Психологиня Дарія Андріївна Рудь Івано-Франківськ лише онлайн

Спасибо, что поделились. Вы очень точно описали свои чувства — видно, что вы глубоко осмысляете то, что с вами происходит. Это уже говорит о зрелости и способности к самоанализу.
Такая сильная эмоциональная привязанность к учителям может быть проявлением так называемой переносной привязанности — когда внутренняя потребность в признании, поддержке, тепле и принятии переносится на фигуру взрослого, который вызывает уважение и кажется «особенным». Особенно если эти потребности не были в полной мере удовлетворены в детстве, в том числе в отношениях с родителями. Как вы сами это ощущаете: хватало ли вам тогда тепла, внимания, безусловного принятия? Были ли у вас стабильные эмоциональные связи в семье?
Важно и то, что к сверстникам у вас таких чувств не возникает — возможно, вам сложнее строить близкие, «равные» отношения, и ваш разум как будто ищет более безопасную, одностороннюю форму привязанности, где меньше риска быть отвергнутой.
Если вы чувствуете, что эти состояния причиняют вам боль, мешают, запутывают — я искренне рекомендую обратиться к психотерапевту. Это не «что-то не так», а внутренняя история, с которой можно мягко и бережно поработать. С вами точно всё в порядке — просто сейчас вы находитесь на важном этапе самопонимания. И вы уже делаете большой шаг навстречу себе.

Добрый день.
Спасибо, что вы решились поделиться всем этим. То, что вы написали — очень откровенно, глубоко и болезненно, и видно, что вы действительно изо всех сил стараетесь сохранить контакт с собой и с окружающим миром, несмотря на внутреннюю боль. Я слышу в вашем тексте огромное напряжение, и связано оно не только с темой веганства, но и с постоянной внутренней борьбой, навязчивыми мыслями, чувством вины, ОКР, прошлым опытом с РПП и эпизодами суицидальных мыслей. Это не просто «моральный дискомфорт» — это состояние, которое истощает и захватывает. И тот факт, что вы всё ещё здесь и можете это описывать — уже акт выживания, проявление внутренней стойкости, даже если сейчас вам это совсем не так ощущается.
Судя по вашему описанию, тема веганства стала не просто моральным выбором, а триггером, который активировал уже существующие сложности — ОКР, РПП, экзистенциальную тревогу. Вы не одиноки в ощущении, что знание и сострадание могут быть невыносимо тяжёлыми. Особенно когда кажется, что любой выбор приводит к страданию — либо вы поддерживаете жестокость, либо разрушаете себя из-за невозможности соответствовать всем мнимым стандартам «этичности». Но в этом и есть одна из ловушек ОКР: она убеждает, что всё должно быть идеально правильно, иначе вы — «монстр». Но это не так. Это болезненная логика навязчивого мышления, которая не оставляет места человеческой несовершенности, состраданию к себе, гибкости и балансу.
Ваш страх, что веганство усилит симптомы ОКР, — абсолютно логичен и оправдан. Вы хорошо знаете свой ум. И это уже признак осознанности. Вы не обязаны прямо сейчас или никогда переходить на веганство или принимать любые решения, которые вызывают панику, тревогу или возвращают вас к мыслям о самоуничтожении.
Ваша чувствительность — это сила, но она требует бережного, терапевтического подхода. Вам действительно нужна живая, стабильная поддержка. И я искренне рекомендую обратиться к психотерапевту, который работает с ОКР, РПП и навязчивыми мыслями. Вы заслуживаете помощи — не потому что с вами что-то не так, а потому что вам больно и очень тяжело справляться в одиночку. Это не слабость — это крик души, который нужно услышать и поддержать.
У вас есть внутренний потенциал выйти из этого состояния. Вы можете жить лучше — с меньшим количеством страха, с большей лёгкостью и уважением к себе. Сейчас — просто новый всплеск тревоги, а не приговор.
Я бы посоветовала вам не делать никаких радикальных шагов — ни в питании, ни в убеждениях, ни в общении с другими людьми — пока вы находитесь в эмоциональном кризисе. Ваша задача сейчас — не «стать идеальным человеком», а выжить, стабилизироваться и начать жить хоть немного спокойнее. И для этого нужна не революция, а шаг за шагом — рядом с тем, кто может поддержать.

