Психологиня Алла Григорівна Веленко Київ метро Університет

Доброго дня.
Я розумію Ваше бажання мати дівчину і секс, як це не дивно. Адже, певною мірою, для чоловіка жінка слугує певним мірилом його статусності, і його місця в соціумі.
В кожному представнику чоловічої статі, скільки б йому не було років, закладене на рівні інстинкту, бажання мати жінку, насамперед, в сексуальному плані. Адже, це інстинкт продовження роду насамперед. Той самий первісний інстинкт, який притаманний всім представникам флори та фауни на цій планеті. Кожна істота прагне встигнути народитися, вижити, і дати потомство. Це закладено на рівні рефлексу. Саме тому, здатність впіймати найкращу самку, і хоча б просто, самку, було для представників чоловічої статі з моменту створення цього світу завжди в пріоритеті. І оскільки, в дикій природі самок завжди було менше, аніж самців, самці змушені були битися за право нею володіти. І той, хто отримував перемогу, зрозуміло, посідав і більш високе місце на ієрархічних сходах соціуму.
А оскільки людині притаманні всі абсолютно тваринні інстинкти, їй притаманні і бажання задовольнити свої інстинкти.
Отже, якщо говорити вже про людину, наявність жінки в житті чоловіка, певною мірою, може свідчити про його, як мінімум, сексуальну зрілість.
Це, якщо людину сприймати суто як тварину....
Підкажіть, будь ласка, а як Ви сприймаєте себе?
Але є маленьке але...
Якщо, наприклад, чоловік хоче жінку суто сексуально, зовсім не факт, що цього буде достатньо жінці, щоб захотіти бути поруч з таким чоловіком.
Чому? Справа в тому, що якщо представнику сильної статі головне задовольнити інстинкт продовження роду, тобто, здійснити сам акт злягання, Жінці необхідно ще впевнитися, що саме цей чоловік може стати батьком її дітей. Тобто, взяти на себе відповідальність як за дівчину, так і за родину.
Саме тому, чим вродливіша та розумніша жінка, тим більшій кількості чоловіків вона може подобатися і тим більші вимоги вона виставляє чоловіку перш, ніж підпустити його до себе.
До чого це все я писала?
А для того, щоб Ви нарешті усвідомили одну надзвичайно важливу річ. Ваші скарги стосовно відсутності дівчини, і нестримне бажання мати секс з нею, можуть ту саму дівчину лише відштовхнути. Ви, найперше, повинні стати зрілим не лише в сексуальному плані, але і в психо-емоційному та соціальному. Тобто, реалізуватися не як тварина-самець, а як людина розумна, та відповідальна... Тобто, розвинутися до рівня зрілого чоловіка, який вже вміє контролювати свої сексуальні інстинкти і правильно виставляти життєві пріоритети. До речі, те що Вас турбує розмір дітородного органу, може свідчити лише про те,, що Ви у психо-емоційному сенсі знаходитеся на рівні розвитку підлітка. А як зрозуміло, дівчат підлітки не приваблюють з причин, які я назвала вище.
Тому якщо, дійсно, хочете подорослішати і стати зрілим чоловіком, почніть займатися спортом і реалізуйте себе в якійсь професії . До речі, я Вам вже про це писала, якщо не помиляюся, раніше.
А ще, ідіть у тривалу терапію. Бо самі Ви навряд чи зі своєю проблемою впораєтеся

Все ж вирішила написати Вам.
На мою думку, Ваше питання набагато глибше, аніж запит про відсутність спільних тем для обговорення.
Адже, коли стосунки так довго не складаються з чоловіками, проблема може бути не лише в них, а і у тих установках та моделях поведінки, які були отримані Вами несвідомо з дитинства.
Чому? Тому що коли, наприклад, стосунки між батьками були далекі від гармонічних, дорослішаюси, знову ж таки, несвідомо, багато в чому, може повторюватися батьківський сценарій стосунків та, схожі на їхні, помилки.
Наприклад, от така дуже стримана, навіть, скупа манера давати відповіді та вести діалог, може бути результатом внутрішніх блоків, затиснутості, як захисної реакції на зовнішні стреси, заблокованість емоційної сфери. А отже, невміння висловлювати відкрито та конструктивно свої почуття та емоції. Що може призвести до накопичення негативу в собі, і в результаті, неможливості створювати довготривалі стосунки, про які мріють всі жінки.
Які стосунки були між Вашими батьками?
Чи відчували Ви в дитинстві достатньо тепла, любові, уваги до себе з боку дорослих?

