Психологиня Дарія Андріївна Рудь Івано-Франківськ лише онлайн

Здравствуйте. То, что вы чувствуете вину — естественно, ведь ваши действия идут вразрез с вашими ценностями. Вы раздражены её отношением к работе, и это понятно — особенно если вы сами ответственный и включённый человек.
Обсуждения за спиной часто бывают попыткой выпустить пар, но в итоге приносят чувство предательства и стыда. Это не делает вас плохой — это говорит о внутреннем конфликте.
Чтобы прекратить обсуждать, попробуйте заметить, что вы чувствуете в такие моменты и зачем вам хочется это обсудить. И найдите безопасное пространство, где можно прожить раздражение — без ущерба для отношений. Вы уже на пути к тому, чтобы быть честной с собой.

Здравствуйте. То, что вы чувствуете раздражение — нормально. Даже если это кажется «мелочью», ваши границы важны. Иногда человек просто не понимает намёков, и тогда стоит спокойно и прямо сказать: «Мне неудобно, когда на моём столе берут еду. Пожалуйста, не делай так».
Если не помогает — можно убрать еду с общего доступа или ограничить пространство. Вы имеете право на комфорт даже в мелочах.

Сонечко, я тебе чую. Те, що ти пишеш, дуже серйозно. Коли так боляче, важливо не залишатися наодинці. Будь ласка, зараз скажи про це дорослому, якому довіряєш — мамі, татові, вчителю, родичу або шкільному психологу.
Твої почуття мають значення, і тобі можуть допомогти. Ти не на самоті. Є багато людей, яким не байдуже на тебе і які можуть бути поруч, коли тобі важко.
Будь ласка, зроби цей крок — поговори з дорослим. Це дуже важливо.

Здравствуйте! Благодарю за ваш рассказ — вы очень наблюдательно описали поведение коллеги. Действительно, такая ситуация может вызывать смешанные чувства — от интереса до раздражения, особенно если нет ясности, что стоит за этим поведением.
Могу уточнить: а как он в целом ведёт себя с другими людьми на работе? Общителен ли он, проявляет ли инициативу в общении с кем-то ещё, или подобное поведение наблюдается только по отношению к вам?
И ещё важно: можете ли вы уловить, что именно вас цепляет в нём? Это его внимание, взгляд, молчание, неуверенность, физическая близость?.. Иногда ответы на эти вопросы помогают лучше понять свои собственные переживания и границы в подобных ситуациях.

Спасибо, что поделились — вы очень честно описали свои переживания, и это уже важный шаг к тому, чтобы вам стало легче.
Скажите, пожалуйста, как давно вы чувствуете это состояние пустоты и ненависти к себе? Был ли какой-то момент, после которого всё начало меняться?
Также важно понять, как сейчас складываются ваши отношения с родителями. Чувствуете ли вы с их стороны поддержку, принятие, понимание? Есть ли кто-то из взрослых, с кем вы можете открыто поговорить о том, что с вами происходит?
Ваши чувства не «неправильные» и не «слишком», они о чём-то важном. И вы заслуживаете того, чтобы вас услышали и поняли. Вы не одни.

Привіт. Дякую, що поділився — це дійсно сміливо й чесно з твого боку. Можна я задам кілька запитань не з цікавості, а щоб ти сам краще зрозумів себе?
Ти кажеш, що тобі дуже подобається жінка, яка набагато старша. Це цікаво, і зовсім не рідкість, але я б порадила трохи глибше подивитися, що саме тебе в ній так приваблює?
Чи помічав ти раніше, що тобі подобаються жінки старші за тебе? Якщо так — можливо, є певна закономірність? Що саме тебе чіпляє: її спокій, зрілість, турбота, впевненість?
Ще одне запитання — які у тебе були стосунки з мамою, коли ти був дитиною? Яка вона — ніжна, сувора, турботлива, відсторонена? Часто наші несвідомі бажання формуються ще тоді, в дитинстві, і потім проявляються у виборі партнерів, які мають щось спільне з важливою фігурою з дитинства.
Також цікаво, чи відчуваєш ти себе дорослим у цьому житті? Бо іноді тягне до старших не лише через романтику, а ще й через бажання бути "поміченим", "прийнятим", "оціненим" дорослим світом. Як думаєш, чи може бути щось подібне і в твоєму випадку?
Я не кажу, що це погано або "неправильно". Навпаки — ти маєш повне право на свої почуття. Просто дуже корисно розуміти, звідки вони ростуть. Бо тоді легше розібратися, що дійсно твоє, а що — від бажання компенсувати щось незакрите з минулого.

