Психологиня Дарія Андріївна Рудь Івано-Франківськ лише онлайн

Привіт. Дякую, що поділився — це дійсно сміливо й чесно з твого боку. Можна я задам кілька запитань не з цікавості, а щоб ти сам краще зрозумів себе?
Ти кажеш, що тобі дуже подобається жінка, яка набагато старша. Це цікаво, і зовсім не рідкість, але я б порадила трохи глибше подивитися, що саме тебе в ній так приваблює?
Чи помічав ти раніше, що тобі подобаються жінки старші за тебе? Якщо так — можливо, є певна закономірність? Що саме тебе чіпляє: її спокій, зрілість, турбота, впевненість?
Ще одне запитання — які у тебе були стосунки з мамою, коли ти був дитиною? Яка вона — ніжна, сувора, турботлива, відсторонена? Часто наші несвідомі бажання формуються ще тоді, в дитинстві, і потім проявляються у виборі партнерів, які мають щось спільне з важливою фігурою з дитинства.
Також цікаво, чи відчуваєш ти себе дорослим у цьому житті? Бо іноді тягне до старших не лише через романтику, а ще й через бажання бути "поміченим", "прийнятим", "оціненим" дорослим світом. Як думаєш, чи може бути щось подібне і в твоєму випадку?
Я не кажу, що це погано або "неправильно". Навпаки — ти маєш повне право на свої почуття. Просто дуже корисно розуміти, звідки вони ростуть. Бо тоді легше розібратися, що дійсно твоє, а що — від бажання компенсувати щось незакрите з минулого.

Привіт. Дякую, що поділився(лася) своїми переживаннями — це вже дуже сміливо і сильно з твого боку. Читаючи твоє повідомлення, я відчула багато болю, самотності, втоми, але разом з тим — і глибоку справжність. Ти дуже точно описуєш свій досвід, і це говорить про те, наскільки добре ти себе відчуваєш, навіть якщо поки що не можеш проявляти себе повністю в реальному житті.
Ти вже дорослий, і хоча підтримка важлива, схвалення інших — не завжди обов’язкове. Особливо якщо це схвалення йде врозріз із твоїм внутрішнім світом. Ніхто, крім тебе, не може знати, ким ти є насправді. Якщо бути собою дарує тобі радість і надію — значить, це має сенс і вагу. Це твоя правда, твоє життя і твоє право бути тим, ким ти відчуваєш себе.
Звісно, жити у світі, де найрідніші не приймають тебе, — це страшенно боляче. Але їхнє нерозуміння — не твоя провина. Вони просто не вміють бачити глибше, не знають, як це — бути на твоєму місці. І хоч вони тебе люблять по-своєму, але це не означає, що вони завжди мають рацію.
Чи пробував ти знаходити підтримку в реальному житті серед ЛГБТ+ спільноти? Це може бути надзвичайно важливо — мати хоча б кількох людей, які розуміють тебе без зайвих пояснень. Онлайн — це теж реальність, але жити, не ховаючись, хоч трохи, хоч із кимось, хто приймає — це дуже цілюще.
Ти заслуговуєш на те, щоб бути собою. Не грати ролі, а жити щиро. Не для когось — для себе. І я щиро бажаю тобі знайти силу й підтримку, щоб поступово втілювати це в реальність.

Здравствуйте.
Вы очень честно описали свои чувства, и это требует большой внутренней силы — видеть, как ранние отношения с мамой повлияли на вас, и в то же время пытаться сохранить человечность и совесть.
Вы не эгоистка. Вы — человек, который старается сохранить своё психическое здоровье. Иногда внутренняя дистанция или даже физическая — это не жестокость, а необходимая защита, особенно если отношения травмирующие и не меняются.
Чувство вины — понятное, ведь внутри нас часто живёт "внутренний ребёнок", который хочет любви от родителя и боится осуждения. Но вы уже выросли, и теперь у вас есть право выбирать — как и с кем выстраивать контакт, чтобы не терять себя.
Возможен компромисс — это мягкая дистанция. Например, общаться коротко, по телефону, не заходя в болезненные темы. Или прямо сказать, что вам сложно, и вы ограничите контакт, чтобы не разрушаться.
Фраза «мне важнее моё психологическое благополучие» — это не подлость, это взрослая ответственность за себя. А отказываться от общения — не значит «бросать» маму, это значит — уважать свои границы.
Это поможет снять груз вины и принять своё право на безопасную жизнь.
Очень рекомендую по возможности обратиться к психотерапевту — вместе с вы сможете разобраться в чувствах, выстроить личные границы и найти поддерживающий способ общения с мамой (или право его минимизировать без вины)

Здравствуйте, Даня.
Вы очень чётко описали своё детство, и важно, что вы сейчас хотите понять, с чем это могло быть связано.
Поведение, которое вы описали — трудности с ответом на имя, неуместные эмоции, социальная отстранённость — может быть связано с особенностями нейроразвития, например, с расстройствами аутистического спектра в лёгкой форме. Это не обязательно диагноз, а просто возможное объяснение.
Очень здорово, что у вас была рядом сестра, которая поддерживала. И замечательно, что со временем вам стало легче взаимодействовать с другими.

