Психологиня Алла Григорівна Веленко Київ метро Університет

Дякую Вам за щирість.
"Батько випивав...ініціатором була мама..
Бабуся - типовий нарцис і тиран, яка ніколи нікого не хвалила, а лише критикувала і карала мовчанням..."
Насправді, класичний сценарій співзалежних стосунків, де "жертви" та аб'юзер періодично міняються ролями... І ще невідомо, чому батько став так багато пити...щось гірке та болюче заливаючи в собі горілкою... І мама,
"ніби недолуга якась, яка пропаде без неї..." і якій, швидше за все, не вистачало достатньо сили на дочку, бо і собі ради не змогла дати...
І от те Ваше несвідоме бажання все можливе і неможливе зробити для свого чоловіка, щоб що, насправді?
"Мирилась, бо відносилась з розумінням, що є спільна мета ( будинок) і варто потерпіти, а потім можна буде насолоджуватись життям..."
Як і в дитинстві маленька дитина намагається отримати хоча б крихту уваги, порозуміння, тепла, любові від дорослих, яким не до неї, бо і своє життя не можуть ніяк владнати... А дитина не розуміючи цього, думає, що то вона щось не так робить, чогось дорослим не додає... А от як буде з усіх сил старатися, то потім на неї обов'язково звернуть увагу і її обов'язково полюблять, бо побачать, яка вона старанна, уважна дівчинка....
І приходить страшне розчарування, адже, всі очікування так і не виправдалися... Хоча вона так все життя старалася... Як не старалася, але її не похвалили, не стали любити більше та поважати... І по факту, своїми ж руками, вкладаючи те, чого так прагнула по відношенню до себе, створила ще одного аб'юзера...
І що, фініта ля комедія?
Але ж життя не закінчується на цьому, чи не так? І ще росте донечка, яка так само, як і Ви, з дитинства, копіює моделі сімейних стосунків... Невже все так залишити і кинути?
Від себе ще нікому не вдалося втекти.
А от все змінити на краще не просто можливо, але і
потрібно. Адже, саме жінка задає тон в сімейних стосунках, як це не дивно.
Як Ви реагуєте, що робите, коли чоловік починає поводитись, як розбещений підліток?

Відредаговано автором 03-03-2025 21:02:40

Тобто, насправді, у Вас ніколи не було зразка гармонічних стосунків...
А яка причина розлучення ваших батьків? Хто був ініціатором розлучення?
І ще. Після розлучення, як розподілялися ролі між мамою, дідусем та бабусею? Чи були в Вашій сім'ї статки?

Тобто, Ви вірите, що можливе кохання до людини, яку Ви жодного разу не бачили?
Складається враження, що у Вас достатньо ідеалізоване ставлення до життя. У Вас були вже попередні стосунки?

Доброго вечора Юліє.
Ви пишете "Я теж працювала, але заробляла значно менше. Чоловіку створила такі умови, щоб він міг по максимуму займатись роботою і не відволікатись на побутові справи. Ми фактично не проводили час разом.."
Я правильно Вас зрозуміла: на початку спільного життя на першому місці були матеріальні статки і все робилося для того, щоб чоловік міг займатися лише роботою, ні на що інше не відволікаючись? В тому числі, на друзів, спільне провадження часу з Вами та дитиною...
Сумно про таке писати, але по факту виходить, що все було зроблене для того, щоб чоловік звик жити як у вакуумній обгортці... Його опікали, "забігали йому всі дороги", брали на себе всі побутові проблеми і коли він повністю до цього звик, Вам набридло грати роль, взяту колись давно, можливо навіть в дитинстві... І все кинувши, втікти... От тільки для дочки це, виявляється, може бути величезною травмою... Та і мамі буде достатньо боляче в її стані...
Коли створюються пари, зовні здається, що зустрічі відбуваються випадково, але це тільки зовні... Насправді, пару створюють люди, які "віддзеркалюють" одне одного. Тобто, як правило, ми повторюємо певні родові сценарії і нерідко, починаємо помічати певну схожість зі своїми батьками чи родичами далеко не одразу, а лише проживши певний відрізок життя і "набивши собі гулі".
От Ви пишете, що колись дивувалися свекрусі, яка їздила одна з дітьми на море, а от тепер фактично опинилися на її місці. Але нічого не пишете про своїх батьків... Як склалися стосунки між ними?

