Психолог Дарія Андріївна Рудь Ивано-Франковск только онлайн

Здравствуйте.
Вы очень честно описали свои чувства, и это требует большой внутренней силы — видеть, как ранние отношения с мамой повлияли на вас, и в то же время пытаться сохранить человечность и совесть.
Вы не эгоистка. Вы — человек, который старается сохранить своё психическое здоровье. Иногда внутренняя дистанция или даже физическая — это не жестокость, а необходимая защита, особенно если отношения травмирующие и не меняются.
Чувство вины — понятное, ведь внутри нас часто живёт "внутренний ребёнок", который хочет любви от родителя и боится осуждения. Но вы уже выросли, и теперь у вас есть право выбирать — как и с кем выстраивать контакт, чтобы не терять себя.
Возможен компромисс — это мягкая дистанция. Например, общаться коротко, по телефону, не заходя в болезненные темы. Или прямо сказать, что вам сложно, и вы ограничите контакт, чтобы не разрушаться.
Фраза «мне важнее моё психологическое благополучие» — это не подлость, это взрослая ответственность за себя. А отказываться от общения — не значит «бросать» маму, это значит — уважать свои границы.
Это поможет снять груз вины и принять своё право на безопасную жизнь.
Очень рекомендую по возможности обратиться к психотерапевту — вместе с вы сможете разобраться в чувствах, выстроить личные границы и найти поддерживающий способ общения с мамой (или право его минимизировать без вины)

Здравствуйте, Даня.
Вы очень чётко описали своё детство, и важно, что вы сейчас хотите понять, с чем это могло быть связано.
Поведение, которое вы описали — трудности с ответом на имя, неуместные эмоции, социальная отстранённость — может быть связано с особенностями нейроразвития, например, с расстройствами аутистического спектра в лёгкой форме. Это не обязательно диагноз, а просто возможное объяснение.
Очень здорово, что у вас была рядом сестра, которая поддерживала. И замечательно, что со временем вам стало легче взаимодействовать с другими.

Доброго дня! Те, що ви описуєте — тілесне відчуття (щем у грудях) без чіткого розуміння, яка емоція за ним стоїть — схоже на труднощі з розпізнаванням емоцій. Це явище називається алекситимією й доволі поширене.
Ваша потреба в адреналіні, ризику, інтригах може бути спробою "відчути життя", коли емоційний зв’язок із собою не дає задоволення або радості. Це не патологія, але це сигнал, що варто дослідити себе глибше.
Психотерапія допомагає навчитися розуміти свої емоції й знаходити сенс і задоволення навіть у спокійних моментах.

Розумію ваше прагнення зрозуміти партнера і побудувати з ним стосунки, де є бажання і близькість. Але важливо пам’ятати: почуття та поведінку іншої людини не можна змінити через вашу терапію.
Психотерапевт працює з вами — не з вашим партнером. Ми не керуємо чужими емоціями, не ворожимо і не "перепрошиваємо" інших. Наша робота — допомогти вам краще усвідомлювати себе, свої потреби, межі та вибори.
Якщо у стосунках є насилля чи знецінення, це — відповідальність партнера, а не ваша вина. Ви можете змінювати лише те, що у вашій зоні контролю — своє ставлення, свої рішення, свою опору на себе.

Добрий день.
Дякую вам за щирість. Те, що ви пережили — дуже болісно. Зрада, вагітність дружини, повернення у стосунки, де вам некомфортно — усе це могло залишити глибоку емоційну рану.
Фраза "ніби мене застрелили, а я забув вмерти" — дуже влучна. Це схоже на стан після сильного шоку, коли тіло живе, а душа — ніби зависла.
Ви питаєте, як зрушити з місця. Можливо, варто почати з чесної відповіді собі:
Чому ви вирішили повернутись у ці стосунки?
Чи дитина, яку носить дружина, від Вас?
Що вами рухало залишати цю родину, кохання, обов’язок, страх втрати, надія?
Це важливі запитання, бо часто апатія — це спосіб тіла сказати: "Я не хочу жити цим життям".
Ваш стан не свідчить про слабкість. Ви виснажені морально. Це може бути й наслідком травми або депресії. Якщо є можливість — зверніться до психотерапевта.
І ще: у ваших словах є те, що дуже цінне — бажання знову жити, мати цілі, радість, енергію. Це означає, що всередині вас є життя, яке чекає, коли його почують.