Доброго дня! Те, що ви описуєте — тілесне відчуття (щем у грудях) без чіткого розуміння, яка емоція за ним стоїть — схоже на труднощі з розпізнаванням емоцій. Це явище називається алекситимією й доволі поширене.
Ваша потреба в адреналіні, ризику, інтригах може бути спробою "відчути життя", коли емоційний зв’язок із собою не дає задоволення або радості. Це не патологія, але це сигнал, що варто дослідити себе глибше.
Психотерапія допомагає навчитися розуміти свої емоції й знаходити сенс і задоволення навіть у спокійних моментах.

Розумію ваше прагнення зрозуміти партнера і побудувати з ним стосунки, де є бажання і близькість. Але важливо пам’ятати: почуття та поведінку іншої людини не можна змінити через вашу терапію.
Психотерапевт працює з вами — не з вашим партнером. Ми не керуємо чужими емоціями, не ворожимо і не "перепрошиваємо" інших. Наша робота — допомогти вам краще усвідомлювати себе, свої потреби, межі та вибори.
Якщо у стосунках є насилля чи знецінення, це — відповідальність партнера, а не ваша вина. Ви можете змінювати лише те, що у вашій зоні контролю — своє ставлення, свої рішення, свою опору на себе.

Добрий день.
Дякую вам за щирість. Те, що ви пережили — дуже болісно. Зрада, вагітність дружини, повернення у стосунки, де вам некомфортно — усе це могло залишити глибоку емоційну рану.
Фраза "ніби мене застрелили, а я забув вмерти" — дуже влучна. Це схоже на стан після сильного шоку, коли тіло живе, а душа — ніби зависла.
Ви питаєте, як зрушити з місця. Можливо, варто почати з чесної відповіді собі:
Чому ви вирішили повернутись у ці стосунки?
Чи дитина, яку носить дружина, від Вас?
Що вами рухало залишати цю родину, кохання, обов’язок, страх втрати, надія?
Це важливі запитання, бо часто апатія — це спосіб тіла сказати: "Я не хочу жити цим життям".
Ваш стан не свідчить про слабкість. Ви виснажені морально. Це може бути й наслідком травми або депресії. Якщо є можливість — зверніться до психотерапевта.
І ще: у ваших словах є те, що дуже цінне — бажання знову жити, мати цілі, радість, енергію. Це означає, що всередині вас є життя, яке чекає, коли його почують.

Доброго дня.
Ваше занепокоєння абсолютно обґрунтоване, особливо з огляду на діагноз сина. Водночас, у 14 років підлітки часто експериментують, хоч і розуміють, що це шкодить. Куріння електронних сигарет стало "модним" серед підлітків, а смаки й запахи створюють ілюзію нешкідливості.
Розмови важливі, але одних бесід може бути недостатньо, бо в цьому віці дитина більше орієнтується на однолітків, ніж на дорослих. Що можна зробити:
– Продовжувати говорити, але без тиску — з інтересом до його поглядів. Запитувати: "А що ти в цьому знаходиш? Як ти думаєш, чому це так важливо для тебе?"
– Озвучити свої почуття: "Я хвилююся, бо це небезпечно саме для тебе. Мені не все одно."
– Залучити нейтрального дорослого, якому він довіряє: психолога в школі, сімейного психолога, навіть старшого брата чи друга сім’ї. Іноді дитина охочіше чує когось "збоку".
Якщо спроби не дадуть ефекту, консультація з підлітковим психологом — хороша ідея. Це допоможе знайти спосіб взаємодії, який "достукається" до сина.

Здравствуйте.
То, что вы описываете — это не слабость и не проблема. Ваша чувствительность сформировалась как защита в тяжёлом детстве, где слёзы были единственным способом сигнализировать о боли или угрозе. Тогда это спасало.
Сейчас ваша жизнь стабильна, но повышенная эмпатия и тонкая слезливость остались как часть вас. Вы легко сопереживаете, и это нормально. Тем более, если вы умеете сдерживаться в рабочих и социальных ситуациях — значит, эмоциональная регуляция у вас есть.
Если хочется стать устойчивее: – пробуйте мягко «заземляться» — через дыхание, контакт с телом, щоб не тонуть в эмоциях;
В работе с психотерапевтом можна укрепить внутреннюю опору, чтобы чувствовать глубоко, но не уставать от этого.

