Комплекс рятівника.

Гіпертрофована потреба допомагати. Це люди, що мусять бути потрібними, для підтвердження своєї цінності. Проявляється у постійній потребі людини рятувати інших від життєвих проблем, несправедливості оточуючих, різних негараздів. При цьому, це сам рятівник вважає їх такими. Це самопроголошена роль, яка більше потрібна рятівнику, щоб відчувати свою всесильність, значимість. Також займатися проблемами інших людей, відволікає його від своїх.

Комплекс рятівника проявляється в потребі "врятувати" людину, або людей від їх проблем. Тобто у людини з цим синдромом виникає бажання захистити та всіляко допомогти іншій людині в її біді. Характерним ще є відчуття самоповаги тільки в моменти такого "спасіння" та надмірні зусилля, іноді всупереч своєму здоров'ю, направленні на виправлення життя іншої людини.

Співпереживання і співчуття- це процес співучасті. Вислухати, підтримати і побути з людиною у важкі періоди, коли вона ділиться своїм емоційним станом. Зберігаючи при цьому повагу і віру в те, що інший справиться з труднощами самотужки. Без порад і власних втручань зробити щось за іншого. Не інвалідизуючи і не применшуючи можливості людини щоб вирішити власні проблеми. Рятівник скоріше переслідує свою ціль і без прохання про допомогу, сам починає вирішувати справи за когось. Цим самим вчиняючи насилля: я знаю як вам буде добре і тому причиню вам це добро.

В співпереживанні ви не втрачаєте себе, ви знаходитесь поруч з людиною та розділяєте її почуття, при цьому є чітке розуміння, що людина поруч може справитись з її проблемами, а ви лише можете трішки допомогти чи полегшити їй цей шлях. В комплексі рятівника елемент цього розуміння зникає, тобто "рятівник" починає бачити іншого як нездатного самостійно справитися з проблемою і тільки він зможе йому допомогти.

В основі співзалежних стосунків лежить взаємодія за трьома ролями трикутника: жертва, рятівник, переслідувач. І роль рятівника є в цьому процесі. Але співзалежність це також ряд інших патернів поведінки. Хоча предпосилки у рятівника можуть з часом набути співзалежності.
В одного індивіда можуть бути актуальні обидва. Але, скоріше це трохи різні явища. Схожі в тому, що є деструктивними для задоволення своїх потреб. Неусвідомленими, а також приносять більше шкоди і забирають більше енергії для утримання своєї самооцінки.

Я б сказала, що синдром білого рицаря може йти разом зі співзалежністю, наприклад в парі де один з партнерів страждає алкоголізмом. Без сумнівно, що один з партнерів має співзалежність, але воно ще може підкріплятися комплексом рятівника, коли партнер свято вірить, що зможе вилікувати своє кохання від цієї хвороби. Теорія Карпмана каже, що співзалежні люди можуть поставати в 3-х ролях: жертва-рятівник-переслідувач. Перемикаючись між цими ролями людина намагається розв'язати наявну проблему. В стані \"рятівника\" людина відчуває почуття обов'язку та відповідальності за іншу людину.
Але важливо пам'ятати, що цей комплекс може бути окремо від співзалежності, наприклад, у людей з надмірним почуттям справедливості і тоді вони можуть знаходити ситуації або професії, де можна реалізувати це почуття.

В одного індивіда можуть бути актуальні обидва. Але, скоріше це трохи різні явища. Схожі в тому, що є деструктивними для задоволення своїх потреб. Неусвідомленими, а також приносять більше шкоди і забирають більше енергії для утримання своєї самооцінки.

