Думаю, все хороше, що про мене говорять-неправда.

↩ Реакція на відповідь № 337386 для Владимир Анатольевич Тарасенко

Добрий ранок.Дякую за відповідь!
Мама відштовхувала мене в емоційному плані.Коли я робила шкоду,то не знала як вона відреагує і постійно брехала.Довіри не було.Вона казала, що я плачу через дурниці і навіть сварила мене за це.Я зробила висновки і вирішила тримати з собою те,що мене хвилює і плакати не при них.А з татом мені здається,немає зв'язку ніякого.Я завжди зверталась до мами,а про тата іноді навіть забувала.Вони обидва працювали.Тато до світанку, а мама до 11 ночі.Ми з сестрою проживали дні з бабусею і чекали тільки маму.Бабуся просто дивилася телевізор і тільки.Вона казала нам розважатися як завгодно тільки не кричати.Ми з сестрою часто сварились,бо я виставляла їй чіткі притензії,а вона говорила зовсім про інше і ніяк не розуміла,що я хочу.Це доходило до того,що я дуже дратувалась.І тоді бабуся говорила сестрі"Ходімо від неї, хай сама тут біситься".Вони мене залишали одну в кімнаті з цими емоціями і сміялись з того,що я кидала речі щоб заспокоїтися. Я відчувала себе безпорадною і свої почуття безглуздими через те,що вони так легко на це реагували.Я можу викликати жалість до себе,тільки коли уявляю себе знову тією розлюченою плачучою і безпорадною дитиною,яку не хотіли зрозуміти.Мені дуже складно говорити, які в нас стосунки, але у мене є декілька яскравих спогадів.Мама завжди говорила, що я псую свята і настрій всім на святкуванні.Тобто, коли всім було весело, я вередувала і демонстративно зневажливо до всіх ставилась і дратувалась.Це для того,щоб вони звертали увагу,помічали мій настрій,жаліли мене,намагались догодити і вмовляли.А потім коли мені мама говорила"Ти жахливо себе поводиш, соромиш мене і псуєш свято",я відчувала провину і від вередування переходила до сліз.Колись вона увечері,коли всі пішли додому сказала,що я зіпсувала все свято і поводила себе жахливо.І я посеред ночі згадала про це і не могла заснути.Розбудила її і запитала"Мамо, я зіпсувала свято?"а вона сказала"Звісно ні, тобі щось наснилось.Але ж вона говорила це вже не перший раз.Ще добре запам'яталось як я захворіла і мама сказала,що не зможу піти до тітки в гості.А я тоді сказала"Вона тільки й радіє, що в мене болить горло і я не прийду".Навіть не знаю чому я так подумала.Мама тоді розізлилась і сказала"Ти безсовісна, звісно вона за тебе переживає,а ти її звинувачуєш".Вона взагалі часто говорила"Нема совісті в тебе". Найбільше мене вражає ще один спогад.Я грала на дворі влітку до 9 вечора,а мама укладала сестру спати і сказала мені ще трохи можна погуляти тільки нікуди не іти.Але я подумала,що швидко пройдусь і ніхто не помітить.І так я пройшла вулиці 3.І вже йшла до дому і думала,що вони точно помітили.Я йшла по темній вулиці,яка трохи освітлена ліхтарем в кінці.І побачила,що мені назустріч,прям на мене йде якийсь дядько.Я прямо відчула,що він йде до мене.І при цьому я все ще йшла назустріч і сподівалась просто пройти повз.Я оцінила ситуацію і подумала"Сподіваюсь,це не тато.Він буде сваритись".Але то виявився тато,який мене шукав і він був дуже злий на мене.Я справді тоді сподівалась,що це скоріш якийсь дядько, ніж розлючений батько.До речі, мене били і ще частіше ставили в куток,доки я не вибачусь.Била мама і про куток теж мама.Вона часто на мене кричала,а потім вибачалась і обіймала.Я була від цього в шоці, бо вона мене била і кричала,а потім так швидко заспокоювалась і добрішала.Мама постійно з цього сміялась і казала "Я хвора на говору.Я погана матір?".Я знаю,що дідусь (її тато) був алкоголіком і бив її з мамою.Вона розказувала,як він вигнав бабусю з дому взимку босоніж.А мама чекала коли він засне,щоб впустити її.Я розумію, що вона не робила це зі мною зі зла.Тепер я жалію на тільки себе,а і її.І ще я постійно недооцінюю або занижую прихильність людей до мене.А коли зі мною спілкуються не дуже емоційно,спокійно або трохи формально, я гублюсь і зовсім не розумію як до мене ставляться і що думають.З часом мама стала "добріше" і коли мені було 12 років вже реагувала по іншому.Вона засмучувалась,що я з нею майже не розмовляю.У неї змінилась поведінка, але я й далі їй брехала і дивувалася,що вона поводиться по іншому.Я злилась через це.
Всі хороші, я ніяка.
Думаю,я так залежна від думки інших тому,що я під цим розумію, що вони назвуть якісь мої якості, як я виглядаю зі сторони,мою поведінку. Тому,що я сама не знаю яка я і не можу себе оцінити.Я потребую,щоб інші сказали,яка я.А потім я це заперечую і думаю,що вони перебільшують.Я занижую свої хороші якості,тому,що не знаю наскільки вони виражені.Я погано знаю навіть свої риси характеру.Може, навіть я не можу "об'єктивно" знати яка я.Я було перестала спілкуватись з подругою тільки тому,що я занизила свою значимість і потрібність для найближчої людини.Взагалі подумала,що я їй не потрібна.І це була неправда.Вона дуууже засмутилась через це.Коли хтось проводить час з іншими значимими людьми,я забуваю все хороше,що він для мене зробив,які ми були близькі і вже задумуюсь навіщо я тут потрібна.Я думаю це не ревнощі,а якесь самопригнічення.Я ні на кого не злюсь.