Перфекционізм і біль від власної меншовартості.

Доброго ранку!

ПЕРФЕКЦИОНІЗМ І БІЛЬ ВІД ВЛАСНОЇ МЕНШОВАРТОСТІ.

Співчуваю вам.
Оці дві складові - перфекціонізм та меншовартість, дійсно, створюють отруйну суміш, що здатна знищувати усе живе.

Поділившись тут на форумі своїм станом, переживаннями, ви зробили смілиівий крок. Однак не озвучили свій запит або питання. І тому психологам залишається здогадуватись, а в чому ж, насправді, зацікавлені.

Знаєте, трапляється, і нерідко, коли люди шукають лише співчуття або навіть прагнуть, щоби їх пожаліли. І, як не прикро, на тому все. А сама думка узятись за вирішення проблеми їх або лякає, або зовсім не приходить на розум.
Напевно, ви зрозуміли, до чого я веду... до визначення вами власної потреби(!)

В мене, як я уже розібралась, нарцисична травма з дитинства, підкріплена дорослим життям: я не можу щось робити погано. Я маю все робити якнайкраще.

Якщо вже узяти до уваги наведені аспекти, то вони не виглядають чимось таким, що не піддається корекції. І з тавмами дитинтства, і з перфекціонізмом доволі успішно працюють в психотерапії. Саме працюють - уміло, виважено, послідовно...

Ваші теперішні проблеми народжені давно і з того часу тягнуться в сучасність. Тим більше ваш вибір партнера (скоріше, несвідомий) обумовлений закладеним в дитинстві сценарієм - мати поруч людину, яка буде вас знецінювати і топити в багнюці меншовартості.

Мої слова можут сприйматись як дуже різкі, але з вашого опису свого життя саме такі висновки і народжуються.

Я розумію, що це мій перфекціонізм, але не можу з цим впоратись…

Та ні. Перфекціонізм це інстурмент, винайдений у відповідь на захмарні вимоги до вас ще в дитинстві. Як спосіб досягти схвалення і прийняття, підтримки і зрештою любові рідних - батька чи матері.
Це компенсаторний механізм, який запустив маховик гонитви за досягненнями, сліпе бажання вийти на рівень ідеалу.
От самі себе запитайте - для чого прагнути ідеалу? І не поспішайте зі швидкою відповіддю.

Якщо я не зробила щось ідеально, я себе знищую через булімію, оніхофагію, розхламлення, інші форми аутоагресії.

Цю страшну практику треба припинити. Ви не для того прийшли у цей Світ(!)

Мене просто з’їдає почуття провини і сорому, а також нікчемності мого життя

Провини за що? Сором перед ким - прізвище, ім'я, по батькові?

А мені це боляче, бо я туди вкладаю свою душу, свій біль, все, чим я живу, і коли він це знецінює, то я відчуваю, наче частина мене перестає існувати.

Не давайте свою душу на поталу будь-кому(!) Навіть тому, кого любите понад усе.

Слово терапія вже пролунало. Додати щось інше - буде на даний час зайвим. Визначайтесь і приймайте рішення - залишити все як є або піти шляхом докоріних змін.

Відредаговано автором 09-11-2024 10:25:11

Виходить, що мій чоловік - це заміна батьківській фігурі, яку я призначила авторитетною, ретравматизує мене і я ніби опиняюсь в дитячій позиції.

Схоже, що саме так і виходить.

Тим більш, перечитавши написане, я усвідомила, що відгук на роботу може бути лише суб‘єктивною думкою мого чоловіка, і «вкусовщиною» на рівні «подобається/не подобається».

В нього свої критерії... і свої, можливо, не усвідомлені наміри щодо вас і вашої творчості.

А я, оскільки не маю відгуків інших людей, сприймаю цю думку за об‘єктивну реальність.

Здається, настав час КОГОСЬ знімати з п'єдесталу.