Ви пишете "так залишається осад на душі, тому що складається таке враження, що я не цікава йому без жартів..."
Як на мене, от ми і знайшли причину того, що Ви не можете знайти спільну тему для розмови.
Для того, щоб була спільна тема, повинен бути елемент довіри до людини, з якою ведеться розмова. І повинне бути певне прийняття людини з її манерою спілкуватися в тому числі.
От Ви збираєтеся їхати на зустріч з цим чоловіком, а про що Ви збираєтеся з ним говорити, коли зустрінетеся?
Чи Ви думаєте, що під час зустрічі все буде по іншому і теми для спільної розмови знайдуться самі собою?
Але якщо цей чоловік сприймає лише ні до чого не зобов'язуючі жарти, чи вистачить у Вас сили весь час з ним вести легкі розмови? А якщо складеться спільне життя, як Ви уявляєте собі своє з ним спілкування? Ви небагатослівна, серйозна, не схильна до жартів, а йому таке не до вподоби. Але ж жити можна разом лише за умови того, що ми приймаємо людину і не намагаємося її підлаштувати під себе.
Чи не тішите Ви себе певними ілюзіями тільки тому, що маєте абсолютно природнє бажання мати серйозні стосунки з чоловіком?

Відредаговано автором 03-03-2025 19:28:23

Тоді, можливо, спершу потрібно краще зрозуміти себе і розібратися, які недоліки в чоловіка готові прийняти, а які можуть звести нанівець всі довготривалі намагання та очікування?
Що Ви відчуваєте, коли він говорить, щоб Ви більше жартували? Як почуваєте себе в цей момент? Чи залишається потім осад на душі?

Дякую. вам за щирі відповіді.
Моє припущення, що всі Ваші проблеми з соціалізацією пов'язані з Вашим дитинством, лише підтвердилися розповіддю про Ваших батьків. Цей ефект називається "навіювання". Маленька дитина не має ніяких навиків комунікування з оточуючим світом. Тому все, що говорять батьки, сприймається як абсолютна істина і миттєво фіксується як поведінкові моделі на рівні підсвідомості. Бо дитина абсолютно довіряє дорослим.
"Ще до шкільного віку, батьки не ладнали з іншими
людьми, казали що люди злі і мені не слід
наближатись до них..."
Людина дорослішає, але установки та поведінкові моделі залишаються. А ми навіть не розуміємо,чому саме так реагуємо та сприймаємо себе і все навколо себе. Тому для того, щоб почати жити своє життя, а не те, яке запрограмували батьки, необхідно провести повний "перезапис" батьківських нав'язаних установок. І стати самодостатнім, тобто, щасливим і реалізованим в усіх сенсах життя.
Окрім того, як на мене, Вам була передана "у спадок" тенденція до деякого ідеалізованого сприйняття як людей, так і оточуючого світу вцілому.
Тобто, людина сприймається або як повністю ідеальна, або як неідеальна, і цим одразу відштоавхує. Що призводить до категоричності сприйняття. Що також може відзеркалюватися на сприйняття себе. Тобто, надмірна вимогливість до себе, намагання підсвідомо завжди бути "зе бест", і як результат, неприйняття себе недосконалого та неідеального з помилками та невдачами. Що у свою чергу, може також призводити до дуже швидкого психо-емоційного виснаження. Бо це називається "самоїдство", коли людина сама себе потихеньку знищує. Тоді як насправді, у цьому світі ідеальних людей просто немає. Ми всі прийшли сюди, щоб вчитися та розвиватися.
Тому психо-емоційне виснаження не стосується лише якогось окремого типу нервової системи. Вигорання може статися будь з ким. А, щоб мати в собі сили не лише існувати, а і щасливо жити, в тому числі, спілкуватися, необхідно вміти ці ресурси поповнювати
Насправді, те що Ви займаєтеся спортом - чудово. Тобто, у Вас вже є внутрішнє певне налаштування. Розумію, що є певні неприємні згадки щодо лісу, все ж я б Вам порадила займатися спортом на свіжому повітрі, ( це може бути просто вулиця, двір, сквер чи парк), або ж після занять спортом в залі обов'язково виходити на прогулянку, пробіжку хоча б хвилин на двадцять. Бо існує певний механізм "накачування" нас життєвою енергією.
А ще краще, просто почати зранку бігати хоча б по пів години. Або ж можна по годині, півтори раз на п'ять днів, чи по дві години раз на тиждень., знову ж таки, на свіжому повітрі. Ви себе зовсім по іншому почнете почувати, повірте.
Резюме.
На мою думку, є всі можливості, щоб не лише знайти щось середнє з того, що в Вас вже є, і заспокоїтися, але і навчитися жити повним життям, тобто, стати щасливим.
І щоб це сталося, потрібно зробити повне "перезавантаження" як "навіяних" батьками поведінкових програм, так і ідеалізованого сприйняття себе та оточуючого світу. А це робота ж формування гармонічного світогляду.
Якщо нам щось дається, нам даються і внутрішні сили для того, щоб з цим впоратися.
Я б Вам радила іти в індивідуальну роботу.

