Психологиня Дарія Андріївна Рудь Івано-Франківськ лише онлайн

Привіт.
Коли я читаю твоє повідомлення, я бачу, що ти справді уважний до себе, до своїх почуттів і не хочеш приймати рішення поспіхом або з примусу. Це звучить як важливий внутрішній процес — і я поважаю твою чесність у ньому.
Мені здається, що всередині тебе вже є відповідь — просто вона поки ще не оформлена у чітке «так» чи «ні». І це нормально. Буває, що страх втрати, тиск очікувань або тривога за майбутнє заважають почути справжнє бажання.
Можливо, зараз корисно запитати себе: — Я дійсно хочу бути з цією людиною далі, жити разом, будувати?
— Чи мені просто страшно від самої ідеї близькості або змін?
І обидва варіанти можуть бути правдою:
Якщо ти розумієш, що хочеш бути поруч, але тебе стримує тривога — тоді можна спробувати зосередитися на цій тривозі, не бігти від неї, а досліджувати.
Якщо ж щоразу, коли йдеться про майбутнє, ти ніби «зникаєш» — може, це сигнал, що ти не бачиш себе в цих стосунках на глибшому рівні.
Не завжди важливо знати одразу, але важливо бути чесним із собою — бо саме ця чесність і є найкращим дороговказом у стосунках.

Привіт.
Твоє повідомлення дуже сильне, і я відчуваю, скільки в ньому болю, виснаження і відчаю. Ти вже багато років намагаєшся впоратися з ситуацією, в якій твої кордони порушуються, а твоя реакція знецінюється. Це звучить не як "ти не витримуєш", а як ти дуже довго трималася.
Ти питаєш, як прийняти цю ситуацію. А мені хочеться запитати:
— А чи правда, що ти хочеш її приймати — чи, може, насправді хочеш дозволити собі не миритися з тим, що болить?
— Чи можеш ти зараз бути відвертою з чоловіком? Сказати не звинуваченням, а з болю: "Мені дуже страшно залишатися в цьому самій. Я потребую твоєї підтримки, інакше я просто не витримаю."
— І чи є в тебе місце, де тебе чують? Де ти можеш бути вразливою, неідеальною, живою?
Твої реакції дуже зрозумілі: тіло вже кричить про перевантаження. І, можливо, саме зараз важливо не змушувати себе "бути терпимою", а навпаки — шукати опори, щоб відновлювати сили і довіру до себе.

Привіт.
Я відчуваю, що в тобі багато щирості, бажання розібратись у собі й великої тривоги через досвід, який здається "неправильним" або "незручним".
Ти пишеш, що як тільки з'являється взаємність — почуття ніби зникають, і за цим приходить хвиля тривоги. Мені хочеться запитати: що для тебе означає взаємність?
Що в тобі активується в той момент, коли інша людина стає ближчою?
Можливо, не треба "побороти" літромантизм, а спробувати бути з тим, що відчувається — з тривогою, з реакцією на близькість, з тим, як змінюється стан, коли симпатія стає реальністю. Це вже шлях до розуміння себе глибше.
А ще — ти вже зробила важливий крок, поділившись цим. Це може стати початком внутрішнього діалогу, де замість боротьби — з’являється цікавість: що зі мною, коли хтось мене вибирає?

Привіт.
Те, що ти помічаєш зміни у своєму ставленні — вже важливо. Можливо, тебе приваблює відчуття прийняття, безпеки, впевненості поруч із нею. Вона вже проявляла до тебе почуття, і, можливо, бути з нею — це бути тим, кого цінують.
А я хочу запитати: що ти зараз відчуваєш до неї? Чи хочеться тобі щось дати їй, бути поруч саме з нею — як з людиною, а не лише як з тим, хто тебе приймає? Які між вами зараз відносини, і чи тобі в них добре?

Добрий день.
Коли я читаю ваше повідомлення, я відчуваю, скільки в ньому щирості, внутрішнього напруження, спроб зрозуміти себе. І це вже звучить як важливий крок — коли людина не просто звинувачує себе, а намагається дослідити, що з нею відбувається.
Мене торкає, як уважно ви спостерігаєте за собою, наводити приклади — це не схоже на «тупість», про яку ви пишите. Це швидше говорить про глибоку чутливість, нестандартне мислення і, можливо, втому від постійного самоконтролю чи страху помилитися.
І ще мені хочеться запитати:
— А що з вами відбувається в ті моменти, коли ви щось не так зрозуміли? Коли не виправдали очікувань інших?
— Чи маєте ви в той момент підтримку чи, навпаки, стикаєтесь з критикою — зовнішньою чи внутрішньою?
— Чи дозволяєте собі помилятися? А як ставитеся до помилок інших — так само суворо, як до себе, чи м’якше?
Можливо, ці запитання допоможуть ще трохи доторкнутись до тієї частини вас, яка давно хоче бути зрозумілою і прийнятою — не за «правильність», а просто так, як є.

