Війна

Доброго дня шановні експерти!
Важко певне щось радити,бо ми всі в одній ситуації але раптом: вже десь місяць в мене стан напруги, страху і тривожності. Мені дуже подобалась моя робота але зараз вперше за 2 роки не хочу туди йти - будь яка критика викликає роздратування і я не впевнена в своїй компанії (в плані,що вона не зможе мене захистити або допомгти в разі погіршення ситуації в країні). Напружує те,що керівництво наче теж стривожене. Раніше я вже шукала нову роботу але зараз страшно залишитись ні з чим. Бачу,що пропозиції на ринку є але не можу наважитись.
В загальному такий стан,бо відчуття,що немає грунту під ногами,якогось плану Б і в роботі,і в житті. Типу,що не можу ні на кого покластись крім себе і тільки я мала б щось змінити. Проте роботу міняти страшно,їхати закордон теж. Останнє - мала декілька вріантів і вони наче вилами по воді писані. Від цього ще більше зла на тих,хто обіцяв допомогу і на тих,хто мене оточує. Бо наприклад на початку війни мені самій потрібно було вирішувати за себе,чоловіка та інших куди їхати та що робити. Може вони більш спокійні і я мала б розраховувати сама на себе,бо по житті доволі самодостатня але саме зараз хочеться,щоб хтось подбав про мене.
В чому запитання: мені бракує сили волі чи впевненості змінити роботу,зібрати речі та кудись поїхати,хоча б відпочити чи це нормально хотіти на когось покластись?

Чоловік з першого дня на війні, був кілька ротацій на передовій, зараз знову там. І якщо раніше, я тримала себе в руках, то зараз, здається не витримую. Дуже погано сплю, плачу без приводу, розмови зі знайомими на мирні теми викликають тільки агресію. Новина про хлопців з Івано-Франківська взагалі вибила мене із стану рівноваги. Не розумію, чому кращі хлопці гинуть, а ці покидьки і далі спокійно живуть. Історія про смерть кожного знайомого розриває душу. Кожна розмова з чоловіком, ніби спіритичний сеанс з пеклом і усвідомленням, що я ніяк не можу на те вплинути. Дуже складно працювати, роблю купу помилок в діловому листуванні, не можу зосередитись.
Сімейний лікар сказав, що мій стан є нормою, "треба просто(!?) заспокоїтись, думати про хороше" і виписав новопасит. Ні перша порада, ні новопасит мені не допоміг. Що можна зробити, щоб покращити свій психологічний стан. Є відчуття, що я біжу по лісу, що горить

Мені страшно, не хочу без нього і не зможу, я ненавиджу цей світ. Як взагалі знайти сили йти далі? Здається я не зможу дивитися на стіни квартири....А що роботи коли донька буде плакати і нервувати за нього? Як заспокоїти її, коли самій вити охота? Як змусити себе сподіватися, що все буде добре? Як знайти сил дивитися, як він їде і не боятися, що це остання мить, коли його бачиш?Чому в мене не має сил це зупинити? Як тепер спати, не знаючи, як він? А як не плакати, поки він ще вдома, аби не засмучувати його? Я не хочу, аби все було так. Чому все так погано постійно?