Самопознание

Колеги і знайомі знають мене як спокійну, інтелігентну і неконфлікну людину. Я багато часу приділяю своєму здоров'ю, зовнішності, маю цікаву роботу, де я завжди маю бути на публіці в гарному вигляді. Намагаюсь виглядати впевненою, але в мене є комплекси що заважають мені жити. Стосунки з чоловіками складаються спочатку чудово. Є довіра, розуміння, повага, любов. Я не люблю сваритись, ображатись, ніколи нічого не вимагаю, але з часом таке відношення мені вилазить боком, мене перестають цінувати, все більше собі дозволяють, а я кожного разу все пробачаю. З теперішнім чоловіком я просто перетворилась в ганчірку, зневажаю себе за це. Я не розумію чому мені страшно проявити характер, твердо заявити про своє невдоволення. Після останньої сварки я зібралася з думками і спокійним рішучим тоном заявила що ми розходимось. Але через якихось 15 хвилин (!) дала задню і почала слізні розбірки в дусі "що ж нам робити і чому ти мене не любиш". Я боюсь зробити боляче, боюсь образити, виглядати байдужою, бути егоїсткою, тому що думаю що мене одразу розлюблять і охолонуть. А ще я не вмію терпіти. Коли мені погано я намагаюсь негайно зменшити біль шляхом згладжування конфлікту. Я не знаю як не дозволяти поганого відношення до себе, технічно не розумію як це робити. Кажуть що діти переймають модель сім'ї від батьків. Мій тато має дуже і дуже складний характер. Можу сказати що їх відносини з мамою стали гармонічними лише після 50, не знаю що цьому посприяло. Підозрюю я просто не люблю і не приймаю себе. Хочу це змінити, але не знаю з чого почати.

Я могу быть веселой, грустной, злой и т.д.Я принимаю эти эмоции.Страюсь учитывать уместность.Отстаиваю личные границы, понимаю как ко мне относится не стоит.Но в тоже время учитывая разность эмоций человека формируется личность и мы не можем быть кем-угодно.Услышала мысль «Человек не может быть кем угодно и не может создавать фантазийные личности себя тогда это не реальность».Но учитывая разность эмоций человека, я могу слушать разную музыку, носить разную одежду примеряя разные образы(деловой наряд , на прогулку и т.д. , они могут отличаться кардинально друг от друга по стилю и цветам).Так как понять свою личность если я могу использовать, изучать и применять разные вещи в своей жизни.Значит все таки границ у человека нет ?Как понять что я создала фантазийную а не реальную личность?Где я реальная?Если я могу быть и злой и веселой и грустной, делать разные вещт.Где личность?

Мені 24, закінчила університет, за спеціальністю вчитель англійської мови. Одразу після навчання вийшла заміж і народила дитину - так вже склалось. Забезпечує мене чоловік, і я відчуваю себе через це содєржанкою. Тому питання самореалізації- це питання номер один. Особливо гостро відчула після року дитини. І до сьогодні (дитині скоро два роки) це питання мене мучить і вдень і вночі. Не хочу бути як моя мама, яка все життя не працювала, а жила за кошти вітчима та була в повній залежності і не мала права голосу.
За час вагітності я відкривала онлайн-магазин одягу (що провалилось), займалась репетиторством, що вимагало купу часу на підготовку в спробах довести урок до ідеалу. Згодом я знайшла купу причин чому зараз я змушена відмовитися від роботи репетитором ( +була вагітна на останніх термінах).. Коли зʼявилась дитина думки про самореалізацію відклались на рік. Я була вся в дитині. Але потім я знову взялась за пошуки, бо дитина підросла і зʼявилось більше вільного часу. Ходила до психолога пропрацьовувати травми (1- було багаторазове сексуальне насильство, 2 - відносини з мамою). І за цим прийшла ідея спробувати себе в психології, хотіла вступати на навчання, але коли почала готуватись до екз, зрозуміла що мене цікавлять лише теми, що стосуються мене самої, тому залишила це як хоббі. В цей момент в чоловіка зменшується дохід - і я вимушена відкласти роботу з психологом. Встигли пропрацювати насильство, але інше - ні. І в цей період я повернулась до своєї спеціальності думками. Я почала вчити далі англ і надолужувати, бо була перерва. І готувалась до екз. Я подумала: «Досить займатись маячнею, треба продовжувати йти по шляху, який почав». Я вступила на бюджетне місце до університету на свою спеціальность на магістратуру. І ЯКИЙ МІЙ ПОДИВ ЗАРАЗ, БО ЗАМІСТЬ РАДОСТІ Я ВІДЧУЛА ВІДЧАЙ. Радісним був лише сам факт, що я змогла, але сумно, бо розумію що я не маю на це бажання. Відчуття, що вся ця освіта, вся ця інтелектуальна робота мене виснажує і обтяжує. Що це не моє бажання, Мама щаслива, що доня вступила!І ідея ж була МОЯ!
Я не розумію себе! Навіщо? Щоб що? Заслужити мамину любов знову? Але чи готова я ще 1,5 року прожити в стресах вивчаючи те що не подобається? А потім ще й піти по спеціальності! Мм, не життя а мрія!
Мучає відчуття провини, що я займаю чуже місце, що я нездара, яка в 24 не знає, що вона хоче. Навіщо було здавати екзамени, подавати документи, якщо не хочеш навчатися ! Ситуація - жах..
А ще зараз прийшла думка в голову про «спробувати робити манікюр» . Чому? Бо я творча людина, я гарно малюю, я собі роблю манікюр і це мені подобається. Це робота, яка не тяжка інтелектуально. Але чесно я боюсь щоб ця спроба також закінчилась провалом. Чоловік про всі ці «пошуки» знає, підтримує, але чесно вже навіть перед ним соромно за це. Відчуваю себе дитиною малою, яка не знає що хоче, в той час як однолітки вже наповну заробляють гроші!