Відредаговано автором 03-03-2025 12:01:23

Тоді, певне, це інша справа і зрозуміло, чому він так боїться кудись їхати.
І знову ж таки, попри те, що зрозумілі причини, не може таке бути, що чоловік досить інертний, нерішучий, боязкий і не вміє брати на себе відповідальність?
Чи не тому ви не знаходите спільні теми, що не має у Вас відчуття довіри до нього? І його вимоги щодо жартів... Ви згодні себе ламати лише тому, що так чоловіку зручніше?

Я правильно Вас зрозуміла, Ви пишете
" відчуваю що знову не можу вчинити так як мені хочеться чи зручно, і ніби уникаю негативних емоцій від людей які в мене щось просять", тобто, боїтеся, що Вас перестануть любити?
Але ж так буває лише тоді, коли в дитинстві ми недоотримуючи з різних причин тої самої необхідної уваги, тепла, порозуміння та Любові, вважаємо, що причина тільки в нас самих. І якщо ми дуже сильно будемо старатися, то нас обов'язково будуть любити. Бо якщо батьки дорослі, а дорослі завжди все роблять як потрібно і завжди праві, то щось не так робимо ми самі. Ми дорослішаємо, забуваємо що насправді було в дитинстві, але от той самий страх, щось не так зробити залишається. Бо нам в любому віці дуже потрібна любов, а звідки її взяти, як не лише від значимих людей, ми просто не знаємо.
Насправді, це все називається синдромом "гарної дівчинки". І просто так такі звички не проходять, бо це рівень рефлексів.
Тобто,і питання сепарації і несвідоме бажання для всіх бути гарною та зручною - це все запит на індивідуальну роботу.

Тобто, він живе закордоном?
Але ж така поїздка - це дуже ризиковано! Ви зовсім не знаєте людину. Де Ви збираєтеся жити, на які гроші? Чи є у Вас в тій країні якісь знайомі, які зможуть в разі чогось Вам допомогти? У Вас є якісь гарантії того, що це не людина, яка заманює жінок для певних потреб? Адже, питання сексуального рабства ще ніким не було знято ..

