Родители и дети

Я жінка, мені 32 роки. Загалом можу сказати, що проживаю майже таке життя, як хочеться, грошей би більше було б точно щасливіше. В шлюбі, На даний час в декреті з 4 місячною дитиною, до цього була найманим працівником з середньою заробітною платою. Дуже багато спілкуюсь з мамою: мінімум два рази в день, іноді більше. Розповідаю їй про 80% свого життя (де була, що робила, з ким говорила, про що). Якщо не розкажу шось то почуваю себе винною, що ніби надурила і тоді мучає сосвість. Дзвоню часто бо хвилююсь, що мама втратить сенс життя якщо не буде варитися в моєму житті і буде почувати себе не потрібною. Іноді навіть продумую, коли і куди піти, бо в той час треба дзвонити (зазвичай дзвоню в певні години) і розумію, що ті дзвінки керують моїм життям. Також відчуваю себе винною в тому що не можу допомогти матеріально і іноді відмовляю собі в чомусь, бо розумію шо могла б ці гроші дати батькам так ніби мучає сосвість. Як вийти з такого щільного спілкування і не образити маму? Дякую за відповіді.

С детства страдала воспалением дёсен что привело к сильной кривизне зубов. На этой почве был постоянный буллинг в школе от мальчиков. Били, унижали. Поэтому стала затворником. На улицу выхожу по сей день только в маске и стараюсь больше быть дома. Из-за стресса в последние годы сильно упал вес. При росте 176 вес 44. Менструаций уже год нет.. Сил нет ни на что. Безработная. С трудом заставляю себя убираться в доме, покупать продукты, готовить еду, чтобы отработать еду, которой делится папа. Мама не работает тоже. Я себя ненавижу каждый день за то что не могу устроиться на работу и обеспечивать родителей. И самое страшное что мне не хочется этого делать. Есть обиды за то что папа 25 лет не работал и обижал меня. За то что мама из-за работы не занималась моим здоровьем и наплевала на это...
И я понимаю что мне надо будет о них финансово заботиться потому что у папы серьезные проблемы со здоровьем и сколько сможет проработать вопрос времени. У мамы тоже со здоровьем много проблем. Пенсии у них не будет. А мне не хочется даже выходить из дома, сразу начинается паника, становится плохо от одной мысли при контакте с людьми. Я пробовала поработать уборщицей но физически не смогла. Сил нет. Становилось плохо. Иногда мама заставляет ходить торговать на рынок но продаж из-за ситуации в стране сейчас мало. Из-за этого постоянные крики и недовольства от неё... Страшно что я такая никчёмная. И не в состоянии ничего с этим сделать. Мне нравится кормить уличных животных, нравится делать поделки, подарки со сладким и дарить их знакомым одиноким бабушкам. В такие моменты меньше чувствую себя ужасным человеком. Но это лишь временно... Потом снова начинаю грызть себя и на этой почве физическое состояние становится ещё хуже. Скажите, как взять себя в руки и заставить себя что-то делать?

Добрий день. Прошу вашої поради та допомоги як правильно реагувати та які слова потрібно сказати сину та чоловіку, щоб змінити ситуацію.
Мені 32 роки, чоловіку 39. Є син 12 років. Мене дуже сильно турбує ставлення чоловіка до сина. Складається таке враження, що він його просто ненавидить, він його постійно дратує. Кожна дрібниця переростає в образи та приниження зі сторони чоловіка. Будь що,не так посміхнувся, не те сказав, не так зробив. Це все супроводжується словесними образами у вигляді обзивань, ігнорування, насмішок і т.д. Фізичного насилля немає і не було ніколи. А ось морально... Син має глибоку образу на чоловіка, говорить мені про те, що коли виросте, поїде і більше не приїде до нього. Що скаже йому ті самі слова, які він говорить йому зараз. Мені боляче за сина, я не розумію чому таке ставлення. Чоловік пояснює це тим, що це таке виховання справжнього чоловіка. Що таким чином він нібито має розвиватися як чоловік. Але я бачу зовсім протилежний ефект від такого виховання. І ніякі поради і розмови мої не сприймаються всерйоз, а навпаки стає лише гірше. Дитина знервована, а батько посміхається...