Родители и дети

Сьогодні день батька. В нашої родини є сімейний чат у Вайбері. Всі пишуть татові хвалебні оди, красиві слова привітань з рожевими соплями, на кшталт цього ''я щаслива, бо в мене є батьки!!!''.
Натомість мені нічого сказати. Я хочу цій мерзоті плюнути в лице. Я його ненавиджу. Я хочу щоб його просто не існувало. Зазвичай мені байдуже, але коли його обливають рожевим сиропом, то мене це тригерить.
Кожна з них знає, що наш любий тато – педофіл, гвалтівник і аб'юзер.
Чому я зневажаю сестричок за ці улесливі слова??? Це ж не вони, а він зробив таке зі мною.
Хочу видалитися з чату і більше ні з ким з них не підтримувати стосунки. Боюсь залишитися зовсім сама. Але чи варто боятися, якщо для них таке нормально? Якщо вони так відносяться, значить для них він нормальний достойний тато?

Ми з хлопцем разом майже 5 років, багато чого пройшли, маємо спільну справу і як тільки у нас з‘явилась фінансова можливість - ми вирішили з‘їхатись. Мої батьки категорично проти, у них дивне ставлення до мого хлопця, за 5 років, вони навіть з ним не познайомились і постійно якась пасивна агресія на нього, варіант переїзду вони просто необговорюють. Були скандали, суперечки і без толку. Я не прошу від них нічого, просто спокійно дати мені це зробити, фінансово ми повністю себе забезпечуємо. Але я помітила, що я дуже залежна від них, я вже повнолітня, маю повне право зробити так, як сама цього хочу, але ще надіюсь на їх одобрення, хоча це неможливо. Були розмови, я готувала їх до цього більше трьох місяців - вони це не сприймали, я тиждень тому знову нагадала - знову та ж сама історія, скандал. І ось, завтра ми підписуємо договір, у п‘ятницю заїжаємо. Як повідомити їм про це? Бо просто зібрати речі і піти - не можу , хочеться зберегти якусь повагу. Як буде краще повідомити цю новину?

Добре, що є слова. Добре, що є цей форум, куди можна написати і бути почутою. Я дуже хочу справитися і жити далі. В цей момент я відчуваю безпорадність і розпач.
Я дуже злюся на чоловіка і на сина. Я злюся на себе. Я злюся на все. Ні, насправді не на все, а зараз конкретно на чоловіка, на сина, і також злюся на себе за те що злюся на сина і що неправильно його виховала, а також за те що мені погано з чоловіком а я не вмію ні відстояти себе, ні піти.
Я виснажилась. Я розчарувалася. Я злюся на себе за те що напридумувала, намріяла, набудувала красивих очікувань, а нічого не вийшло. Я спустошена до дна. Я не знаю як я це подолаю. Я тривожуся, згадуючи що в ситуаціях коли я не справляюся емоційно зазвичай виникають якісь серйозні проблеми і вже фокус уваги переключається на них і якось вдається справитися з таким розпачем. Відповідно я вже починаю боятись, що це я притягую проблеми. І що все погане стається через мене, тому що я не могла справитися. Я розумію що це дурні фантазії, але коли стається якась проблема, то я відчуваю себе винною в цьому. І кидаюся рятувати ситуацію. Тоді виснажуюсь і знову в розпачі.
Я не знаю як справлятися.

Я злюся на сина за різні речі. Наприклад за те що він кривляється – повторює мої слова неприємним голосом. А ще за те що постійно щодня багато разів говорить всякі неприємні речі меншій сестрі. Навіть не знаю як це назвати. Наприклад, постійно робить їй зауваження, забороняє щось, навіть якщо вона права або йдеться про щось несуттєве, то постійно її виправляє, вказуючи що вона не права. Мене це дуже дратує. Насправді я вважаю щиро, дозволю собі тут чесно написати, я вважаю меншу доньку кращою, перспективною, успішнішою, приємнішою – через те що вона ініціативна, комунікабельна, дружелюбна, активна. Хоча син теж має свої плюси: він більш розумний і ерудований, відповідальний. Але чесно соціальні навички доньки я більш високо ціную і вважаю що вона має більше шансів реалізуватися в соціумі. Тому що мені таких навичок і характеру як в неї завжди бракувало. Вона любить брата, добре до нього ставиться і мріє щоб він з нею дружив. Син по характеру і навичках мабуть більше схожий на мене, я до нього більше прив'язана, але я не знаю як його ростити, як допомогти йому розвиватися. Наприклад я розумію що бракує соціальних навичок, вмовляю його піти на гурток. Пересилюю себе бо і мені соціальні контакти даються важко. Ок, він таки йде, проходить одне заняття, і в результаті попри всі старання більше не хоче йти на наступний раз.