Доброго ранку Катерино!
Насправді, відчуття самотності притаманне практично кожній людині. І особливо воно загострюється тоді, коли ми "зациклюємося" лише на собі, своїх переживаннях та своїх проблемах.
Звично вважати, що ми самотні, коли нас ніхто не любить, ніхто з нами не дружить і з нами не спілкується, але... Насправді, відчуття самотності зникає тоді, коли ми самі починаємо комусь допомагати, або турбуватися про когось,при чому, максимально безкорисливо, не очікуючи чогось навзаєм...
Саме в той момент, коли ми допомагаємо, вкладаємо в іншу людину або корисну справу свою турботу і свої зусилля, ми починаємо відчувати свою цінність як особистість. І з людини, яка очікує любові, стаємо людиною, яка любов дарує, і отже, цією любов'ю наповнено. А як відомо, людина, що наповнена любов'ю ніколи самотньою не буде.
Зрозуміло, що все, що відбувається в дитинстві, може дуже сильно впливати на подальше життя. Чи не тому Ви з такою наполегливістю намагаєтеся пригадати певні, не дуже приємні події дитинства, що вони заважають Вам рухатися далі і почувати себе щасливою? Адже, щоб від чогось звільнитися, потрібно, насамперед, зрозуміти, від чого, насправді, ми хочемо звільнитися...
І це бадання, на превеликий жаль, неможливо відкинути або "закрити" ні сьогоденними справами, ні почуттям безпеки зараз. Адже, є поняття підсвідомості, куди потрапляють всі непрожиті стреси, особливо, якщо щось відбувалося в дитинстві. І воно стане "муляти" аж до тих пір, поки не вийде назовні і не трансформується у внутрішню силу. Так нерідко буває, що дитячі травмуючі події "витісняються" і ми не можемо їх згадати. Бо у такий спосіб природа захищає психіку дитини, яка не може ні проаналізувати події, ні сама ще себе захистити.
Але приходить час, коли виникає потреба у всьому розібратися. Особливо, коли вже є достатньо сил для цього. Як це відбувається, як на мене, і з Вами зараз. Бо, судячи з усього, Ви людина достатньо сильна, цілеспрямована та наполеглива. Адже Вам вдалося досягти чогось, чого Вам дуже хотілося. А це потребує і витримки і сил, які так необхідні для того, щоб не тягнути за собою непрожитий біль...
Можливо зараз і прийшов той час, щоб почати вже приводити до ладу своє життя?

Доброго ранку karina!
Співчуваю Вам, бо опинитися в становищі вибору - задача не з легких.
Адже, і мама, і подруга для Вас дуже цінні та по своєму важливі. Тому краще ніколи нічого не обіцяти, а просто говорити, що зробите все можливе, щоб допомогти і просити маму Вам час від часу нагадувати про це. Бо, Ви і працюєте, і навчаєтеся, тому можете просто забути. Окрім того, зробіть собі нагадування десь в телефоні, або пишіть на стікерах і клейте на видних місцях те, що потрібно пам'ятати.
Але ситуація вже сталася і, насправді, цей стан вибору не є природнім. Ніхто і нікого, навіть рідна мама, не має права змушувати робити вибір між значимими людьми. Бо це вже є елементом притиску та маніпуляції. А ким можна маніпулювати та ставити перед вибором? Тільки ту людину, яка психо-емоційно дуже залежна, і не вміє окреслювати чітко власні кордони.
Певне, мама - це найближча людина в світі і буде такою до кінця життя, але кожна дитина дорослішаючи, повинна обов'язково пройти етап сепарації, щоб стати самодостатньою особистістю.
І як на мене, Ви ще цей етап не пройшли, чи не тому, що мама має достатньо авторитарний характер і звикла все вирішувати сама, не враховуючи ні почуття, ні ситуації, ні бажання іншої людини?... Як Ви думаєте, що станеться, якщо Ви відмовитеся розривати стосунки з подругою лише тому, що так хоче мама? Як поведе себе мама? Як Ви себе будете при цьому почувати?
І ще. Ви пишете "думаю що на мене будуть ображатись та подумають що я не ціную цю людину" якщо відмовите комусь. Але хіба будуть поважати, цінувати та рахуватися з людиною, яка дозволяє повністю знецінювати свої почуття і свої власні інтереси?
Які стосунки між Вашими батьками? Хто з них найчастіше приймає рішення і вирішує більшість проблем?

