Триває з юнацького віку.

У 92-му садок закрили, мама залишилася без роботи, без грошей, без підтримки. Найгірше, що звинувачувала мене у своїх проблемах, що хворобливий, що не послушний і т.д. Всі ці постійні мамині стани тривоги як на мене передалися і мені.

Зараз в мене є сім‘я: дружина і двоє дітей: дівчинка 10 р і хлопчик 4 р, і я бачу які різні ролі і впливи ми несемо дітям.

З трьома психологами займався від 3 до 6 місяців з кожним. Але краще не ставало: ні душевного спокою, ні зменшення тривог не виникало. Звинувачували маму і радили змінити ставлення і зрозуміти. Наполягали знайти батька, поговорити з ним,

В мене є багато прикладів у кого були як хороші тати і з них виросли не задоволені собою і всім навколо, не щасливі люди, так і є приклади в кого були тати п‘яниці, які їх били і виросли благополучні люди....Багато хто виріс з 90-х і з різних сімей, і розведені батьки, і вітчими, і чого в кого не було, але саме стресостійкість чи не стресостійкість, сприйняття і ставлення до проблем відігравали вирішальні ролі

З трьома психологами займався від 3 до 6 місяців з кожним. Але краще не ставало: ні душевного спокою, ні зменшення тривог не виникало. Я розумію, що те що формувалося 30 років кількома сеансами не вилічити, але коли після 10 сеансів не змінюється ні на йоту, то теж не бачу змісту продовжувати в тому напрямку і тією тактикою.

Таблетки пропив 3 місяці і облишив, коли не бачив жодних змін.

Щодо себе, не бачу потреби і не варто тиснути. Я пояснив, висловився, мене не почули. Тому продовжувати не забажав.

Спостерігаю за іншими людьми, за іншими батьками, щоб підібрати ту модель яка мені до душі, бо моя мені не підходить, і вона шкодитиме моїм дітям. Але розумом контролювати емоції складно, коли всередині бурлить океан, океан злості, невдоволеності, відчаю, безвиході. Як наслідок депресія.

А коли мозок не бачить виходу, починають відвідувати суїцидальні думки. Наразі я начебто їх подолав і стараюся боротися далі. Самопізнавати, зрозуміти, щоб подолати.

А я вважаю, якщо не зможу це вирішити, то можливо і до онкології дійде.

коли тиснуть робити або думати якось так як я не думаю і не хочу так думати, то я не можу так лікуватися.

Можливо якби було нормально скажімо років 20, а потім щось трапилося і шукалися методи подолати проблему і знову відчути ту легкість яка була колись, але яка була, яку ти відчував і пам‘ятав. А не так коли відчуваю що не добре, але не уявляю як має бути.

Весь цей час досліджувалась людина, ділилась на знаки зодіаку, темпераменти, статі, раси, характери і т.д. для того щоб зробити психологічний портрет про людину іншою людиною яка це аже знає, а не заставляє її видумувати ровер по-новому.

Другий я теж висловлював свої тривоги, образи і ми їх жували і товклись на них.
Знайшли цапа-відбувайла - маму і зробили її виною у всьому.

Я не налаштовую себе на онкологію, я просто вказую, що онкологія виникає від стресу, чинник якого не можу ні подолати, ні послабити. Я не можу поміняти ставлення до тих самих речей і проблем десятки років. Факт на лице проблеми з підшлунковою.

Щодо сеансу, то це був 3-ій психолог, і я зустрічався з іншими пацієнтами і не раз. І очікував по 10-15 хв, коли приходив на свій через затримки, і після мене нікого не було ще хв 10. А не мав, то не мав. Я просто аналізую.

Я мав на увазі, що коли все розвивається не правильно спочатку, з дитинства, немає розуміння до чого прагнути, який він правильний, нормальний стан душі без тривог, переживань. Це не те що було нормально, стрес, стало погано і треба вернутись до того нормального як було колись. Від початку не було нормально.

Чи розділяють пацієнтів на категорії важкості стану, запущеності, чи є шкала?

что вы этим вопросом пытаетесь выяснить для себя? Сколько сеансов нужно, чтобы ее решить? Нужно ли ее вообще решать с психологом или можно самому? Убедиться, что ваша проблема безнадежна и не начинать?