«Дай, я хочу….Або дорослі як діти» Циганенко Галина

» Соціум та політика » «Дай, я хочу….Або дорослі як діти»

Пам’ятаєте відомий фільм Леоніда Гайдая «Операція «И» та інші пригоди Шурика»? і сакраментальну фразу трудоголіка Шуріка стосовно п’яниці, паразита і хулігана Феді…. «Надо, Фєдя, надо». Всім, хто дивився фільм, запам’ятався цей симпатичний, гострий на язик чолов’яга, спротив якого праці і самостійному життю був такий активний, і такий милий, що так хотілося йому допомагати, відчувати себе поряд з ним впевненим, сміливим, добрим, турботливим. А Федя і користувався цим. І коли на його шляху зустрівся Шурик, такий ніжний спочатку і такий фантастично-чутливо-жорстокий потім, то Феді просто нічого не залишалося, як стати дорослим. Таких «федь» ми зустрічаємо кругом: вдома, на роботі, в транспорті, їх просто масово в поліклініках, в аптеках, в Центрах безробітних і де інде. Вони, як правило, симпатичні людини, і нічого особливого не роблять, от тільки з ними якось так важко спілкуватися, і вони постійно чогось від нас вимагають: грошей, роботи, уваги, навіть любові. Часто ми можемо чути від них: «Життя несправедливе», «у мене все погано», «держава не турбується про таких як я», «от при Союзі було добре», «спекулянтів розвелося», «хіба то гроші». Зрозуміло, що у кожного з нас можуть бути не приємності і невдачі, щось не виходить у житті, не складається бізнес. Проте у цих людей чомусь так постійно. Не завжди вони так яскраво-деструктивні як Федя, можуть бути і вцілому спокійними, а можуть бути активними та конфліктними. Що це ж таке з цими людьми? Чому до них значно більше бід чіпляється чим до нас? А може щось у них зі сприйняттям цих бід? І що з цим робити взагалі.

Цих людей однозначно відрізняє те, що вони мають, на думку психологів риси або якості характерні для «вимагаючої особистості». Цікаво, що вимагаюча поведінка чи «утриманство» характерне для дітей. Дитина в силу своїх обмежених незрілих можливостей потребує опіки і турботи, і така поведінка для них є абсолютно нормальним явищем. Проте з часом, з віком, людина має набувати інших рис: дорослих, відповідальних, має стати здатною до прийняття самостійних рішень. Коли ж вона зберігає «вимагаючу поведінку» або схильна до утриманства, то страждає не лише вона, а й ті хто поряд, бо дуже важко задовольняти її потреби, на відміну від дитячих.

Таких людей відрізняє прагнення отримати вигоди для себе насамперед будь якою ціною. Така людина каже: «А дай но мені… і побільше», «А попрацюй за мене будь ласочка… у мене ж діти (сім’я, фурункули на одному місці), мені треба додому найшвидше», «я тобі сказав роби – і мене не турбує, нічого не знаю», «Я для вас стараюся, а ви мені що?!». Для таких людей світ навколо їхній, а вони - центр Вселеної, все що їхнє – найкраще, а що не їхнє – «то дай мені». Такі люди міряють стосунки в межах моральності, чесності, справедливості, у них самих бракує особистої відповідальності і розуміння того, що отримати можна лише у щось вкладаючи.

Звідки беруться такі настанови? Психологи зі Львова Софія Грабовська та її польська колега Марія Левицька в дослідження вимагаючої поведінки громадян сусідніх держав схильні приписувати частину відповідальності за її формування на соціальне авторитарне оточення. Ця домінантна атмосфера спотворює розуміння ще дитини-підлітка за що вона/він відповідає, що має робити сама/сам, а що ні. Така дитина, а потім і дорослий не розуміє границь між своїми правами, обов’язками і можливостями. Такій людині здається, що всі від неї вимагають, а вона нічого не може сама. Навіть з’ясувати і вирішити проблеми з ЖЕКом чи іншими службами. Такий вимагаючий дорослий, чи утриманець прагне щоб йому давали інші, без будь яких зусиль з його сторони, або прикладаючи мінімальні зусилля все має звалюватися на голову само і бажано, щоб воно було приємним, щось типу «Де б так мати гроші, щоб не працювати». І тоді будь яка соціальна реальність буде здаватися такою, яка знущається над утриманцем, не дає йому дихнути вільно і спокійно. Адже не дає того, що утриманець потребує, не відчує та соціальна реальність, так як це робила мама свого часу (або не робила, і є дефіцит цієї потреби), передбачаючи всі потреби своєї дитини. і тоді такій людині нічого не залишається як заливати своє горе в горілці, чи в гульбі, чи в наркотиках, щоб забутися, втікти від реальності.

Що робити в такій ситуації, як вивести такого дорослого з дитячого заціпеніння? Насамперед слід проаналізувати свою поведінку, немовби відсторонитися і запитати себе: «Чи підтримую я таку поведінку близької людини (колеги на роботі)?». Залишіть всі жалості з собою (пам’ятаєте як робив Шурик, відпарюючи дубці у воді та вирізаючи відповідні місця в рулоні з Федею?). Так, шкода таку людину, але і ваші жалості очевидно не йдуть на користь. А потім починайте поволі повертати такого дорослого до життя, до реальності з її проблемами і радощами, з її несподіванками і планами, з переживанням невдач і радості від праці. Не бійтеся, що такий дитячий дорослий «загнеться», нічого подібного. Так, він/вона буде пручатися, жалітися, говорити «що від нього вимагають нереального, про нього/неї не турбуються, забули, чи ще щось подібне». Вам слід набратися терпіння і якомога спокійніше показувати, що «реальне життя прекрасне у всіх проявах, у всіх почуттях, у всьому, що несе нам Любов, Любов до Людини і до Життя».

Сайт пропонує психолог Київ, психолог Одеса, психолог Дніпро та інші регіони України.

Опубліковано на сайті 09-09-2009

» Соціум та політика » «Дай, я хочу….Або дорослі як діти»