Самопознание

Таке почуття що я зробив помилку. Я купив дуже дорогу річ і знаєте перші дні я дуже радів, але через 2 дня я почав шкодувати що купив чому так ? Якшо я про це мріяв давно проблема в том що цю річ буде тяжко продати якщо я і захочу, просто тепер шкодую, ліпше б я почекав. Знаєте так почуття в мені як два вовки 1 говорить ти все правильно робиш а другий навіщо воно тобі потрібно було. Оце 1 день я не спав зовсім на 2,3 стало ліпше а ле всеодно, чому я тепер не радію я собі це питання ставив багато раз але так і не нашов на неї відповідь. Я думав коли в мене вона буде в мене буде все друзі, дівчата, та саме головне радість якої зараз нема. Вона то є то нема але в більшості почуття немоєу описати і не похмурість але і не радість. Неможу зрозуміти себе.

Познайомилася з хлопцем на одному з гуртків по інтересам. За кілька тижнів почали спілкуватися тет-а-тет. Виявилося багато спільних інтересів. Ходили на різні заходи, після чого він говорив, що це найкращі вечори в його житті. З часом перейшов до флірту - компліменти, обійми, легкі жарти, раптові поцілунки. Я дещо тримала дистанцію, адже він молодше (12 років), хоча він одразу зазначив, що йому подобаються жінки старші за нього. А потім стався конфлікт - я запросила його на захід. Він сказав, якщо звільниться вчасно з роботи дасть знати. Але не відписався взагалі. Я сприйняла це болісно і ігнорувала його кілька днів. Потім помирилися і продовжили спілкуватися як раніше. Але ситуація повторилася - запропонувала сходи на захід, він сказав, що не знає як складеться цей день і не хоче повторення нашого конфлікту щось мені обіцяючи. А потім в соцмережі я побачила відео, де він на цьому заході з нашою спільною знайомою. Я написала йому, що якщо хочеться кудись ходити з кимось іншим, то варто було сказати правду і я не хочу навіть чути виправдань. На наступний день ми зіткнулися на гуртку - і я вразилася, як погано він виглядає (сумний, з синцями під очима). Ми поговорили і виявилося, що після роботи він поїхав на майстер клас по танцям і дівчина, з якою він був - його тренер, яка запропонувала йому сходити на захід попрактикуватися (я майже все життя займаюся танцями і він намагається стати мені гідним партнером). А мені не дав знати - бо ''це тупо телефонувати за годину до заходу, бо в тебе ж напевно вже є плани''. Чому не сказав? ''Бо в принципі не звик ділитися інформацією про себе, довіряти - проблема, був дуже негативний досвід в колишньому шлюбі і я єдина з його нових знайомих після розлучення, яка знає про нього так багато.Це було більше тижня тому - ми продовжуємо спілкуватися, але він поводиться більш відсторонено, ніж раніше, не так щиро, на вихідних взагалі відключив телефон - сказав, що хоче морально відпочити. Мені здається, моя реакція була надто драматичною і було помилкою не дати можливості надати відповідь на питання особисто....але в ту секунду, коли я приймала рішення, мене просто засліплювала злість і образа. А зараз мені дуже сумно, я не хочу втрачати наш зв'язок, навпаки хочу, щоб він переріс у стосунки.
І от питання - як не допустити більше таких спалахів та драми? і як довести людині, що я заслуговую на довіру і насправді не королева драми? адже раніше у інших стосунках я так не вчиняла.

В мене в житті є дві основні проблеми, які мене дуже мучають і не дають жити нормально:
Перше то є недовіра абсолютно до всіх: починаючи від продавця в магазині і закінчуючи рідними. З віком вона лише посилюється, і як я помітила, переростає у манію: мені весь час здається що люди мене хочуть обікрасти чи обманути. Мої страхи не зовсім безпідставні: мене двічі кидали з роботою, через моє наївне лице, обкрадали, намагались скористуватись, і у випадку з рідними, коли я чимось з ними ділюся-вони використовують це проти мене у сварках. Тому я дуже закрита людина, друзів у мене немає. Це не було прямо великою проблемою, якби я не шукала близькості. Я хочу побудувати близькі стосунки з чоловіком, але це не можливо без довіри. Відкритись я чоловікам не можу, боюсь що вони дізнаються мене ближче і відкинуть..нажаль так вже було.
Друге) я помітила що з віком мій характер стає як у мого батька: злий. Я постійно хочу помститися за найменший натяк на несправедливість і обман мене. Я постійно хочу покарати. Наочний приклад з сусідами: я попросила їх вести себе тихше після 10 вечора. Вони погодились, але продовжували шуміти. Я терпіла це 2 ночі, а на третю стала шуміти ще сильніше ніж вони, коли вони лягли спати. Це наче допомогло короткостроково. Проте в довгостроковій перспективі це не допоможе побудувати приязні стосунки з ними. І так з усіма. Якщо я не можу покарати людину, я подумки бʼю її по морді, або виливаю на неї грязюку, або звільняю її з роботи. З батьком стосунки дуже недовірливі, він прекрасний маніпулятор і в моїй родині його всі бояться, я вважаю що якщо я з ним не сварюсь протягом тижня, то це вже найвищий рівень, стеля наших стосунків.Мені до батькової поведінки не вистачає лише погроз-і тоді мене точно сприйматимуть як неадекватну агрессорку від якої варто триматись подалі. З цієї причини я боюсь народжувати і виховувати дитину- я боюсь посіяти в ній цю злість, грубість і жорстокість. Я не хочу продовжувати це зло. З іншого боку, мені хочеться побудувати сімʼю, я відчуваю неймовірну самотність. Я скочуюсь у слизьку яму відчаю , нема на кого покластися і розкрити душу, все тримаю у собі. Від підліткового віку постійно думаю про суїцид. мене зупиняє думка: краще мати найжалюгідніше життя на землі ніж горіти в пеклі..
як огидно, що я настільки жалюгідна-в мене немає ні подруг, ні хлопця, ні досягнень, я живу у бідності і перебиваюсь тимчасовими роботами, бо люди мене не люблять і я не можу побудувати з ними довірливих стосунків.