Страхи, тревоги, фобии

Мене переслідує нестерпне відчуття страху і хвилювання за чоловіка. Як відомо зараз в Україні війна і на вулицях роздають повістки. Кожен вихід чоловіка з дому, це для мене сильний стрес. Кожного разу як він повертається і заходить в квартиру я готуюсь до того, що моє життя зміниться в один момент. Чоловіка позиція така, що як покличуть, то піде. Кожна розмова на тему того, щоб був обережніший закінчується скандалом. Бо каже що і так ще не пішов, бо знає як мені буде важко .
Я не уявляю, як живуть жінки, чоловіки яких на війні. Здається, що це нереально. Вже обдумувала що зробила б я. І розумію що,якщо з ним щось станеться, життя для мене далі не буде.
Намагались зачати дитину, щоб хоч частинка його залишилась зі мною, але стався викидень.
Останнім часом все частіше чую що підуть всі чоловіки, чи принаймні більшість. Ще частіше бачу що в тих місцях де він ходить видають повістки. Тепер взагалі втратила сон і апетит. Прокидаюсь від жахів з відчуттям нудоти і плачу. Він єдина моя рідна людина. Не знаю що робити з цією тривогою.

Мне без причины страшно и грустно на душе, и это меняеться иногда на минутную эйфорию, а потом все стает опять плохо, но иногда эйфория длиться пару дней. И это все длиться уже почти 7 лет, а последний год стало тяжелее и каждый день такие приступы, но раньше такое было максимум раз в неделю-две. Как помочь себе?

Добрий день. Мені 27 і в мене соціофобія. Піти в магазин чи на роботу – це велика проблема. Я можу відкладати похід в магазин з одного дня на інший. Добре, що зараз існують супермаркети і спілкування з продавцями зводиться до мінімуму. Це мене трохи рятує. Але я живу в невеличкому містечку, де всі всіх знають і тому по дорозі можна зустріти купу знайомих або знайомих моїх батьків і т.д. Друзів у мене немає. Була близька подруга, з якою ми розійшлися після школи. Тепер я ні з ким близько не спілкуюся. На роботі я дистанціюю себе наскільки можу. З колегами майже не спілкуюся, хіба, якщо вони самі підходять. Ввічливість не дозволяє мені їх відшити. Хоча внутрішньо себе відчуваю під час розмов не у своїй тарілці і намагаюся вигадати спосіб якнайшвидше закінчити розмову і під якимось приводом піти. У відпустці я можу тижнями не виходити з дому і мені стає трохи легше. Але, коли починається робота – це жах. У будні я сплю по 3-4 год., бо як уявлю, що зранку на роботу, то намагаюся знайти ще якесь заняття, яке обов’язково потрібно вирішити о 2 год. ночі, а якщо нічого не знаходиться, то можу просто сидіти і думати до 4 год., лише, щоб не лягати спати. Це триває приблизно 10 останніх років і я розумію, що постійним недосипом руйную своє фізичне здоров’я. Останні декілька років через це я постійно себе відчуваю сонною і втомленою, але не можу себе перебороти і лягати раніше. Працюю на неулюбленій роботі. Щоб змінити роботу, на таку, яку б я хотіла, потрібно переїхати у велике місто, заводити нові знайомства, проходити співбесіду, а це все вселяє в мене жах.
Я розумію, що мені потрібна особиста психологічна консультація, але я довго наважувалася, щоб тільки написати на цей сайт, а живе спілкування – це ще важче. Я дуже звертаю увагу на манеру говорити, на тон людини, на різкість. Все сприймаю на свій рахунок. Може хтось просто не в гуморі, а я буду думати, що це я щось не так сказала чи щось не так зробила, буду обдумувати цю ситуацію декілька днів і наступного разу намагатимуся уникати цієї людини.
Порада чим більше виходити в люди і тоді ти навчишся спілкуватися мені не допомагає. Чим більше я спілкуюся з людьми (вимушено звичайно) тим гірше психологічно я себе почуваю і я просто вигораю. Тільки за рахунок вихідних чи відпустки я хоч трохи відновлюю своє психологічне здоров’я, коли перебуваю з собою на одинці і не зобов’язана ні з ким спілкуватися. Буду вдячна за будь-які поради, які зможуть хоч трохи покращити моє життя. Дякую за увагу.