Страхи, тревоги, фобии

Я живу в Фінляндії і приїхав сюди у липні цього року. Пройшло вже ~5 місяців з моменту мого місцезнаходження в цій країні. У вересні мені стукнуло 18. Переді мною відкрилися тисячі шляхів розвитку. Я закинув український коледж, адже він мені вже не потрібен через неактуальні знання з програмування. Знайшов хороший коледж в Фінляндії але треба вивчити 1 рік мову, а вже потім іти на програміста в країні де дуже переживають за якісну освіту тутешньої молоді. Все було чудово, до тих пір як мене не переселили з червоного хреста для неповнолітніх, в червоний хрест для повнолітніх і багатодітних сімей. Сюди приїхав і мій друг, ми живемо в 1 кімнаті. В тому ж місті живе моя дівчина. Через 2.5 роки стосунків на відстані ми нарешті змогли їх продовжити в реальності. Але я відчуваю, що мені важко. Моя сім'я в Україні, мій фінансовий баланс обмежується виплатами червоного хреста в розмірі 350€, що для мене виявилося доволі малою кількістю грошей. Шукаю роботу. Дизмотивують інші українці які її шукають більше 3-5 місяців, в той час як я тільки почав. На мені ніби купа моральних кайданів, якими я себе обвішав. Зараз я стараюся вчити фінську мову і всеодно ніби не в моготу. Стараюся вставати раніше і всеодно приходячи додому лягаю пізно і через це не завжди приходжу на курси мови. Стараюся знайти роботу, но поєднати її з навчанням мови на тутешніх мовних курсах для мене майже нереально. Жити в хостелі для біженців, одним словом, важко. То сварки з другом, то дизмотивація своїм становищем. Я відчуваю, що я можливо став гірше. Мені соромно що я став таким. В нашій кімнаті підлога до сих пір не помита з моменту нашого з другом приїзду. Єдині радощі це моя дівчина. Одразу після навчання ми або гуляємо або сидимо в неї вдома десь до 10. Іноді й пізніше. Мені так приємно з нею, але честно кажучи зараз вже 2:18, моя дівчина спить а я просто дописую свою коротку історію життя на сайт і мені сумно. Бо я знаю що зараз з її дому мені їхати 6км велосипедом туди, де я не хочу знаходитися. Я не знаю як буде далі. На мене давить все. Я розумію що треба вже швидше знайти якусь роботу, поїхати з хостела і поки що пожити самому в арендованій квартирі, створити собі майбутній фундамент і почати вже зараз активно вчити програмування, і хоч моя дівчина всіляко підтримує кажучи що я роблю великі кроки, мене хвалять що я зміг в 17 років поїхати далеко від батьків. Я просто сам в собі не відчуваю результат. Ніби таке відчуття що я стою на місці, якщо не зробив крок назад. Ніби живу як тарган

Я завжди була схильна близько сприймати все до серця. Але за останні роки моя тривожність просто сягає меж. Зараз так багато всього відбувається - війни, сильні землетруси, якісь аномалії як от , яке не має з\'являтися у наших краях. Кожен раз коли я читаю новини, я завжди проживаю жахливу паніку, що знову трапилися якісь страшні події і цьому немає кінця. Тим більше коли говорять, що раніше якщо і було якесь стихійне чи соціальне лихо, то траплялося це рідше і не в таких великих масштабах. Я стараюся не читати новини, але повністю ізолювати себе ж не можна. Чесно кажучи, коли проходить час і я хоч трішки заспокоююсь, з\'являються плани, цілі (при тому, що всі тривожні думки так і залишаються на фоні всіх інших, хоч і викликають менше емоцій), то як тільки я чую знову ще гірші новини, то взагалі не те, що щось реалізовувати, а й бажання жити не залишається, адже і для чого тоді складати якісь плани, якщо при таких обставинах добре хоча б просто вижити, адже не знаєш яке лихо буде наступним. Тим більше коли віруючі ще підкидують дрів і весь час говорять про кінець світу. Я знаю, що кінець світу передбачали вже неодноразово, але ще ні разу ніяке передбачення не збулось. Проте, дивлячись на те з якою інтенсивністю відбувається все більше й більше лих, зла і т.д., то навіть, якщо не пов\'язаний з релігією, починаєш сумніватись . Дуже втомлююся від своїх думок, хочеться втекти подалі від цього всього, щоб хоча б на трохи зазнати спокою. Насправді навіть коли пишу сюди, то є страх зіткнутися зі знецінням, на кшталт того, що я можу це контролювати самостійно і мені просто нема чим зайнятись. Але, думаю, кілька років у такому стані вже мають стати приводом замислитись чи справді я можу це контролювати.

Доброго дня. Я боюся що мій хлопець мені хоче зрадити. Ми разом уже 1 рік. Він доволі свободолюбива людина. А нещодавно я дізналася що він почав переписуватися з іншою жінкою. Каже що це тільки дружба. Як побороти страх зради, страх втратити його? Бо це псує життя і мені і йому