Доброго дня.
Ви пройшли через дуже травматичний досвід. Алкогольна залежність батьків — це не просто «складне дитинство», а постійне життя в напрузі, страху й самотності. Те, що ви відчуваєте злість, розчарування, небажання пробачати — абсолютно нормальна і здорова реакція на тривалий біль.
Ваше ставлення до алкоголю не скалічене — воно сформоване як захист, щоб більше не опинятись у тому жахітті.
Ваша агресія в підлітковому віці — це був єдиний спосіб хоч якось дати вихід накопиченій безпорадності й болю.
Важливо: зараз ви доросла, і це дає вам силу будувати своє життя не з цієї болі, а попри неї. І так, пробачення — не обов’язкове. Спочатку — турбота про себе, свої кордони, свій спокій.
Робота з психотерапевтом може допомогти повернути вам себе — не «дитину з минулого», а дорослу, сильну, стійку.

Вітаю.
Те, що ви описуєте, схоже на труднощі з емоційною стабільністю та зосередженістю. Внутрішні стани швидко змінюються: сьогодні — любов, завтра — сумніви, те саме з друзями, хобі, справами. Це може бути пов’язано з підвищеною тривожністю, страхом близькості або глибинною невпевненістю.
Ваше бажання стабільності — дуже цінне і говорить про зрілість. Це вже перший крок до змін.
Що може допомогти: – Навчитись сповільнюватися й помічати, що саме відбувається з вами в моменти "відключення".
Не поспішати з висновками — дати емоціям час "влягтися".
Попрацювати з психологом, щоб зрозуміти глибинні причини такої нестабільності.
Це можна змінити — поступово, з підтримкою і без самокритики.

Добрый день.
То, что вы описываете — это способ справляться с сильными эмоциями через немедленное деление ими. Это связано с тревожностью и отсутствием внутреннего «контейнера» для переживаний. Это не слабость, а привычный способ разрядки.
Чтобы это скорректировать, можно:
Вести «черновик» — записывать всё сначала в заметки или голосовое себе.
Учиться называть эмоцию: «мне страшно», «я злюсь» — это помогает замедлиться.
Постепенно увеличивать свою способность выдерживать напряжение хоть на немного дольше.
Главное — не ломать себя, а добавить новые способы реагирования.

Здравствуйте.
Вы проделали огромную работу и всё это время держали на себе и проект, и поддержку партнёра. Ваше чувство усталости и апатии — это не слабость, а естественная реакция на многолетнее напряжение без опоры.
Вы не просите многого — просто быть не одной в ответственности, иметь возможность выдохнуть, не бояться, что всё рухнет, если вы остановитесь. То, что он уходит от разговора — возможно, его защита от чувства вины или неуверенности. Но в итоге рядом с ним вы остаетесь одна.
Вы имеете право говорить о своих чувствах и нуждаться в поддержке. Сейчас, возможно, пришло время подумать, что для вас важно в отношениях, и как вы хотите жить дальше.

Ви дуже точно сказали — як киснева маска спершу мамі. Це про турботу, яка починається з себе, і тільки тоді може бути живою для інших.
Я щиро вірю, що у вас є , та будуть, сили й внутрішні ресурси для того, щоб вибудувати життя, у якому вам буде добре, безпечно, спокійно.
Ви вже крокуєте туди, навіть якщо іноді здається, що повільно чи невпевнено. Це і є справжній шлях.

Те, що ви назвали себе спантеличеною — дуже чесно. А ще мені відгукнулась ваша фраза, що слово «слабка» починає набувати прямого сенсу.
Це може бути знаком того, що та «слабкість», яка колись виглядала як бажане розслаблення у безпеці — тепер починає проявлятись як виснаження, розгубленість, втрата опори.
Часом образ «сильного чоловіка», якого ми шукаємо, може бути викривлений — ми плутаємо силу з домінуванням, контроль з опорою, а мовчання з емоційною стабільністю. І тоді справді можемо опинитися «слабкими» — але вже не в тому сенсі, щоб довіритись і розслабитись, а в сенсі втрати себе.
У стосунках дуже важливо не втрачати свою внутрішню опору.
Ідеально — коли "штурвал" життя тримається разом, по черзі, з відчуттям, що вдвох мають сили, щоб підтримати одне одного. Це не завжди про рівність у всьому, але точно про взаємність і повагу.
І ще — ви пишете про сильне бажання рівноваги. Це дуже здорове бажання.
Можливо, зараз воно саме й веде вас — крізь цей хаос, крізь розгубленість — до себе справжньої.