорахувати усі “за” і “проти” перед прийняттям будь-якого рішення. А оскільки це дуже часто неможливо здійснити — він (а отже й я) входить у “ступор”.
Розуміючи, що особисте життя мені, мабуть, вже не вдасться влаштувати, я шукав розради у роботі. Проте дуже часто я не відчував з боку роботодавців поваги до мене (яка у капіталістичному суспільстві звісно ж повинна вимірюватися у $$$). Вони наче відчували мою залежність від роботи і всіляко намагались мене використати. Після років такої праці прийшло розчарування. Зараз я почуваю себе повністю ізольованим від суспільства (а отже й нещасним) але й повертатися у стійло теж не хочеться.