Доброго ранку karina!
Співчуваю Вам, бо опинитися в становищі вибору - задача не з легких.
Адже, і мама, і подруга для Вас дуже цінні та по своєму важливі. Тому краще ніколи нічого не обіцяти, а просто говорити, що зробите все можливе, щоб допомогти і просити маму Вам час від часу нагадувати про це. Бо, Ви і працюєте, і навчаєтеся, тому можете просто забути. Окрім того, зробіть собі нагадування десь в телефоні, або пишіть на стікерах і клейте на видних місцях те, що потрібно пам'ятати.
Але ситуація вже сталася і, насправді, цей стан вибору не є природнім. Ніхто і нікого, навіть рідна мама, не має права змушувати робити вибір між значимими людьми. Бо це вже є елементом притиску та маніпуляції. А ким можна маніпулювати та ставити перед вибором? Тільки ту людину, яка психо-емоційно дуже залежна, і не вміє окреслювати чітко власні кордони.
Певне, мама - це найближча людина в світі і буде такою до кінця життя, але кожна дитина дорослішаючи, повинна обов'язково пройти етап сепарації, щоб стати самодостатньою особистістю.
І як на мене, Ви ще цей етап не пройшли, можливо, ще й тому, що мама має достатньо авторитарний характер і звикла все вирішувати сама, не враховуючи ні почуття, ні ситуації, ні бажання іншої людини, це так?..
Як думаєте, що станеться, якщо Ви відмовитеся розривати стосунки з подругою лише тому, що так хоче мама? Як поведе себе мама? Як Ви себе будете при цьому почувати?
Ви написали, що Вам важко говорити "Ні!", бо "думаю що на мене будуть ображатись та подумають що я не ціную цю людину". Але ж як бути, коли, як в ситуації з подругою, повністю знецінюються Ваші почуття та Ваші інтереси? Вас не ображає таке ставлення до себе?
І ще. Які стосунки між Вашими батьками? Хто в сім'ї між ними головний і приймає частіше рішення?

Відредаговано автором 03-03-2025 09:23:36

Доброго ранку!
Думаю, що знайдеться дуже мало жінок, яким сподобається такий спосіб ставлення до себе, як мат. Та і перегляд сторінок з "мадам" а тому числі.
А як Ваш чоловік спілкувався з Вами на початку ваших відносин? Він був ідеально вихований, чи все ж "пролітали" в розмові нецензурні слова?
Ваш чоловік використовує мат завжди, чи є якісь певні моменти, коли він себе не стримує? І що це за моменти?
Окрім того, привертає увагу Ваша реакція на таку його поведінку. Ви пишете "в основному більшість негативу йде від нього,в той час коли я усіма можливими способами стараюся залагодити сварку, я не можу дозволити таке відношення до нього чисто із поваги...". Те, що Ви собі такої ж поведінки не можете дозволити стосовно чоловіка, говорить про Вас, як про людину дуже тактовну та виховану. Але... Що означає "більшість негативу йде від нього..."? Тобто, якась частина іде і від Вас? Наведіть, будь ласка, хоча б один приклад такої сварки. З чого, як правило, вона починається? Ваш чоловік мат використовує лише під час сварок, чи і у повсякденному житті?
І ще. Чи відбувалися сварки в родині Ваших батьків? І якщо відбувалися, як поводили вони себе? Хто з батьків намагався залагодити конфлікт, а потім дуже сильно переживав і, можливо, плакав?

Як на мене, нічого дивного немає в паузах під час розмов, адже, насправді, ви абсолютно не знаєте одне одного. Спільні теми з'являються тоді, коли люди більше знають одне одного.
Які б не були розмови по телефону, але допоки ви не зустрінетеся, це просто розмови з незнайомою людиною.
Тому я задала попереднє питання, щодо Вашого бажання їхати на зустріч кудись. А чому цей чоловік не може приїхати до Вас? Є якась вагома причина, чи це просто таке його бажання? Адже, якщо ви ще навіть не бачилися, то така зустріч може бути зовсім іншим, і дуже несподіваним, а не тим, на що Ви сподіваєтеся. Ви впевнені в цьому чоловікові і на стільки довіряєте ще навіть не зустрівшись?