Привіт. Дякую, що поділився(лася) своїми переживаннями — це вже дуже сміливо і сильно з твого боку. Читаючи твоє повідомлення, я відчула багато болю, самотності, втоми, але разом з тим — і глибоку справжність. Ти дуже точно описуєш свій досвід, і це говорить про те, наскільки добре ти себе відчуваєш, навіть якщо поки що не можеш проявляти себе повністю в реальному житті.
Ти вже дорослий, і хоча підтримка важлива, схвалення інших — не завжди обов’язкове. Особливо якщо це схвалення йде врозріз із твоїм внутрішнім світом. Ніхто, крім тебе, не може знати, ким ти є насправді. Якщо бути собою дарує тобі радість і надію — значить, це має сенс і вагу. Це твоя правда, твоє життя і твоє право бути тим, ким ти відчуваєш себе.
Звісно, жити у світі, де найрідніші не приймають тебе, — це страшенно боляче. Але їхнє нерозуміння — не твоя провина. Вони просто не вміють бачити глибше, не знають, як це — бути на твоєму місці. І хоч вони тебе люблять по-своєму, але це не означає, що вони завжди мають рацію.
Чи пробував ти знаходити підтримку в реальному житті серед ЛГБТ+ спільноти? Це може бути надзвичайно важливо — мати хоча б кількох людей, які розуміють тебе без зайвих пояснень. Онлайн — це теж реальність, але жити, не ховаючись, хоч трохи, хоч із кимось, хто приймає — це дуже цілюще.
Ти заслуговуєш на те, щоб бути собою. Не грати ролі, а жити щиро. Не для когось — для себе. І я щиро бажаю тобі знайти силу й підтримку, щоб поступово втілювати це в реальність.

Здравствуйте.
Вы очень честно описали свои чувства, и это требует большой внутренней силы — видеть, как ранние отношения с мамой повлияли на вас, и в то же время пытаться сохранить человечность и совесть.
Вы не эгоистка. Вы — человек, который старается сохранить своё психическое здоровье. Иногда внутренняя дистанция или даже физическая — это не жестокость, а необходимая защита, особенно если отношения травмирующие и не меняются.
Чувство вины — понятное, ведь внутри нас часто живёт "внутренний ребёнок", который хочет любви от родителя и боится осуждения. Но вы уже выросли, и теперь у вас есть право выбирать — как и с кем выстраивать контакт, чтобы не терять себя.
Возможен компромисс — это мягкая дистанция. Например, общаться коротко, по телефону, не заходя в болезненные темы. Или прямо сказать, что вам сложно, и вы ограничите контакт, чтобы не разрушаться.
Фраза «мне важнее моё психологическое благополучие» — это не подлость, это взрослая ответственность за себя. А отказываться от общения — не значит «бросать» маму, это значит — уважать свои границы.
Это поможет снять груз вины и принять своё право на безопасную жизнь.
Очень рекомендую по возможности обратиться к психотерапевту — вместе с вы сможете разобраться в чувствах, выстроить личные границы и найти поддерживающий способ общения с мамой (или право его минимизировать без вины)

Здравствуйте, Даня.
Вы очень чётко описали своё детство, и важно, что вы сейчас хотите понять, с чем это могло быть связано.
Поведение, которое вы описали — трудности с ответом на имя, неуместные эмоции, социальная отстранённость — может быть связано с особенностями нейроразвития, например, с расстройствами аутистического спектра в лёгкой форме. Это не обязательно диагноз, а просто возможное объяснение.
Очень здорово, что у вас была рядом сестра, которая поддерживала. И замечательно, что со временем вам стало легче взаимодействовать с другими.

Доброго дня! Те, що ви описуєте — тілесне відчуття (щем у грудях) без чіткого розуміння, яка емоція за ним стоїть — схоже на труднощі з розпізнаванням емоцій. Це явище називається алекситимією й доволі поширене.
Ваша потреба в адреналіні, ризику, інтригах може бути спробою "відчути життя", коли емоційний зв’язок із собою не дає задоволення або радості. Це не патологія, але це сигнал, що варто дослідити себе глибше.
Психотерапія допомагає навчитися розуміти свої емоції й знаходити сенс і задоволення навіть у спокійних моментах.