Дякую, що поділилися цією історією. Те, як ви її описали, показує вашу чутливість, глибоку рефлексію і турботу про свою дитину. Ви вже зробили дуже багато — і це заслуговує на повагу. З того, що ви пишете, справді видно, що відносини з сусідами були теплими, майже родинними, але останні події змусили вас відчути, що ваші особисті й батьківські кордони було порушено. І ви маєте повне право так почуватися. Рішення щодо вчителя для доньки — це виключно ваш з чоловіком вибір. Те, що хтось без вашого дозволу чи навіть без консультації з вами домовляється про щось настільки важливе, — не турбота, а втручання. Те саме і з ситуацією у садочку. Ви як мама відреагували з гідністю, делікатно пояснили доньці, заспокоїли її. І це не слабкість, а прояв чуйності й розуміння. Втручання сусідки у вигляді скарг і тиску лише створило напругу. Оцінювальні висловлювання на вашу адресу — що ви нібито слабохарактерна — є неприпустимими і, на жаль, знецінюють вас як маму. Ваші сльози були природною реакцією на тиск, втому і біль, які накопичилися. Це не провина — це людська вразливість, і вона гідна підтримки, а не критики. У мене виникає питання: як часто ваша донька буває в гостях у сусідів, і наскільки тісно вона включена в їхній простір? Можливо, саме це створило у них відчуття, що вони мають право вирішувати щось за вас? Якщо це так, то важливо чесно відповісти собі на запитання: чи ви готові розставити нові, чіткі межі у цих стосунках? Не для того, щоб образити, а щоб захистити свій простір, свою дитину і власне батьківство. Я рекомендую вам розглянути можливість терапевтичної сесії. Така розмова може допомогти вам більш чітко відчути свої кордони, посилити впевненість у своїх діях як мами і жінки, і знайти спосіб відстоювати себе так, щоб при цьому зберегти внутрішній спокій. Ви вже маєте на це всі внутрішні ресурси — просто, можливо, зараз потрібна підтримка, аби їх активізувати. Якщо будете готові — звертайтеся.

Привіт.
Те, що ти зараз робиш із собою — дуже серйозно. І найперше, що потрібно зробити — сказати мамі прямо і чесно, без прикрас.
Наприклад:
«Мамо, мені погано. Я не справляюсь. Я почав завдавати собі болю — і мені страшно, що це зайде надто далеко».
Це важко, але мовчати — ще гірше. Вона має знати, щоб мати змогу тебе підтримати. А вже після цього обов’язково зверніться до психолога чи психіатра. Навіть якщо здається, що допомога тобі не потрібна — вона може змінити дуже багато.

Доброго дня. Дуже відгукується ваша тривога — це природно, як мама ви хочете бачити сина щасливим, реалізованим, соціально активним. І те, що ви вже ставите собі питання «чи варто втручатися, якщо його все влаштовує?» — дуже мудро.
З боку його спосіб життя може виглядати як «застій», але якщо він сам не бачить у цьому проблеми, змусити щось змінити неможливо. Людина має прийти до змін сама. А якщо зовнішній «спокій» — це насправді тривога, соціофобія чи навіть депресія, то в ідеалі тут допоміг би фахівець. Але знову ж — лише за його згоди.
Ваша роль зараз, напевно, не в тому, щоб «підштовхнути», а в тому, щоб зберегти з ним теплий контакт, не тиснути, але й не знецінювати ваші власні відчуття. Ви маєте повне право говорити з ним про те, що вам важко бачити його замкненість, що ви хвилюєтесь і готові підтримати, якщо колись він захоче щось змінити.
І ще важливо — не забувайте про себе. Його життя — його вибір і відповідальність. А ваша — подбати про свій внутрішній спокій, власні інтереси та психологічні межі.
Сили вам і терпіння. Іноді ми можемо бути лише поруч — і це вже багато.

