Депрессия

Доброго вечора.
У мене почалися великі проблеми батьки зі мною спілкуватися не хочуть і знати не хочуть. Залишилася честно говоря на вулиці з 2 дітками та ще вагітна. Чоловік не розуміє працювати не хоче. В його родичах завжди погана. Все на мені діти фінанси все я повинна рішати. В дитинстві пережила булінг батьків та друзів. Зараз зовсім жити не хочеться. Я коли залишаюсь одна в кімнаті я починаю дуже сильно плакати і кричати за що мені це все. Батько рідний помер в 5 років він був моєю опорою і підтримкою. Мати своє життя влаштувала. Чоловік знущається з мене . Раніше бив та принижував що я нікому не надо .
Я вже не витримую і реально не можу більше. Я вже пила ліки заспокійливі не допомагає.

Я не хочу жить,с 13 лет у меня было много попыток себе навредить. Сейчас что бы не заниматься самобичеванием я бью себе татуировки либо же голодаю. Мне через 20 дней будет 21. А я не хочу жить до сих пор. Изначально думала что то на подростковом уровне,что пройдёт,но я не пытаюсь теперь себя убить,я пытаюсь подстроить все что бы меня не стало. Я не хочу существовать, нн хочу что бы обо мне знали,я знаю что сердце с детства слабое,я пью энергетики по 3 литра в день,потом принимаю горячую ванную и ели вылажу от туда и лёжа на кровати думаю,как бы было бы хорошо если моё сердце остановилось. Я постоянно причиняла себе вред,резала,куча шрамов га теле. В подростковом возрасте моя мама не обращала на это внимание её волновало лишь бы никто другой не заметил. Я реву постоянно, я ненавижу себя,каждый сантиметр тела. Хотя я знаю что ну что то привлекательное есть во мне. У меня есть парень,я ему говорила раньше о том что мння тревожит и что со мной. Но он сказал той зимой что если я себя убью это будет эгоистично, как я могу так поступить с родными с ним. После этого я перестала ему говорить что жить гн хочу,потому что мне стыдно что я не могу побороть это,я чем то себя занимаю,думаю пойти на работу и работать абсолютно каждый день и как можно дольше,может так мысли уйдут от меня,что мне делать,как мне перестать врать о том что со мной все нормально,я в истерика каждый вечер,я тушу об себя сигареты что бы заглушить моральную боль,пожалуйста помогите мне,я уже не могу

Я завжди була в якійсь апатії, депресії. Це з дитинства. У дитсадку у мене не було друзів. Пам'ятаю, я щось пропонувала типу гри, але на мене ніяк не реагували, хоча між собою вони придумували ідеї і потім грали в це. Я дивилась на ляльку однієї дівчинки і так заздрила, ну дуже гарна лялька була. Я просила погратись, але була черга бажаючих, коли дійшло до мене, мені чомусь не хотіли давати, типу уже все. Це дрібниці, але чомусь я до сих пір цк пам'ятаю. Усі з кимось грали, а я наче і в групі, але одна. Я хворіла і рідко ходила в садок, я його ненавиділа. Тоді у мене сформувалось відчуття наче я не така, у всіх є друзі, а я одна, у інших краще, інші кращі. Мені боляче від цього. У школі теж саме. Мої ідеї не підхватували, не подобались іншим. Я не була лідером, але хотілось. Пам'ятаю, як усі на екскурсію по парам брались за руки і йшли, усі швидко знвходили пару, а мені хто залишиться. У перших класах була подружка. До неї приходила на перервах старша сестра, вона не хотіла зі мною спілкуватись. Приходила якась подружка із старших класів. А до мене ніхто не приходив. Я заздрила. Мені було сумно. Ця подружка щиро хотіла зі мною дружити. Коли вона мені дзвонила після школи, щось розказувала, я не знала що їй відповідати, не знала що правильно сказати, хотілось втекти, бо боялась якщо скажу щось не то то ображу чи засмучу її, я відчувала себе неловко, якоюсь дивною. Через якийсь час я подружилась з іншою дівчинкою, мені з нею було цікаво, у неї були якісь цікаві ручки, мультфільми на касетах дівіді і т д. А з попередньою подружкою я перестала спілкуватись, чим її образила. Мені казали вона багато плакала. Потім ця моя нова подружка переїхала і я залишилась без друзів. І отак я була одна. Школа викликала страх. Я боялась опозоритись і опозорити батьків. Була відмінницею. Усі одне з одним дружили. Я боялась щось сказати, боялась засудження, що мене висміють чи причепляться, 'нападуть'. Були агресивні особи, які любили сваритись у класі. Боялась, коли мені треба було захищатись, а говна летіло багато, бо я вчилась добре, а вони ні. Я ходила після школи в музичну і вільного часу не було. З друзями гуляти не ходила,а інші ходили. Я відчувала себе ізгоєм. Я була в окулярах через поганий зір, сиділа на перших партах, не одна, але з однокласницею не спілкувались особо. Моя проблема, що я не знала навіщо мені треба з кимось спілкуватись, і що взагалі казати, що робити. Мені сказали треба вчитись-я вчилась. А що треба заводити дружбу я не знала.