Як кажуть, теорія - це прекрасно, але все вирішує практика.
На мою думку, у Вас можуть бути дуже сильні приховані дитячі травми. Одна з них, чи не найсильніша, може стосуватися, як це не дивно, але саме батька. Чому?
Мене особисто насторожує от та сама повна байдужість, про яку Ви обмовилися. А так, зазвичай, буває, коли в дитинстві непрожитий стрес пішов на рівень підсвідомості, тобто, приховався, щоб захистити психіку дитини. А такі приховані травми достатньо небезпечні, бо можуть непомітно перейти на рівень психо-соматики. Так, як це могло статися і з Вашою мамою. Я нічого не стверджую, але ймовірність того, що у мами непрожиті образи перетворилися на серйозну хворобу - дуже велика. Адже, онкологія часто буває спровокована саме образами.
У таких випадках, найкращий вихід - це серйозне індивідуальне пропрацювання за допомогою психо терапії не лише непрожитих травм та накопичених з часом, негативних почуттів та емоцій, але і трансформування їх у новий, гармонічний сценарій життя. Таким чином, можна допомогти не лише собі, а опосередковано, своїй донечці та своїй мамі. Адже, сім'я на рівні психо-емоційних зв'язків та енергій - це єдине ціле.

Сльози навертаються на наші очі тоді, коли ми душею відчуваємо, що у словах є правда... І краще сльози прозріння, аніж жити ілюзіями, від яких з часом може бути лише гірше. У Вас є дочка і якщо Ви зараз "втечете" навіть не спробувавши щось змінити кардинально в стосунках, може повторитися Ваш сценарій з Вашою мамою, яка "втекла" від Вашого батька... А опинилася ще в гіршому...
А щодо чоловіка...
Ми всі поводимо себе лише так, як навчені, і як вміємо, відповідно власному досвіду та знанням про самі стосунки...
А насправді, просто зціпивши зуби мовчки ненавидите, накопичуючи в собі ту саму отруту, яка руйнує не лише стосунки, але і Вас саму... Але ж, насправді, це не вихід.
Розумію, що скажу дивні речі, але чоловіків потрібно вміти виховувати, як тих же самих дітей. І як Ви розумієте, ненависть навряд чи в такому процесі допомагає. Щоб когось змінити, потрібно, насамперед, навести лад у своїй душі. Коли жінка самодостатня (не плутати з самостійністю - це різні речі), вона перестає психо-емоційно бути від чоловіка залежною. А отже, зникають очікування по відношенню до нього.
А якщо немає очікувань, настає внутрішній спокій та рівновага і чоловік сприймається вже таким, яким є на даний момент. От тоді, можна починати і процес виховання. Адже, чоловіки реагують лише на дії, а не на слова... Причому - спокійні дії. Бо лише в спокої є любов, а в любові та сама сила, яка перетворює любі найгірші стосунки в гармонію.
Отже, основна задача, навчитися бути в рівновазі і знаходити привід відчувати себе щасливою не завдяки чоловіку та тому, що він може зробити, а завдяки самій собі.
Адже, всі скандали та суперечки, то лише втрата здоров'я і нервів, але аж ніяк не покращення в стосунках.

Насправді, дуже сумно.
А цей, впевнені, що не вживає?

На Вашу думку, чому попередні стосунки так і не склалися?
Адже, відповідь на це питання може допомогти зрозуміти, що відбувається з цими стосунками зараз і чому немає спільних тем для обговорення?

Відредаговано автором 03-03-2025 21:06:46

Дякую Вам за щирість.
"Батько випивав...ініціатором була мама..
Бабуся - типовий нарцис і тиран, яка ніколи нікого не хвалила, а лише критикувала і карала мовчанням..."
Насправді, класичний сценарій співзалежних стосунків, де "жертви" та аб'юзер періодично міняються ролями... І ще невідомо, чому батько став так багато пити...щось гірке та болюче заливаючи в собі горілкою... І мама,
"ніби недолуга якась, яка пропаде без неї..." і якій, швидше за все, не вистачало достатньо сили на дочку, бо і собі ради не змогла дати...
І от те Ваше несвідоме бажання все можливе і неможливе зробити для свого чоловіка, щоб що, насправді?
"Мирилась, бо відносилась з розумінням, що є спільна мета ( будинок) і варто потерпіти, а потім можна буде насолоджуватись життям..."
Як і в дитинстві маленька дитина намагається отримати хоча б крихту уваги, порозуміння, тепла, любові від дорослих, яким не до неї, бо і своє життя не можуть ніяк владнати... А дитина не розуміючи цього, думає, що то вона щось не так робить, чогось дорослим не додає... А от як буде з усіх сил старатися, то потім на неї обов'язково звернуть увагу і її обов'язково полюблять, бо побачать, яка вона старанна, уважна дівчинка....
І приходить страшне розчарування, адже, всі очікування так і не виправдалися... Хоча вона так все життя старалася... Як не старалася, але її не похвалили, не стали любити більше та поважати... І по факту, своїми ж руками, вкладаючи те, чого так прагнула по відношенню до себе, створила ще одного аб'юзера...
І що, фініта ля комедія?
Але ж життя не закінчується на цьому, чи не так? І ще росте донечка, яка так само, як і Ви, з дитинства, копіює моделі сімейних стосунків... Невже все так залишити і кинути?
Від себе ще нікому не вдалося втекти.
А от все змінити на краще не просто можливо, але і
потрібно. Адже, саме жінка задає тон в сімейних стосунках, як це не дивно.
Як Ви реагуєте, що робите, коли чоловік починає поводитись, як розбещений підліток?