Доброго дня.
Коли я читаю ваше повідомлення, в мені відгукується велика турбота, яку ви несете — про батьків, про їхнє здоров’я, про їхній спокій. І водночас я чую втому. Вже понад рік ви тримаєте в собі цю новину, знаходите способи не сказати зайвого, і це, схоже, забирає багато внутрішнього ресурсу.
Ви пишете, що «вже немає сил і соромно» — і я чую, як непросто вам бути між двох важливих речей: з одного боку — бажання не нашкодити батькам, а з іншого — потреба у правді, у полегшенні, у чесному контакті.
Я не знаю, як буде «правильно», але мені здається важливим, щоб ви не залишалися з цим тягарем наодинці. Можливо, зараз якраз настав момент подбати не лише про батьків, а й про себе — про своє здоров’я, спокій, про те, щоб дати собі право нести правду в той спосіб, який буде вам посильним.
Як вам бути з усвідомленням, що ви вже зробили дуже багато — з любові, турботи, страху — а тепер з’являється потреба в іншому кроці? І що це не про провину, а про те, що щось уже дозріло й більше не хоче жити в прихованості.

Добрий день.
Дякую, що поділилися. У вашому зверненні дуже чітко звучить внутрішній конфлікт: між потребою в близькості та страхом втратити себе у стосунках. Це водночас і дуже зрозуміло, і дуже непросто — постійно бути між "хочу бути з кимось" і "мені страшно, що це стане пасткою".
Ваш досвід підказує, що у минулих стосунках часто не було простору на вас саму — не було безпеки сказати «мені щось не підходить», виявити незгоду, бути почутою. Тож не дивно, що зараз нові стосунки асоціюються з тиском, страхом, втратою свободи.
Те, що ви це помічаєте і так чітко формулюєте — вже велика внутрішня робота. Це свідчить про глибоке самоспостереження і бажання змін.
Можливо, зараз варто не ставити собі завдання «будувати дружбу», а спробувати знайти простір, де можна вчитися бути в контакті з іншою людиною і з собою одночасно — з правом на чесність, на кордони, на "ні". Це може бути підтримуючий діалог, група, терапія. Маленькі кроки до того, щоб не втрачати себе в стосунках, а навпаки — віднаходити.
Ви маєте повне право на близькість, у якій буде місце вам — справжній. І на простір, де вам не доведеться мовчати чи терпіти.

Добрий день.
Дякую, що поділилися. Те, що ви описуєте — це глибоке виснаження, не просто втому. Ви тривалий час перебуваєте у стані підвищеного навантаження: догляд за дитиною з хронічним захворюванням, хвороба близьких, відповідальність за інших як медик... Це дуже багато — і цілком природно, що в якийсь момент ресурси закінчуються.
Ваші відчуття — нормальна реакція психіки на тривалий стрес і брак підтримки. Те, що вам хочеться лише спати чи побути з собакою — це не слабкість, а сигнал, що тіло і душа просять хоча б мінімального перепочинку.
Якщо є можливість — спробуйте хоча б на короткий час делегувати частину відповідальності, хоч трохи. Навіть 30 хвилин особистого часу щодня — це вже початок повернення до себе.
Дуже рекомендую знайти простір, де ви зможете бути не “опорою для всіх”, а людиною, яка теж має право на турботу — можливо, це буде фахівець, терапевт, група підтримки. Бо ви заслуговуєте не тільки на повагу за те, що тримаєтеся, а й на допомогу.
Ви не одна. І навіть з цієї втоми можна поступово виходити — крок за кроком, з турботою про себе.

Добрий день. Дякую, що поділилися своїм досвідом. Те, через що ви пройшли — дуже непросто. У вашому тексті звучить багато болю, самотності, напруги й водночас сили — сили залишатися, говорити про це, стримуватись, навіть коли дуже важко.
Те, що думки про самопошкодження залишаються, а іноді виникають імпульсивні дії — свідчить про те, що внутрішній біль досі шукає виходу. Важливо не залишатися з цим наодинці. Ви вже багато робите для себе — навіть просто описати все це словами вимагає великої сміливості.
Я рекомендую звернутися до фахівця — психотерапевта, з яким ви зможете поступово досліджувати, що стоїть за цими імпульсами, знайти інші способи турботи про себе, ніж біль. Це можливо. І цей шлях не треба проходити самій.
Ви не самі. І ви заслуговуєте на допомогу — не тоді, коли стане "дуже погано", а вже зараз.
Бережіть себе.

Дякую, що поділилися. Те, що ви зараз відчуваєте — дуже зрозуміло. Втома від роботи, де не ваше середовище, складність у спілкуванні з колективом, відчуття, що ви ніби «не на своєму місці» — усе це може виснажувати. Особливо, коли немає тієї близькості, яка була з мамою. Її підтримка, схоже, була для вас дуже значущою, і після втрати — це природно шукати подібного зв’язку, але не знаходити.
При цьому ваш інтерес до стилю, індивідуальної роботи з образом — це важливий ресурс. Не обов’язково змінювати все одразу, але вже зараз можна поступово рухатися у напрямку, який вам ближчий. Коли є своє — з'являється і внутрішня опора.

