Родители и дети

Доброго дня!
Хотіла б почути Вашу думку та поради відносно ситуації, що склалась у нашій родині.
З чоловіком одружені 4 роки, маємо синочка 2 роки. В сім\'ї, як і у всіх мабуть, бувають свої нюанси, але в цілому все добре.
Зовсім інша ситуація з батьками чоловіка.
Коли лишень одружилися стосунки склалися більш, ніж добре. Зі свекрухою часто зідзвонювалися, радилися, часто їздила допомагати їй по господарству, в городі та побуті в цілому. Після народження сина все частіше почала помічати, що її "забагато" у нашій сім\'ї, раніше, мабуть, просто не хотіла того помічати. Почалися з її боку питання нетактовного характеру, типу...
Скільки отримала декретних виплат, на що витратила, скільки привіз чоловік (він працює далекобійником і вдома буває не часто), скільки дали цей місяць мої батьки (вони по можливості допомагають нам фінансово), що і за скільки купила, чим годувала дитину, в чому купала, чим лікувала, проскакували і натяки щодо несхожості малого до їх родини і т.п., супроводжуючи усі ці питання своїми коментарями та невдоволеннями, якщо щось не по її. До внука прийти не мала поняття (при тому, що я з сином весь час сама, важко дуже було перші місяці, бо був КР, відновлювалася довго, дитина дуже неспокійна), якщо хоче поняньчити, то дзвонить, щоб привезла їй, постійно додаючи, що внук це сенс її життя! Привожу їм дитину, а там знову усі ці безтактні питання та коментарі. Пробувала пояснити коректно, що мені неприємні такі питання, а у відповідь - незадоволення і образи. Щоб уникнути серйозної сварки я просто віддалилася, стала значно менше спілкуватися і їздити до них. Після цього свекруха почала налаштовувати чоловіка проти мене, а далі то і взагалі почали говорити родичі та знайомі, що вона усім жаліється і розповідає яка я погана, помагати їм не їду, дитину бавити не привожу, гроші не туди витрачаю, дитині дороге купую, що син через мене до неї не горнеться, бо я налаштовую (хоча такого ніколи не було, навпаки, кажу, щоб їхав і навідував, бо це батьки). Дізнавшись про ці всі обмовляння я їй зателефонувала і напряму запитала чого вона обговорює це з родичами та спільними знайомими, а не пред\'являє цих претензій до мене, а вона просто поклала слухавку і з того моменту уже рік повний ігнор.
Ні внуком, ні мною ніхто не цікавився, не дивлячись на війну та часті обстріли міста, де ми з сином перебуваємо, навіть з днем народження ніхто не привітав, лише чоловіку моєму дзвонять і вимагають, щоб віз їм дитину побавити. Свекір зайняв позицію свекрухи, мовляв, правий той, хто старший, не залежно від ситуації. Чоловік цілком і повністю підтримує моє бачення.
От так і живемо.
На душі паскудно так, що не передати, але йти на перемир\'я першою не маю бажання (та тим паче цього ніхто і не потребує) і жодного кроку чи натяку для цього не зробив.
Останнім часом почали ще більше насідати на чоловіка, що хочуть побачити внука, щоб коли повернеться з рейсу відразу їм привіз.
Відпускати дитину до них (це за 60 км від нас) я не хочу. Син ще зовсім малий, дуже прив\'язаний до мене, більше ніж на декілька хвилин навіть з чоловіком не залишається, а вони там то і взагалі чужі для нього люди, для дитини це буде шок і травма.
Запрошувати їх до себе і робити вигляд, що все нормально, у мене теж немає жодного бажання.
Весь час думаю як правильно вчинити в даній ситуації, бо чоловік скоро повертається з роботи. По суті вони ж ніби і дід з бабою дитині. А з іншого боку мені жахливо боляче та образливо, що ні допомоги, ні турботи від них ніякої, стільки гидоти наговорили людям, а тут прям я зобов\'язана дати їм дитя.

Здравствуйте, несколько месяцев назад мама разрушила мои отношения с парнем по причине того, что он хотел жить со мной вместе в другой стране, она сказала, что он маньяк и хочет меня продать, я поверила, сейчас я начала общаться с парнем и сказала что он мне нравится, после того, как мама узнала об этом она начала говорить, что он так же не достоин меня поливая его грязью и снова утвердила, что он маньяк, после чего разбила мой телефон зная что у меня фобия стекла по причине что я сходила на свидание без ее разрешения, так же написала ему чтобы он больше меня не трогал. После всей этой ситуации у меня пришло осознание, что часто она специально вырабатывает во мне комплексы, врет о каких-либо вещах и использует манипуляции. Отец умер, когда мне было 9 лет, замуж она так и не вышла, поэтому как мы друг другу самые близкие люди, отношения наши всегда были близкие, но со временем я начала понимать, что иногда это переходит границы и мама настраивает меня против всех подруг, что дружбы нет и роднее всех мама. Недавно я ей сказала, что хочу поехать в другую страну, так как там есть работа и хорошие перспективы на обучение, после чего она стала кричать, что я обязана взять ее с собой и она боится остаться одна, как она будет жить, я постаралась ей объяснить, что первое время это приносить мне неудобства, так как мама работать не хочет, а содержать нас обоих я не знаю получится ли, а где мы сейчас выплачивают материальную помощь, поэтому ей лучше остаться здесь, после чего она начала плакать и говорить, что воспитала ужасную дочь, что в старости она останется одна и она никогда не думала, что я такая дрянь и если я уеду, то она «сменит номер и я даже не буду знать жива ли она» . Мне стало ее жаль и желание уезжать начало уходить, переосилить все эти моменты очень тяжело, хотя я понимаю, что порчу себе жизнь, ведь откладываю возможности, теряю важных людей и нахожусь в замкнутом круге.. Подскажите, пожалуйста, как правильно выйти из всего этого, с чего начать и как сделать это менее болезненно для всех? Заранее благодарю за ответ

Здравствуйте! Прошу совета. Очень устала уже от ежедневных переписок с родителями (мамой, бабушкой). Каждый день одно и тоже (привет, как дела?, и так каждые несколько раз за день; спокойной ночи).
И причём если не так ответить (т.е. даже если не прислать то же сердечко), то мама обижается На мои просьбы не писать каждый день а хотя бы 1-2 рада в неделю обижаются и говорят : как это так, нормальные родители каждый день обязаны писать своим детям, и только ненормальные будут писать раз в неделю. И продолжают писать каждый день.
А если не отвечу - звонят мне, моему мч и ругаются. В такие моменты чувствую себя школьницей, которая поздно пришла домой. С папой такого нет. 3-4 раза в месяц общаемся и уже хорошо. И есть что рассказать. А вот это ежедневные писанины выматывают морально. Но маме этого не понять. Ей важно знать как я, где я, что я делаю. А я не могу уже, чувствую давление на себя. Что мне делать? Как можно донести маме что устала от ежедневного общения и что в общении 1-2 в неделю нет ничего плохого? Заранее благодарю!