Відредаговано автором 03-03-2025 21:02:40

Тобто, насправді, у Вас ніколи не було зразка гармонічних стосунків...
А яка причина розлучення ваших батьків? Хто був ініціатором розлучення?
І ще. Після розлучення, як розподілялися ролі між мамою, дідусем та бабусею? Чи були в Вашій сім'ї статки?

Тобто, Ви вірите, що можливе кохання до людини, яку Ви жодного разу не бачили?
Складається враження, що у Вас достатньо ідеалізоване ставлення до життя. У Вас були вже попередні стосунки?

Доброго вечора Юліє.
Ви пишете "Я теж працювала, але заробляла значно менше. Чоловіку створила такі умови, щоб він міг по максимуму займатись роботою і не відволікатись на побутові справи. Ми фактично не проводили час разом.."
Я правильно Вас зрозуміла: на початку спільного життя на першому місці були матеріальні статки і все робилося для того, щоб чоловік міг займатися лише роботою, ні на що інше не відволікаючись? В тому числі, на друзів, спільне провадження часу з Вами та дитиною...
Сумно про таке писати, але по факту виходить, що все було зроблене для того, щоб чоловік звик жити як у вакуумній обгортці... Його опікали, "забігали йому всі дороги", брали на себе всі побутові проблеми і коли він повністю до цього звик, Вам набридло грати роль, взяту колись давно, можливо навіть в дитинстві... І все кинувши, втікти... От тільки для дочки це, виявляється, може бути величезною травмою... Та і мамі буде достатньо боляче в її стані...
Коли створюються пари, зовні здається, що зустрічі відбуваються випадково, але це тільки зовні... Насправді, пару створюють люди, які "віддзеркалюють" одне одного. Тобто, як правило, ми повторюємо певні родові сценарії і нерідко, починаємо помічати певну схожість зі своїми батьками чи родичами далеко не одразу, а лише проживши певний відрізок життя і "набивши собі гулі".
От Ви пишете, що колись дивувалися свекрусі, яка їздила одна з дітьми на море, а от тепер фактично опинилися на її місці. Але нічого не пишете про своїх батьків... Як склалися стосунки між ними?

Ви пишете "так залишається осад на душі, тому що складається таке враження, що я не цікава йому без жартів..."
Як на мене, от ми і знайшли причину того, що Ви не можете знайти спільну тему для розмови.
Для того, щоб була спільна тема, повинен бути елемент довіри до людини, з якою ведеться розмова. І повинне бути певне прийняття людини з її манерою спілкуватися в тому числі.
От Ви збираєтеся їхати на зустріч з цим чоловіком, а про що Ви збираєтеся з ним говорити, коли зустрінетеся?
Чи Ви думаєте, що під час зустрічі все буде по іншому і теми для спільної розмови знайдуться самі собою?
Але якщо цей чоловік сприймає лише ні до чого не зобов'язуючі жарти, чи вистачить у Вас сили весь час з ним вести легкі розмови? А якщо складеться спільне життя, як Ви уявляєте собі своє з ним спілкування? Ви небагатослівна, серйозна, не схильна до жартів, а йому таке не до вподоби. Але ж жити можна разом лише за умови того, що ми приймаємо людину і не намагаємося її підлаштувати під себе.
Чи не тішите Ви себе певними ілюзіями тільки тому, що маєте абсолютно природнє бажання мати серйозні стосунки з чоловіком?

Відредаговано автором 03-03-2025 19:28:23

Тоді, можливо, спершу потрібно краще зрозуміти себе і розібратися, які недоліки в чоловіка готові прийняти, а які можуть звести нанівець всі довготривалі намагання та очікування?
Що Ви відчуваєте, коли він говорить, щоб Ви більше жартували? Як почуваєте себе в цей момент? Чи залишається потім осад на душі?