Доброго ранку!
Читала і ніби сама відчувала той біль, з яким Ви зіткнулися, отримавши оцінку чоловіка до своєї праці...
Насправді, кожна наша дитяча травма, кожна внутрішня зачіпка, зречена стикатися з тим "гачком", на який буде "нанизана", викликаючи тим більш нестерпний біль, чим сильніша була дитяча травма, або чим більш недосконале світосприйняття вцілому.
І як на мене, у Вашому випадку, Ваш чоловік, як найбільш наближена зараз до Вас людина, до якої Ви повністю внутрішньо відкриті, і відіграє саме таку
роль, роль "гачка".
Насправді, тільки близькі по справжньому люди, можуть нам завдати найбільшого душевного болю. Адже, думка просто перехожого, навряд чи, так зачепить нас. І якщо перебувати в площині сприйняття себе лише як фізичного тіла, тоді біль через наші образи, страхи, розчарування...може стати просто нестерпним. Адже, будуть руйнуватися ті основи, які ми ідеалізували і, на які ми сперлися...
Але якщо хоча б трошки відсторонитися і увійти в певну дуальність, стане зрозуміло, що та сама людина, яка завдає нам болю, насправді може бути і найкращим нашим лікарем. Адже, "тицяє" в саме те "місце", з яким ми повинні негайно розібратися, щоб, нарешті, перестати перебувати в співзалежних стосунках ... До яких, як правило, ми призвичаїлися з дитинства.
І от халепа!😔
Ніби вже самі все розуміємо, з усім розібралися,
навіть самі собі "поставили діагноз", а от чомусь всередині нас зміни глобальні не спостерігаються🤔
І це стосується не лише когось одного. Насправді, кожна людина знаходиться "всередині власної системи". Саме тому, навіть правильно проаналізувавши свій стан та всі події, ми фактично не в силах поміняти себе на рівні емоцій та рефлексів. Бо, якщо мінятися на рівні свідомості, хоча і не так просто, але з певними зусиллями, реально, рівень підсвідомості потребує глибинного перезавантаження. Це як з
комп'ютером. Достатньо просто бути користувачем і виконувати певні дії в межах поставленої програми. Але, коли справа доходить до зміни всієї системи, необхідний спеціаліст, який цей самий комп'ютер повністю трансформує.
До чого це я все?
На мою думку, Ви достатньо професійно розібралися з причинами своїх реакцій та тих больових подій, які відбуваються.
І тому, логічно, виникає питання, чого, насправді, Ви прагнете? Вам потрібна просто підтримка, чи є потреба виговоритися, чи те і інше разом? Або ж Ви вже втомилися блукати лабіринтами своїх емоцій та болісних реакцій і вже прагнете не просто розібратися, але все змінити на краще, щоб навчитися бути щасливою незалежно від зовнішніх обставин?
Певне, можна написати, що винний Ваш чоловік, який Вас так безпардонно та цинічно знецінює ( і певною мірою, правда в цих словах буде), бо, швидше за все, і сам схильний до надмірного самоконтролю та ідеалізацій.
Але чи допоможе такий підхід стати гармонічною, а отже, мати щасливі стосунки і життя? Навряд чи. Хіба що, ще більше додати внутрішніх проблем до тих, які вже є.
Тому я сторонниця іншого підходу, коли немає пошуку винних, а є лише сприйняття себе, своїх проблем та всіх ситуацій з боку користі для свого розвитку. А розвиток, як відомо, без глобальних внутрішніх змін просто неможливий.
І почати, як на мене, було б непогано з питання: то чому у мене саме такий чоловік, чому я трапляю саме в такі
ситуації, і чому мені від того, що відбувається, так невимовно боляче? При цьому, зважити, що все щоб не відбувалося, повинне мене чомусь навчити, в чомусь допомогти і щось дуже корисне зробити...
І я б почала саме з питання болю.
Адже, те, що одна людина навіть не помітить, і буде жити щасливо далі своїм життям, для іншої може стати непереносимим. Як Ви думаєте, чому?
Що саме людину робить на стільки вразливою та нездатною "тримати удар"?