Дякую, що поділилися. Ви описуєте справді непростий досвід — тривалий тиск, критику, знецінення та відсутність підтримки. Втома, розгубленість і втрата мотивації в такому контексті — цілком природна реакція психіки на постійний стрес.
Схоже, вам довго доводилося бути «зручною» для інших, відсуваючи свої потреби на другий план. А бажання бути прийнятою й любимою — це глибоко людське і абсолютно нормальне.
Можливо, зараз найцінніше — знайти простір, де можна просто бути собою, без тиску й очікувань. Якщо матимете ресурс, звернення до фахівця може стати підтримкою на цьому шляху.

Дякую, що поділилися. Те, що ви описуєте, схоже на тривожний стан з елементами нав’язливих думок і, можливо, травматичного досвіду. Після сильних переживань (навіть снів) психіка може почати «відтворювати» образи небезпеки, особливо якщо раніше не було можливості прожити страх чи біль.
Те, що ви схильні раціоналізувати — теж спосіб захисту. Але емоції, яким не дали місця, часто знаходять інші виходи — через тривогу, сни, образи. Це не означає, що з вами щось не так. Це ваш внутрішній світ шукає підтримки та виходу.
Добре, що ви це помічаєте. Спробуйте досліджувати свої відчуття, слухати тіло, записувати сни. Але найкраще — не залишатися з цим наодинці. З таким станом точно можна працювати в терапії.
Ви не одна. І з цим можна впоратися — поступово й дбайливо.

Доброго дня. Те, що ви почали помічати повторювану схему у стосунках — це вже дуже важливо. Ви уважно ставитеся до себе і шукаєте відповіді.
Можливо, замість питання «чому я притягую таких людей?» варто запитати себе:
Як я входжу в стосунки? Що зі мною відбувається, коли інша людина віддаляється? Як я почуваюся, коли спілкування не складається так, як мені хочеться?
Ваше бажання бути у відкритому, щирому контакті — це цінність. Але важливо також помічати, як ви переживаєте тишу, відсутність відповіді, холодність — що це відкриває у вас?
Іноді ми автоматично тягнемося до знайомого типу взаємодії, навіть якщо він болючий. У цьому немає вини — тільки досвід, який колись був важливим. І з цим можна працювати, щоб поступово змінити свої внутрішні реакції і притягувати тих, хто здатен на відповідь і близькість.
Ви вже робите перші кроки до змін — і це важливо.

Доброго дня. Ви дуже щиро поділилися, і я хочу вас підтримати. Ситуація, в якій ви опинилися, справді непроста. Ви багато даєте у цей шлюб — час, любов, турботу, виховуєте маленьких діток, і цілком зрозуміло, що можете почуватися втомленою, спантеличеною або навіть ображеною.
Важливо, що ви не заперечуєте факт існування доньки чоловіка — ви просто маєте власні межі щодо участі в цих стосунках. І це нормально. Ви маєте право не бути готовою включатися в повноцінне «материнське» або навіть «товариське» спілкування, особливо якщо минулий досвід з колишньою партнеркою чоловіка залишив неприємний слід.
Чи можливі стосунки без вашої участі в житті його доньки? Так, але лише якщо це буде чесна й обопільна домовленість, у якій буде враховано і вашу думку, і його бажання. Насильно тут щастя не буде — ні для вас, ні для дитини, ні для чоловіка. Тому дуже важливо говорити з чоловіком відкрито: про свою втому, про страхи, про те, що вам важливо відчувати повагу до своїх меж, а не тільки любов.
Щодо знайомства дітей — це дуже делікатна тема, і точно не те, що варто робити "без попередження". Тут має бути обережність і в першу чергу — ваша згода.
Ваша позиція заслуговує на повагу. Ви не зобов’язані любити дитину чоловіка — це не про холодність, це про чесність. Але, можливо, з часом, якщо буде простір для діалогу без тиску, щось між вами й цією дитиною може змінитися природно, без примусу. А поки — ви маєте право сказати "мені цього поки забагато".

Привіт. Дуже цінно, що ти наважилась написати про свій стан — це вже важливий крок. Те, що ти описуєш, справді може бути пов’язане з прийомом ретиноїдів — у багатьох людей вони викликають зміни в емоційному стані, тривожність, порушення сну, навіть депресивні прояви. Це не "вигадка", а цілком реальна побічна дія, яку не можна ігнорувати.

Мені дуже шкода, що тобі доводиться все це переживати наодинці. І навіть якщо батьки не підтримують, це не означає, що допомоги немає. Ти заслуговуєш на те, щоб про тебе подбали — уважно, бережно, без осуду.

Було б дуже добре звернутись до фахівця — психотерапевта чи хоча б лікаря, який призначав препарат. Можливо, потрібно відкоригувати лікування або додати психологічну підтримку.

Ти не одна. І те, що зараз важко — не означає, що завжди буде так. Ти маєш право на допомогу і на життя без цього внутрішнього болю.

Тримайся, будь ласка. І не мовчи про те, що болить.