Дякую. вам за щирі відповіді.
Моє припущення, що всі Ваші проблеми з соціалізацією пов'язані з Вашим дитинством, лише підтвердилися розповіддю про Ваших батьків. Цей ефект називається "навіювання". Маленька дитина не має ніяких навиків комунікування з оточуючим світом. Тому все, що говорять батьки, сприймається як абсолютна істина і миттєво фіксується як поведінкові моделі на рівні підсвідомості. Бо дитина абсолютно довіряє дорослим.
"Ще до шкільного віку, батьки не ладнали з іншими
людьми, казали що люди злі і мені не слід
наближатись до них..."
Людина дорослішає, але установки та поведінкові моделі залишаються. А ми навіть не розуміємо,чому саме так реагуємо та сприймаємо себе і все навколо себе. Тому для того, щоб почати жити своє життя, а не те, яке запрограмували батьки, необхідно провести повний "перезапис" батьківських нав'язаних установок. І стати самодостатнім, тобто, щасливим і реалізованим в усіх сенсах життя.
Окрім того, як на мене, Вам була передана "у спадок" тенденція до деякого ідеалізованого сприйняття як людей, так і оточуючого світу вцілому.
Тобто, людина сприймається або як повністю ідеальна, або як неідеальна, і цим одразу відштоавхує. Що призводить до категоричності сприйняття. Що також може відзеркалюватися на сприйняття себе. Тобто, надмірна вимогливість до себе, намагання підсвідомо завжди бути "зе бест", і як результат, неприйняття себе недосконалого та неідеального з помилками та невдачами. Що у свою чергу, може також призводити до дуже швидкого психо-емоційного виснаження. Бо це називається "самоїдство", коли людина сама себе потихеньку знищує. Тоді як насправді, у цьому світі ідеальних людей просто немає. Ми всі прийшли сюди, щоб вчитися та розвиватися.
Тому психо-емоційне виснаження не стосується лише якогось окремого типу нервової системи. Вигорання може статися будь з ким. А, щоб мати в собі сили не лише існувати, а і щасливо жити, в тому числі, спілкуватися, необхідно вміти ці ресурси поповнювати
Насправді, те що Ви займаєтеся спортом - чудово. Тобто, у Вас вже є внутрішнє певне налаштування. Розумію, що є певні неприємні згадки щодо лісу, все ж я б Вам порадила займатися спортом на свіжому повітрі, ( це може бути просто вулиця, двір, сквер чи парк), або ж після занять спортом в залі обов'язково виходити на прогулянку, пробіжку хоча б хвилин на двадцять. Бо існує певний механізм "накачування" нас життєвою енергією.
А ще краще, просто почати зранку бігати хоча б по пів години. Або ж можна по годині, півтори раз на п'ять днів, чи по дві години раз на тиждень., знову ж таки, на свіжому повітрі. Ви себе зовсім по іншому почнете почувати, повірте.
Резюме.
На мою думку, є всі можливості, щоб не лише знайти щось середнє з того, що в Вас вже є, і заспокоїтися, але і навчитися жити повним життям, тобто, стати щасливим.
І щоб це сталося, потрібно зробити повне "перезавантаження" як "навіяних" батьками поведінкових програм, так і ідеалізованого сприйняття себе та оточуючого світу. А це робота ж формування гармонічного світогляду.
Якщо нам щось дається, нам даються і внутрішні сили для того, щоб з цим впоратися.
Я б Вам радила іти в індивідуальну роботу.

Відредаговано автором 03-03-2025 12:01:23

Тоді, певне, це інша справа і зрозуміло, чому він так боїться кудись їхати.
І знову ж таки, попри те, що зрозумілі причини, не може таке бути, що чоловік досить інертний, нерішучий, боязкий і не вміє брати на себе відповідальність?
Чи не тому ви не знаходите спільні теми, що не має у Вас відчуття довіри до нього? І його вимоги щодо жартів... Ви згодні себе ламати лише тому, що так чоловіку зручніше?

Я правильно Вас зрозуміла, Ви пишете
" відчуваю що знову не можу вчинити так як мені хочеться чи зручно, і ніби уникаю негативних емоцій від людей які в мене щось просять", тобто, боїтеся, що Вас перестануть любити?
Але ж так буває лише тоді, коли в дитинстві ми недоотримуючи з різних причин тої самої необхідної уваги, тепла, порозуміння та Любові, вважаємо, що причина тільки в нас самих. І якщо ми дуже сильно будемо старатися, то нас обов'язково будуть любити. Бо якщо батьки дорослі, а дорослі завжди все роблять як потрібно і завжди праві, то щось не так робимо ми самі. Ми дорослішаємо, забуваємо що насправді було в дитинстві, але от той самий страх, щось не так зробити залишається. Бо нам в любому віці дуже потрібна любов, а звідки її взяти, як не лише від значимих людей, ми просто не знаємо.
Насправді, це все називається синдромом "гарної дівчинки". І просто так такі звички не проходять, бо це рівень рефлексів.
Тобто,і питання сепарації і несвідоме бажання для всіх бути гарною та зручною - це все запит на індивідуальну роботу.