Відредаговано автором 09-11-2024 11:33:58

"Для того, щоб перестати відчувати біль від його критики, мені треба знецінити його і його авторитет. "

Мені здається, я вже читала про такий спосіб підняття самооцінки в Ваших відповідях. Хто ж так вже робить в вашій сім'ї? Може пошукати більш екологічні варіанти?

"От як це зробити, я не знаю…."
Почніть з мами.

Рада, що мої слова знайшли у Вашій душі відгук.💕
Тому одразу хочу написати, що намагання знайти причину своїх бід та проблем у комусь з близьких - "шлях в нікуди". Так, певне, аналізувати поведінку тих, хто поруч, потрібно хоча б для того, щоб реалістично оцінювати кого "доля обрала нам у вчителі". А далі - потрібно "зійти з цієї платформи", щоб не застрягнути в ролі "жертви" назавжди.
Насправді, "танго завжди танцюють двоє". І все, і всі що нас оточують - є лише проекцією нашого внутрішнього сприйняття себе та тих поведінкових моделей та програм, які були "записані" несвідомо з дитинства. Що Ви дуже тонко підмітили і самі: "Він дуже нагадує мою матір. Боюсь, що саме за це він сподобався мені свого часу".
Отже, ми лише притягуємо до себе тих людей, які відповідають нашим внутрішнім "запитам", при чому, навіть цього не усвідомлюємо
Тобто, цей закон діє і в зворотньому напрямку. По мірі трансформації всіх попередніх внутрішніх програм, моделей поведінки та установок, почнете, спершу, змінюватися глибинно Ви, ставлення до себе. І по мірі цих змін, зовнішній світ, а отже, і близькі люди, змушені будуть змінюватися по відношенню до Вас.
Якщо знати, що всі больові моменти необхідні як подразники для наших змін, тоді стає зрозумілим, що Всесвіту немає сенсу нас "мучити", якщо ми гарно засвоїли всі свої попередні уроки і змінилися на стільки, що усвідомили свою цінність та унікальність. І тому вже критика інших завдати невимовного болю нам просто не зможе. Тобто, або ті хто поруч з Вами,
"підуть за Вами в трансформації", або ж життя зробить так, що Вони не зможуть Вас "мучити".
Але... Є певний нюанс, який може суттєво вплинути на Ваші рішення.
Ви і самі розумієте, що перебуваєте у співзалежних стосунках, де на даний момент відіграєте роль "жертви". Але питання в тому, на скільки вже зрослися з цією роллю? Бо для того, щоб почати працювати над собою ( Це не має ніякого відношення до руйнації стосунків, швидше, навпаки, до їх покращення та зміцнення), потрібно мати потужний намір, сильну мотивацію та імпульс, щоб все змінити. А отже, прийняти рішення іти в психотерапію.
Бо у іншому випадку, жодні розумні діалоги і найцінніші поради на сайтах не призведуть до глобального покращення.
Тим паче, що "коріння" проблеми тягнеться з дитинства. А це, насамперед, робота з дитячими травмами та блоками. Бо неможливо вирішити питання в стосунках з чоловіком, допоки не вирішиться внутрішньо питання "мама-дитина". А, можливо, і батько. Бо те, що про нього нічого не пишеться, ще не означає, що немає питань і з ним. Якось так🙂

Відредаговано автором 09-11-2024 13:55:26

Для того, щоб перестати відчувати біль від його критики, мені треба знецінити його і його авторитет.

Якщо сприймати ваші слова буквально, то це озачатиме неминучу війну. А на війні завжди є переможці і переможені. Є втрати і жертви. Вам таке "щастя" навіщо?!
Є інший шлях - відновлювати власне почуття самоцінності. Вчитись називати речі своїми іменами, усвідомлюючи їх природу. Відкрито виражати свої емоції і думки. Встановлювати у стосунках об'єктивно здорові особистісні межі і правила. Це все можна висловити короткою фразою - "ОБИРАТИ СЕБЕ".