Вітаю.
Тривога має властивість посилюватися, якщо постійно «підживлювати» її страхітливою інформацією. Зараз важливо обмежити читання таких історій, більше звертати увагу на своє тіло, дихання, реальне оточення. Добре допомагають заземлюючі практики — наприклад, описувати вголос, що ви бачите навколо, або тримати щось тепле й приємне на дотик.
Якщо самостійно справитися складно, я працюю онлайн у гештальт-підході і запрошую вас у терапію для безпечної роботи з вашими страхами і тривогою.

Доброго вечора.
Важливо звернути увагу на реальні почуття і потреби кожного. Ваша донька у свої 3,5 роки ще тільки вчиться виражати свої бажання і межі. Її прохання не обов'язково означає неповагу — радше це прояв її потреби в безпеці чи звичному просторі. Образа бабусі — її власна реакція, за яку вона несе відповідальність сама. Ваше завдання як мами — залишатися на боці дитини, підтримуючи її право на почуття, і одночасно зберігати теплий контакт із бабусею, наскільки це можливо.

Здравствуйте.
Вы описываете ситуацию, где в паре накопилось много непрожитых чувств, невысказанных ожиданий и обид. Обратите внимание на то, кто чего хочет здесь и сейчас, и кто за это отвечает.
Важно честно себе ответить: хочу ли я дальше строить отношения с этим человеком? Если да — важно начать говорить о своих потребностях и чувствах напрямую, без ожидания, что другой сам догадается. Если нет — важно признать это решение тоже.
Без личной ответственности и готовности встречаться с реальностью изменений не будет.

Доброго дня.
У такій ситуації найкраще, що ви можете зробити для подруги — це бути поруч і дати їй можливість говорити про свій біль.
Важливо просто слухати, не намагатися заспокоїти словами чи шукати пояснення.
Можна сказати щось на кшталт: "Я з тобою", "Я поруч", "Я тебе чую", "Твоє горе важливе".
Просто ваша присутність, уважність і готовність бути поряд вже буде великою підтримкою.

Звучить так, ніби ви зараз шукаєте не стільки доказів чи підстав для розриву, скільки внутрішніх відповідей: що саме стоїть за його поведінкою? Чи це просто візуальне захоплення, звичка, залежність, чи щось глибше — наприклад, фантазії, порівняння, емоційна віддаленість.
Якщо ви відчуваєте, що для вас це не є автоматично причиною для розриву, значить, вам важливо не розірвати — а зрозуміти. І, можливо, почути від нього:
«Ти для мене найважливіша. Я не порівнюю тебе ні з ким. Ти — моя реальність, а не фантазія. Я з тобою, і не уявляю на твоєму місці нікого іншого.»
Але разом з цим важливо запитати себе: а чи зможу я повірити, якщо він мені це скаже?
Бо довіра — це не просто слова, це внутрішнє відчуття, яке або є, або потребує часу, щоб відновитись.
І якщо зараз вам бракує доказів, щоб "щось пред’явити", то насправді це і не про докази. Це про біль, сумнів, тривогу і про бажання знати:
Чи справді я для нього єдина? Чи можу я відчувати себе бажаною, коханою, непорівнюваною ні з ким?
Це не про контроль — це про бажання бути в стосунках, де можна розслабитися, а не постійно хвилюватися, чи вас замінюють у думках.

Добрий день.
Дякую, що поділилися цим досвідом — це непроста і болісна ситуація, і ваші почуття абсолютно зрозумілі. Ви маєте повне право відчувати тривогу, відразу, сумнів — усе це є природною реакцією на те, що сталося.
Те, що ви раніше вже відкрито говорили про свої переживання, а натомість отримували відповідь на кшталт «але ж я тебе люблю», — може відчуватись як знецінення. Бо любов — це не тільки слова, а й дії, які враховують межі, чутливість і потреби партнера.
Так, перегляд сексуалізованого контенту — явище досить поширене. Але коли це відбувається систематично, з активним коментуванням, передаванням «знахідок» другу, захопленням іншими жінками на тлі ваших слів про дискомфорт — це може викликати відчуття глибокої зради й знецінення. Ваші емоції не є перебільшеними чи надмірними. Ви реагуєте на те, що є.
Щодо перегляду його телефону — звісно, ідеальним було б уникнути цього. Але те, що ви туди заглянули, не стало причиною проблем — радше підтвердженням того, що ваша інтуїція вас не підводила. Це радше симптом недовіри, яка вже виникла раніше.
Зараз, можливо, найважливіше запитати себе:
Чи добре мені в цих стосунках? Чи відчуваю я себе бажаною, цінною, в безпеці? Чи можу я довіряти цій людині на глибинному рівні?
Це не обов’язково про те, щоб щось йому доводити — це про чесність із собою.