Я не бачила досліджень на цю тему, що доводить певний зв’язок між комплексом рятівника та нарцисичними схильностями, але аналізуючи цю тему можу сказати, що можливо зв'язок є. Розглянемо поняття нарцисизму. Нарцисизм — це стан, коли особа переоцінює свою важливість, шукає постійного визнання та вважає себе кращою за інших. В комплексі рятівника ми також спостерігаємо переоцінку своєї важливості, але в трішки іншому контексті, рятівник дійсно вірить, що він може допомогти, що це його призначення. В обох випадках прослідковується велике Я, але нарцисам найчастіше байдуже на інших, вони ставлять свою особистість вище, тоді як рятівник, навпаки частіше \"допомагає\" вкладаючи всього себе, витрачаючи багато енергії та ресурсів.

Звичайно, що наше соціальне оточення і поведінка, яка прийнята в місцевості де людина проживає, підсилюють наші стратегії виживання. Так, в країнах де цінують самопожертву і колективну рівність, допомогу і важливість інших, не признають індивідуальність, засуджують здоровий егоїзм, комплекс рятівника буде формуватись швидше. Адже бути признаним своїм соціальним середовищем вкрай важливо.

Думаю існують, якщо ми знов повернемося до співзалежності та комплексу рятівника як частину її, то можна сказати що жінки більш схильні до цього, хоча я лише можу припускати. Довгий час в нашій культурі було виховання дівчат, що вони повинні бути терплячими, вміти пробачати та приймати, що добробут сім'ї в основному залежить від них. Плюс осуд за розлучення та ярлики по типу "равєдьонка". Все це спричиняло, що жінка "боролася" за свою сім'ю, навіть якщо воно було цього не вартим. З розвитком суспільства та обізнанності серед населення цього поменшало і багато жінок наразі стараються проробити свою співзалежність та піти з подібних стосунків.

Так, як це неусвідомлений процес. Тобто він відбувається поза аналізом індивіда. А також закриває такі важливі для особистості процеси, як потрібність, самооцінка і підтримує знання про себе, як про хорошу людину, не дозволяє сформувати здорові кордони. Стає складовою Я. Набуває регідності. То самотужки справитись не вийде. Але при підтримці психотерапевта можна сформувати конструктивну поведінку для більш здорової взаємодії з оточуючими, для задоволення своїх потреб.

Будь-яке питання та проблема потребує часу. Важливо пам'ятати, що такий патерн поведінки міг формуватися роками і як від поганої звички, іноді доволі важко позбутись, але не неможливо. Перше, що потрібно - це усвідомити, що в вас це є. Турбота про інших це чудово, поки вона не стає деструктивною для вас або для інших. Це можна в себе відслідкувати за такими маркерами: вигорання - витрачаючи весь свій час і енергію на допомогу іншим, ви залишаєте мало енергії для себе; почуття провини за те, що не можете допомогти, це призводить до того що ви вважаєте себе невдахою та розчаровуйтесь в собі; коливання настрою - коли хтось відмовляється від вашої допомоги це гнітить вас.
Ви можете самостійно почати себе "перевиховувати" на те, щоб бути корисним без змін самооцінки та настрою. Для цього треба час від часу вставати в положення спостерігача за своєю поведінкою та емоціями, гарною практикою буде вести записи та задавати собі питання, наприклад: для чого я хочу допомогти цій людині? . Але також пам'ятайте, що допомога професіонала пришвидшить та покращить цей процес.

Психологи, як всякі живі люди бувають різні. В процесі навчання на будь- якому терапевтичному напрямку, психологи мають особисту терапію, і продовжують її зазвичай постійно. Тому цей процес у них усвідомлений. Вони працюють з ним, і зазвичай навчилися більш здоровим способам комунікації.

Психологи одна з допомагаючих професій як лікарі, вчителі, пожежники, адвокати, поліцейські і т.д. можуть мати цей синдром, тож психологи не виключення. Але мені здається, якщо психолог відвідує інтервізії та супервізії, то цей комплекс можна подавити ще в зародку. Загалом через постійну рефлексію, навчання та контакт з колегами зменшується шанс появи синдрома рятівника до мінімуму.