Доброго дня.
Ваше занепокоєння абсолютно обґрунтоване, особливо з огляду на діагноз сина. Водночас, у 14 років підлітки часто експериментують, хоч і розуміють, що це шкодить. Куріння електронних сигарет стало "модним" серед підлітків, а смаки й запахи створюють ілюзію нешкідливості.
Розмови важливі, але одних бесід може бути недостатньо, бо в цьому віці дитина більше орієнтується на однолітків, ніж на дорослих. Що можна зробити:
– Продовжувати говорити, але без тиску — з інтересом до його поглядів. Запитувати: "А що ти в цьому знаходиш? Як ти думаєш, чому це так важливо для тебе?"
– Озвучити свої почуття: "Я хвилююся, бо це небезпечно саме для тебе. Мені не все одно."
– Залучити нейтрального дорослого, якому він довіряє: психолога в школі, сімейного психолога, навіть старшого брата чи друга сім’ї. Іноді дитина охочіше чує когось "збоку".
Якщо спроби не дадуть ефекту, консультація з підлітковим психологом — хороша ідея. Це допоможе знайти спосіб взаємодії, який "достукається" до сина.

Здравствуйте.
То, что вы описываете — это не слабость и не проблема. Ваша чувствительность сформировалась как защита в тяжёлом детстве, где слёзы были единственным способом сигнализировать о боли или угрозе. Тогда это спасало.
Сейчас ваша жизнь стабильна, но повышенная эмпатия и тонкая слезливость остались как часть вас. Вы легко сопереживаете, и это нормально. Тем более, если вы умеете сдерживаться в рабочих и социальных ситуациях — значит, эмоциональная регуляция у вас есть.
Если хочется стать устойчивее: – пробуйте мягко «заземляться» — через дыхание, контакт с телом, щоб не тонуть в эмоциях;
В работе с психотерапевтом можна укрепить внутреннюю опору, чтобы чувствовать глубоко, но не уставать от этого.

Доброго дня.
Ви пройшли через дуже травматичний досвід. Алкогольна залежність батьків — це не просто «складне дитинство», а постійне життя в напрузі, страху й самотності. Те, що ви відчуваєте злість, розчарування, небажання пробачати — абсолютно нормальна і здорова реакція на тривалий біль.
Ваше ставлення до алкоголю не скалічене — воно сформоване як захист, щоб більше не опинятись у тому жахітті.
Ваша агресія в підлітковому віці — це був єдиний спосіб хоч якось дати вихід накопиченій безпорадності й болю.
Важливо: зараз ви доросла, і це дає вам силу будувати своє життя не з цієї болі, а попри неї. І так, пробачення — не обов’язкове. Спочатку — турбота про себе, свої кордони, свій спокій.
Робота з психотерапевтом може допомогти повернути вам себе — не «дитину з минулого», а дорослу, сильну, стійку.

Вітаю.
Те, що ви описуєте, схоже на труднощі з емоційною стабільністю та зосередженістю. Внутрішні стани швидко змінюються: сьогодні — любов, завтра — сумніви, те саме з друзями, хобі, справами. Це може бути пов’язано з підвищеною тривожністю, страхом близькості або глибинною невпевненістю.
Ваше бажання стабільності — дуже цінне і говорить про зрілість. Це вже перший крок до змін.
Що може допомогти: – Навчитись сповільнюватися й помічати, що саме відбувається з вами в моменти "відключення".
Не поспішати з висновками — дати емоціям час "влягтися".
Попрацювати з психологом, щоб зрозуміти глибинні причини такої нестабільності.
Це можна змінити — поступово, з підтримкою і без самокритики.

Добрый день.
То, что вы описываете — это способ справляться с сильными эмоциями через немедленное деление ими. Это связано с тревожностью и отсутствием внутреннего «контейнера» для переживаний. Это не слабость, а привычный способ разрядки.
Чтобы это скорректировать, можно:
Вести «черновик» — записывать всё сначала в заметки или голосовое себе.
Учиться называть эмоцию: «мне страшно», «я злюсь» — это помогает замедлиться.
Постепенно увеличивать свою способность выдерживать напряжение хоть на немного дольше.
Главное — не ломать себя, а добавить новые способы реагирования.

Здравствуйте.
Вы проделали огромную работу и всё это время держали на себе и проект, и поддержку партнёра. Ваше чувство усталости и апатии — это не слабость, а естественная реакция на многолетнее напряжение без опоры.
Вы не просите многого — просто быть не одной в ответственности, иметь возможность выдохнуть, не бояться, что всё рухнет, если вы остановитесь. То, что он уходит от разговора — возможно, его защита от чувства вины или неуверенности. Но в итоге рядом с ним вы остаетесь одна.
Вы имеете право говорить о своих чувствах и нуждаться в поддержке. Сейчас, возможно, пришло время подумать, что для вас важно в отношениях, и как вы хотите жить дальше.