Доброго дня. Дуже щиро дякую вам за такий глибокий і чесний запит — ви справді не одна в цьому. Багато сучасних батьків переживають схоже: внутрішній конфлікт між тим, як нас виховували, і як ми хочемо виховувати своїх дітей.
Ви праві: бути "поколінням мосту" — важко. Але й неймовірно важливо. І навіть попри втому, сумніви, сльози — ви вже робите велику справу, намагаючись будувати стосунки з донькою з повагою й любов’ю.
Але! Це не означає, що потрібно все терпіти. Не треба погоджуватись на те, що вам не підходить. Повага до дитини — це не про самопожертву. Це про взаємну повагу. Дитина не може бути центром світу — вона має бачити, що у мами теж є межі, потреби, емоції. І що мама теж має право сказати: “Мені зараз важко”, “Мені потрібен відпочинок”, “Мені неприємно, коли ти так говориш”. Це не руйнує дитину, навпаки — вчить її будувати здорові стосунки і з собою, і з іншими.
Ваша донька — не проти вас. Вона поруч. І чим більше у вас буде ресурсу, тим легше буде знайти з нею контакт. Я раджу обговорити це глибше на консультації — ви заслуговуєте на підтримку. І на себе з живими емоціями — теж.

Ваша реакція дуже людяна і глибока. Справді, коли ми даємо від серця, очікуємо хоча б мінімального тепла у відповідь — і боляче, коли його немає. Але те, як глибоко вас ранять подібні ситуації, може свідчити не лише про чуйність, а й про глибоку незавершеність у стосунках з вашою мамою. Здається, частина вас ще шукає, кому можна було б «віддати» свою любов і потребу в материнській теплоті, турботі, визнанні.
Це дуже природно — тягнутися до тих, хто за віком міг би бути «мамою», особливо коли внутрішня втрата не прожита до кінця. Але коли ці очікування не справджуються, ви знову опиняєтесь в точці болю і розчарування. Можливо, тут і є запит — не стільки на зміну стратегії, скільки на проживання втрати, на «виплакати» все те, що так і не було отримано, і поступово вчитися давати собі те тепло, якого бракує.
Якщо вам відгукується — я можу підтримати вас у цьому процесі в форматі консультації. Ви не одна з цим досвідом. І ваша здатність відчувати, ділитися добром — це не слабкість, а сила. Просто зараз їй потрібні кордони, безпека і бережність.

Здравствуйте. То, что вы описываете, действительно может напоминать симптомы гипомании и депрессии, но поставить или опровергнуть диагноз БАР (биполярное аффективное расстройство) может только психиатр после личной или онлайн-диагностики.
Ваш интерес к собственному состоянию — это уже очень важный шаг. Рекомендую обратиться к специалисту, чтобы получить точность и опору. Это не значит, что у вас обязательно БАР — но вы точно заслуживаете ясности.

Ви дуже чітко і відверто описали те, з чим стикаєтеся — і вже це говорить про вашу силу і готовність щось змінювати. Те, що ви описали, дійсно схоже на поведінкову залежність з нав'язливими елементами, яка формується роками і не зникає зусиллям волі або простими порадами «не дивись».
Ваш стан — не рідкість, і з ним можна працювати. Але важливо, щоб ця робота була поступовою, з підтримкою, інакше виникає ще більше сорому й безсилля. Залежність часто не про секс, а про регуляцію стресу, емоцій, почуття самотності, напруги.
Я рекомендую звернутися до психотерапевта, який працює з залежностями або сексуальністю.