Question

28-06-2025

Почну про родину. Моя сімʼя живе дуже близько до дідуся і бабусі.
Не можу сказати, шо моя родина погана. Ну принаймні щодо мене. Я не пам’ятаю нічого поганого з раннього дитинства, щоб мені чогось не давали, не купували чи принижували. А от коли виросла, коли у підлітковому віці у мене почала зʼявлятися власна думка, то тоді все. Я почала все не так робити, не так думати, не так вдягатися, не так виглядати. Навіть зараз, коли я щось пропоную, то перше що мені кажуть це «Та воно так не буде хіба ти не бачиш», тобто навіть не даюсь можливості спробувати. Таке відчуття, що мої дід любить якось вивищуватися над іншими. Хоча вони в мене старші родичі добрі і люблячі (деякі), але оця їхня риса типу «я старша я ліпше знаю» мене просто вбиває. Найсмішніше це те, шо дід досі хоче контролювати моїх батьків, людей яким вже давно за 40. Одного разу, коли я навчалсь в іншому місті, моєму діду щось стукнуло в голову і він вирішив, що я з кимось займаюсь поганими речами і подзвонив до мене з претензією «ТИ ДЕ ТИ ЧОГО НЕ ДОМА», а я була якраз вдома і готувала їсти собі.. не розумію, чому йому такі думки приходять, якщо я ніколи нічого такого не робила. А якщо і робила то тоді що? Я доросла людина, маю мати сама відповідальність за свої вчинки. Ще у мого діда є пунктик, він привозить до мого дому якісь старі речі, металобрухт, тупо непотріб. Це жахливо, адже я обожнюю квіти і в мене все подвірʼя в них, він же привозить щось, не питає і кидає в клумбу, щоб в проходу не стояло. Кожного разу коли я чи хтось робить йому зауваження, він починає жахливо кричати матами, з такою ненавистю. Памʼятаю в років 12 він навіть посилав мене різними словами. Я не думаю, що з дитиною в 12 років можна так говорити, та з будь-ким. А спосіб вибачення з нього знаєте який? Гроші. Послав ввечері на*уй? Вранці дасть 500 гривень. Мені ті гроші осоружні, мені їх не хочеться. Я хочу поваги ДЛЯ ВСІХ в сімʼї, я не відчуваю себе особистістю, завжди нижче за нього, завжди приниження. Його голос в ці моменти сповнений такою ненавистю, такою агресією і це мене обурює ще більше. Як ти можеш так кричати до дітей, до онуків, до людей які є твоїм домом? Буває вечором приходжу до бабусі, ми спілкуємося, він це чує приходить і каже «тупеньке і дурненьке говорять». Я реально несвідомо думаю, що я про дурниці розмовляю. Мені треба кожен раз себе переконувати, що якщо мене щось цікавить і якщо я про це спілкуюся це не соромно і не дурне.

Питання від: no way Ill tell ; Вік: 21

подобається запитання?

