Захищаючи Джейкоба (Марк Бомбек). Коментар психолога.

» Психологічний аналіз кіно й літератури » депресія » Захищаючи Джейкоба

Фільм, з заявленого в афіші кримінальної драми, в ході перегляду перетворюється на детектив, а пізніше сімейну драму.

До серіалу є маса питань з боку криміналістики і юриспруденції. Ніби банальна халатність роботи  лабораторії, як то неточності у виді зброї, глибині смертельних ран.

Такий сюжет збиває з пантелику. Але далі стає зрозуміло. Що не на жанр треба звертати увагу, а на відносини.

Режисер приділяє увагу не законодавчій механіці, а супутньому психологічному пеклі. Не екосистемі окремої ячейки суспільства, а індивідуальним екзистенційним дебрям кожного з родини.

Тягучий сценарій, події крутяться ввесь фільм навколо розслідування, постійні кадри в суді чи в будинку Барберів, мало ефектів, відкритий фінал.

Все обертається навколо відносин однієї сімї, на фоні раптової  трагедії. Їхнього сина- підлітка звинувачують у вбивстві однокласника. Все чим жила сімя перевертається з ніг на голову.

Зовнішній лоск і показна близкість. Успішний прокурор і творча галеристка. Я тебе люблю при кожному прощанні. Сімейні вечори і обізнаність у справах іншого.

А що всередині тих відносин.

Чи можуть батьки, сліпо закохані в свого сина, бачити реальність?

Не фізично бачити, а дійсно побачити не видуману дитину, а ту, якою вона є насправді?

Ненавязливе нагадування, що будучи елементом сімейної системи, неможливо бачити всю систему вцілому. Ти не можеш бути сам собі психологом. Бо в сімі ти в іншій ідентичності. Ти не психолог. Ти мама, тато, син.

Як завжди буває в нарцисичних сім’ях, в шафі величезний старий скелет. Його старанно ховають за ідеальними відносинами, значимими професійними досягненнями. Скільки зусиль потрібно, щоб вберегти таємницю. І якою ціною обслуговується цей психічний процес. Важка, постидна, огидна таємниця. Людина вірить, що якщо мою історію не знає ніхто її не існує. В процесі сама починає бути тією видуманою особистістю.

Гарно висвітлений механізм заперечення. Якщо я цього не бачу, то його не існує.

Вважаю, що такі стрічки допомагають людям справлятися зі своїми проблема. Не в стилі слава богу що таке не в мене. Коли бачиш людей з доволі важкими, об’ємними проблемами і бачиш їхній шлях, не завжди повний віри. А шлях з різними переживаннями і труднощами.

Така собі причетність до своїх. Ти не один, твої труднощі не унікальні. Додає сили і впевненості. Досвід інших допомагає, дає надію, зменшує страх.

Питання психічних захворювань, тянучою патокою, визирає ввесь фільм. Як і саме психічне захворювання- неоднозначне і вязке.

Бридке, постидне, небезпечне, непередбачуване? Чи генетично- передбачуване, науково пояснюване і цілком контрольоване в сучасній медицині?

Так герой фільму шукав « ген вбивці», який йому передався від батька- вбивці.

Викликає співчуття і ненависть.

Страх і лють.

І оте невимовне питання чому? За що? Як з цим жити?

Як на мене, амбівалентність норми і патології, діагнозу і здоровя. Дивлячись, що рахувати за норму, до чого міряти норму, на що орієнтуватись в виборі правди.

Даність прийняти складний психічний світ людини і обмеження щодо точної психіатричної діагностики. Не на всі питання є однозначна відповідь. Таке життя.

Він корисний батькам, які зі своїм магічним мисленням, помилково вважають, що добре знають своїх дітей. Керуючись тим же механізмом, закривають очі на явні дзвіночки. В надії мати ідеальних дітей. Бо якщо в мене ідеальна дитина, то я ідеальний батько.

Так і підліткам. Ще недосвідчені, не розуміють, де грань між невинними приколами і розладами. Слідують суспільним тенденціям і правилам тусовки, хочуть бути крутими. Вибирають бути такими в неті. В процесі забувають, чи не знають- все що потрапляє в мережу не зникає безслідно. І в самий непідходящий момент вилазить. Те, що ти сприймаєш як невинний жарт, може обернутись трагедією.

Раджу до перегляду.