Ви дуже точно сказали — як киснева маска спершу мамі. Це про турботу, яка починається з себе, і тільки тоді може бути живою для інших.
Я щиро вірю, що у вас є , та будуть, сили й внутрішні ресурси для того, щоб вибудувати життя, у якому вам буде добре, безпечно, спокійно.
Ви вже крокуєте туди, навіть якщо іноді здається, що повільно чи невпевнено. Це і є справжній шлях.

Те, що ви назвали себе спантеличеною — дуже чесно. А ще мені відгукнулась ваша фраза, що слово «слабка» починає набувати прямого сенсу.
Це може бути знаком того, що та «слабкість», яка колись виглядала як бажане розслаблення у безпеці — тепер починає проявлятись як виснаження, розгубленість, втрата опори.
Часом образ «сильного чоловіка», якого ми шукаємо, може бути викривлений — ми плутаємо силу з домінуванням, контроль з опорою, а мовчання з емоційною стабільністю. І тоді справді можемо опинитися «слабкими» — але вже не в тому сенсі, щоб довіритись і розслабитись, а в сенсі втрати себе.
У стосунках дуже важливо не втрачати свою внутрішню опору.
Ідеально — коли "штурвал" життя тримається разом, по черзі, з відчуттям, що вдвох мають сили, щоб підтримати одне одного. Це не завжди про рівність у всьому, але точно про взаємність і повагу.
І ще — ви пишете про сильне бажання рівноваги. Це дуже здорове бажання.
Можливо, зараз воно саме й веде вас — крізь цей хаос, крізь розгубленість — до себе справжньої.

Ваші слова про те, що колись хотілося побути «слабкою жінкою» поруч із тим, хто дає опору, дуже зрозумілі. Багатьом із нас близьке це бажання — не бути завжди «опорною» для всіх, а відчути підтримку, розслаблення.
І водночас мені хочеться обережно спитати: а як ви відчуваєте себе зараз? Це досі «слабкість» — чи, можливо, щось інше?
Ваше спостереження про те, як діти реагують на батькову поведінку, дуже точне.
Такі перепади — від агресії до різкої «близькості» — справді можуть залишати глибокий слід, бо вчать дитину бути напоготові, не довіряти стабільності, постійно сканувати настрій дорослого.
Ви згадали, що бачили схожі моделі в дитинстві.
Іноді запит «де я повернула не туди» має сенс шукати саме там — не як причину, а як історію, яка вплинула на сприйняття любові, меж, близькості. Це може стати початком дуже бережної роботи з собою.
Те, що ви прагнете фінансової незалежності, уже говорить про ваш намір вибудовувати опору в собі. Навіть маленькі кроки — це рух. Ви не стоїте на місці.

Хочу обережно поставити кілька запитань — тільки якщо вам буде комфортно над ними подумати.
Ви згадали про фінансову складність як одну з причин, чому важко розширити свій простір.
Чи бачите ви можливість впливати на фінансову сторону бодай частково? Чи є якісь маленькі кроки, які могли б трохи змінити ситуацію?
Ще з ваших слів відгукнулась фраза про те, що на початку стосунків була віра, але тепер потрібно «опиратись на дії».
Це справді дуже важливе усвідомлення. Іноді ми довго тримаємось за надії — але вибір усе ж ґрунтується на чомусь.
Чи пригадуєте ви, що саме вплинуло на ваш вибір тоді? Чи, можливо, була у вашому дитинстві схожа модель стосунків ?
Ще хотіла уточнити — ви написали про «подорожі з дітьми».
Чи у вас одна дитина, чи декілька? Мені важливо краще зрозуміти контекст.
Ви згадуєте, що часто відчуваєте тривожність і водночас хочете спокою.
Як вам здається, чи впливає ваш емоційний стан на дитину? І чи бачите ви, як впливає на дитину присутність батька — зокрема з урахуванням того, що ви згадали про вживання алкоголю?
Це складні питання. І ви маєте повне право відповідати лише на ті, які вам зараз близькі.
Іноді навіть просте проговорення таких речей — уже створює більше простору для змін.
До речі, якщо вам відгукується тема повернення до себе, своєї внутрішньої сили — можливо, вам буде цікаво почитати книгу Кларісси Пінкола Естес «Жінки, що біжать з вовками».