Розумію ваше прагнення зрозуміти партнера і побудувати з ним стосунки, де є бажання і близькість. Але важливо пам’ятати: почуття та поведінку іншої людини не можна змінити через вашу терапію.
Психотерапевт працює з вами — не з вашим партнером. Ми не керуємо чужими емоціями, не ворожимо і не "перепрошиваємо" інших. Наша робота — допомогти вам краще усвідомлювати себе, свої потреби, межі та вибори.
Якщо у стосунках є насилля чи знецінення, це — відповідальність партнера, а не ваша вина. Ви можете змінювати лише те, що у вашій зоні контролю — своє ставлення, свої рішення, свою опору на себе.

Добрий день.
Дякую вам за щирість. Те, що ви пережили — дуже болісно. Зрада, вагітність дружини, повернення у стосунки, де вам некомфортно — усе це могло залишити глибоку емоційну рану.
Фраза "ніби мене застрелили, а я забув вмерти" — дуже влучна. Це схоже на стан після сильного шоку, коли тіло живе, а душа — ніби зависла.
Ви питаєте, як зрушити з місця. Можливо, варто почати з чесної відповіді собі:
Чому ви вирішили повернутись у ці стосунки?
Чи дитина, яку носить дружина, від Вас?
Що вами рухало залишати цю родину, кохання, обов’язок, страх втрати, надія?
Це важливі запитання, бо часто апатія — це спосіб тіла сказати: "Я не хочу жити цим життям".
Ваш стан не свідчить про слабкість. Ви виснажені морально. Це може бути й наслідком травми або депресії. Якщо є можливість — зверніться до психотерапевта.
І ще: у ваших словах є те, що дуже цінне — бажання знову жити, мати цілі, радість, енергію. Це означає, що всередині вас є життя, яке чекає, коли його почують.

Доброго дня.
Ваше занепокоєння абсолютно обґрунтоване, особливо з огляду на діагноз сина. Водночас, у 14 років підлітки часто експериментують, хоч і розуміють, що це шкодить. Куріння електронних сигарет стало "модним" серед підлітків, а смаки й запахи створюють ілюзію нешкідливості.
Розмови важливі, але одних бесід може бути недостатньо, бо в цьому віці дитина більше орієнтується на однолітків, ніж на дорослих. Що можна зробити:
– Продовжувати говорити, але без тиску — з інтересом до його поглядів. Запитувати: "А що ти в цьому знаходиш? Як ти думаєш, чому це так важливо для тебе?"
– Озвучити свої почуття: "Я хвилююся, бо це небезпечно саме для тебе. Мені не все одно."
– Залучити нейтрального дорослого, якому він довіряє: психолога в школі, сімейного психолога, навіть старшого брата чи друга сім’ї. Іноді дитина охочіше чує когось "збоку".
Якщо спроби не дадуть ефекту, консультація з підлітковим психологом — хороша ідея. Це допоможе знайти спосіб взаємодії, який "достукається" до сина.

Здравствуйте.
То, что вы описываете — это не слабость и не проблема. Ваша чувствительность сформировалась как защита в тяжёлом детстве, где слёзы были единственным способом сигнализировать о боли или угрозе. Тогда это спасало.
Сейчас ваша жизнь стабильна, но повышенная эмпатия и тонкая слезливость остались как часть вас. Вы легко сопереживаете, и это нормально. Тем более, если вы умеете сдерживаться в рабочих и социальных ситуациях — значит, эмоциональная регуляция у вас есть.
Если хочется стать устойчивее: – пробуйте мягко «заземляться» — через дыхание, контакт с телом, щоб не тонуть в эмоциях;
В работе с психотерапевтом можна укрепить внутреннюю опору, чтобы чувствовать глубоко, но не уставать от этого.

Доброго дня.
Ви пройшли через дуже травматичний досвід. Алкогольна залежність батьків — це не просто «складне дитинство», а постійне життя в напрузі, страху й самотності. Те, що ви відчуваєте злість, розчарування, небажання пробачати — абсолютно нормальна і здорова реакція на тривалий біль.
Ваше ставлення до алкоголю не скалічене — воно сформоване як захист, щоб більше не опинятись у тому жахітті.
Ваша агресія в підлітковому віці — це був єдиний спосіб хоч якось дати вихід накопиченій безпорадності й болю.
Важливо: зараз ви доросла, і це дає вам силу будувати своє життя не з цієї болі, а попри неї. І так, пробачення — не обов’язкове. Спочатку — турбота про себе, свої кордони, свій спокій.
Робота з психотерапевтом може допомогти повернути вам себе — не «дитину з минулого», а дорослу, сильну, стійку.