28-06-2025 21:32:53Доповнення від автора

Найбільше мені шкода бабусю. Він кожного дня її обзиває, робить це щоб ніхто не чув, коли нікого нема. Але я часто приходжу, деколи він навіть не знає, що я є. Я ніколи не можу стриматися, щоб не захистити бабусю. Дуже мені її шкода, вона з ним з 15 років,не бачила життя по-суті, а зараз він не цінує, того що вона для нього робить і кожного дня принижує. В мене деколи страшна думка є, що ліпше щоб дід помер першим, аби бабуся трішки відпочила.
Я супер невпевнена в собі. Всі речі які я люблю засуджувалися ним. Я люблю читати, він мені казав раніше «ти хоч букви знаєш, професор?». Зробила пірсинг «стала ще краща чим була», вдягнула шорти і футболку «сказати мамі щоб купила тобі щось нормальне?», вступила в хороший університет на бюджет в інше місто? «Нікуди ти не поїдеш, ще мені за тебе переживати» (спойлер: я поїхала, але ненадовго, бо дистанційне, на жаль»
І це при тому що я не живу з ним в одному домі. Страшно уявити, шо було б якби ми жили разом.
У мене немає друзів, вже десь років 10. Одна моя подруга повелася зі мною не дуже. Хтось їй сказав, що я хочу її підставити, щоб вона отримала 2 з математики, а я навіть про таке і не думала. Більше того мені смішно аж стало. Вона сказала мені вибачатися перед нею, але я не розуміла за що? За брехню іншої однокласниці? Я щиро кажу, що взагалі нічого такого не хотіла. Потім та однокласниця почала мене булити. То я жирна, то я страшна, то кросівки в мене «кончені». Ну власне, я тоді реально стала думати, що зі мною щось не так. Почала вдягати чорний широкий одяг, хоча тільки зараз розумію, що зайвої ваги у мене не було. Зараз у мене така ситуація: дивлюсь в дзеркало ніби мені все подобається, потім згадую за інших дівчат і вже здаюся собі неможливою потворою. Знову ж таки, зараз я розумію, що це стандарти краси і нічого вони не варті без особистості всередині. Але як знати чи я маю ту особистість? Через свої величезні комплекси, я ніколи не беру ініціативу у діалогах з незнайомцями. Так за 4 роки в університеті я не знайшла друзів. Можливо, ситуація була б іншою, якби навчання було очне всі ці роки, а не 3 роки онлайн і 1 рік такий ніяковий очно. Тоді всі встигли вже поділитися на групки і я стала аутсайдером, пропустила цей момент.
Далі про хлопців.
Знову ж таки через комплекси я не вірю що можу комусь сподобатись. У мене загалом було 4 хлопці які мені казали про це. Але перші 3 однокласники, і перед тим як сказати це, двоє мене обзивали, кидалися сміттям, кидали мʼячі в голову. З іншим я онлайн познайомилася. Ми спілкувалися 6 місяців і перші 3 місяці все було підозріло ідеально, дуже підозріло, бо я навіть тоді про це подумала. Мені було трішки самотньо і я вирішила чому б не продовжувати? Виявилося, що той хлопець брехав, коли казав що в нас цінності однакові й погляди на життя. Потім в кінці обізвав мене дебілкою і толерашкою, тому що я сказали, щоб не надсилав мені расистські тіктоки. Власне потім я його заблокувала і реально була щаслива від цього. Зараз же коли я думаю про спілкування з хлопцем якимось, мене зразу занурює у ту саму атмосферу, коли я спілкувалася з тим брехуном. Типу якась маленька тривожність і відчуття приреченості, неприємно. І я реально переживаю щоб з іншими такого не було, щоб я не тягла навіть сама підсвідомо оці відчуття з собою. Чи можна щось з цього зробити? Щоб якось змінити своє ставлення до спілкування з хлопцями? Бо у мене відчуття досить довго вже, що нормальні на мене і уваги не звернуть, бо я не достатньо гарна і відкрита, а отаким ненормальним ніби такого і треба, щоб була тиха, не скаржилася і терпіла. А я не хочу так, я хочу щоб добре було.
З чого можна почати мені розгрібати це все? Як змінити своє ставлення до себе, щоб прийти в новий колектив і не тягнути ту 15-річну мене, яку ображали в школі, як позбутися цього взагалі, якщо можливо?
І ще одне. Коли я роблю шось сама, то у мене зʼявляється відчуття неправильності. Ніби я роблю щось дитяче і не важливе. Так само боюсь може бути і з психологом, тому що 4 роки тому я пробувала, але це було максимально некомфортно і хотілося якнайшвидше вийти з кабінету.

Щоб запитати або відповісти, авторизируйтесь або пройдіть реєстрацію!

Автор питання не дозволив його обговорення. Заборона стосується порад від нефахівців. Відкриті для коментарів питання - тут.

Наші психологи