Психологиня Алла Григорівна Веленко Київ метро Університет

Насправді, та сама схильність до сильного "залипання" може бути зумовлена не лише нестачею любові та уваги в дитинстві, але і, навпаки, надмірною увагою дорослих. Окрім того, саме в дитинстві формується певний світогляд кожної людини. І якщо, наприклад, у батьків та батьків і дитини надчудові, прекрасні стосунки, тоді те ж саме ідеалістичне сприйняття стосунків між людьми може перенестися несвідомо на всіх оточуючих людей вже в дорослому віці.
Що, знову ж таки, формує певні внутрішні очікування від того чи іншого спілкування, або тих чи інших наших дій...
Тоді, як гармонія - це "золота середина", певне вміння не прив'язуватися до оточуючих, при цьому проявляти увагу та співпереживання. І це вже питання, знову ж таки, світогляду людини, ієрархії внутрішніх цінностей...

Ви пишете "Це більше про те, що я ініціювала зустрічі, підтримувала коли були складні моменти, мені казали « вау, ти так класно відчуваєш людей» , а потім мене просто ігнорують..."
Дуже схоже на "гру в одні ворота", коли віддаєшся повністю навіть тоді, коли, можливо, люди і не дуже просять... "Одразу виникає негативна реакція, ти запитуєш себе : «чому?» , а , власне, чому не знаю"...
Є поняття очікування від результату своїх дій. Тобто, це з області міри безкорисливості.
І якщо виникає негативна реакція, то, певне, очікування від того, що Ви для людей робили, все ж були і не маленькі...
І тоді виникає знову питання. А чому, як і коли формується саме такий принцип побудови стосунків та допомоги?
А коли ми очікуємо вдячності?
Можливо, тоді коли нам потрібне "погладжування", схвалення нас для відчуття. нашої значимості, самоцінності...
І тоді, знову ж таки, потрібно повертатися в дитинство. Адже, саме в дитинстві формується наше спмосприйняття.
Ви пишете :
"З батьками у мене чудові стосунки, в дитинстві у мене було все, про що може мріяти дитина..."
І от з цього місця, якщо можна, більш детально. А про що може мріяти дитина? Наведіть, будь ласка,якісь приклади.

Відредаговано автором 09-03-2025 21:32:21

Доброго вечора!
Зрозумілі Ваші почуття, бо Ви, звісно, нічого поганого не зробили. Але і вважати, що така реакція Вашого хлопця випадкова і що це прояви суто його деспотизму, як мінімум, передчасні. Чому? Тому що окрім Вашого справедливого обурення, не врахований, на мою думку, ще один надзвичайно важливий фактор. І це те, що Ваш хлопець - військовий і постійно, як зрозуміло, живе не на курорті. А отже, його психіка, як і у всіх військових дуже напружена від постійних надмірних стресів. Це одне. А друге.
Можливо, варто спробувати розібратися, а що саме стояло за його такою жорсткою реакцією?
Як на Вашу думку, коли він говорив "Залежить від того, як ти була одягнена»...він... додав, що я не розумію, що в цьому місті повно чоловіків, які перебувають на військовій службі. Що я маю слідкувати за собою, щоб не провокувати їх. Що це може спричинити якісь проблеми, і тут це може навіть стосуватися зброї..."
Як Ви думаєте, за кого, насамперед, він найбільше переживав?
Думаю, Ви і самі вже зрозуміли, що переживав він аж ніяк не за себе, а, швидше всього, саме за Вас.
Так, це було сказано в достатньо суворій формі...
Але ж він - не чутлива панянка і не клерк в банку, він військовий. А ця професія, сама собою, накладає на людину певний наліт суворості, не кажучи про війну.
Так само, і стосовно слів того чоловіка біля магазину. Чи дійсно в його словах було бажання Вас образити, а не захистити молоду, гарну жінку від тої ж застуди? Так, певне, сказано було все Вам не у формі слів гувернантки з пансіону для молодих дівиць, але...
Тому, у зв'язку з такими міркуваннями, у мене виникло додаткове питання вже до Вас.
А як Ви, зазвичай, реагуєте на слова сторонніх, чи близьких людей? Чи схильні Ви часто ображатися? Переживати через недостатньо тактовно сказане слово? Чи легко Вам будувати близькі стосунки?

Відредаговано автором 09-03-2025 21:15:56

Доброго вечора Kate.
Як на мене, причина того що відбувається, може критися у Вашій дуже сильній схильності до "залипання" на стосунках, швидкій прив'язливості, що людей може дуже напружувати. Бо це схоже на підсвідоме "смикання" людей за рукав. А яка буде реакція у відповідь? Правильно, рефлексивно, спробують вирватися.
Що мене навело на таку думку?
Ваші ж слова з розповіді. Перше, слова про найкращу подругу - "я її обожнюю". Але ж обожнювати можна лише, перепрошую, Бога, а не людину. Отже, може бути схильність до сильних ідеалізацій.
Друге - фраза про знайомих
"Я була віддана на 100% , а в результаті мене злили. Ось такі відчуття..."
Коли ми віддаємося комусь на 100%,, ми однозначно, повністю втрачаємо себе. А людина, яка втратила себе, стає одразу нецікавою, а отже, непривабливою.
Інша справа, звідки така тенденція до обожнювання та такої прив'язливості?
Що одразу наштовхує на думку про дитинство.
Як до Вас ставилися батьки в дитинстві? Чи вистачало Вам любові, тепла, порозуміння, радості, ніжності, турботи від них? Як склалися стосунки між батьками?

Відредаговано автором 09-03-2025 20:56:20

Ви пишете "Коли я спілкуюсь з чоловіком, то серджусь на кожну дрібничку, що він не так робить (а інколи навіть просто дратуюсь навіть на правильні речі, але мені просто щось не довподоби)... Коли його немає, то є якесь відчуття, що мені його не вистачає..."
У співзалежних стосунках люди дуже швидко прив'язується одне одного, при цьому втрачаючи свою особистісність та цілісність. І починають жити не своїм життям. Особливо, коли виконують роль "жертви". Чому?
Бо з дитинства утворився дефіцит любові, який намагаються компенсувати за рахунок один одного. При цьому, накопичується велетенська кількість невисловлених образ та претензій... Бо тої любові,яку могли дати батьки, ні чоловік, ні дружина дати не можуть А коли накопичується їх критична маса, нерідко, міняються ролями. Як це сталося і у Вас з чоловіком, як на мене. Тепер в ролі "жертви" вже він. Але це не означає, що любові немає. Швидше навпаки. Бо чим ближча людина, тим сильніші від неї очікування, тим більше претензій та роздратування. Але варто трошки розійтися, розлипнутися, як починає знову тягнути одне до одного...
Чого не скажеш про нового знайомого "Коли спілкуюсь з К. то сумую за ним і хочу побачитися, але коли не спілкуюсь, то можна й так прожити... але шукаю часто можливості з ним поговорити..."
У Вас зараз складається життя за принципом "жити невимовно важко разом, а розійтися - неможливо".
Що робити? Виходити, насамперед, Вам особисто із системи співзалежнлсті, а це: індивідуально пропрацювати дитячі травми, трансформувати в гармонію та корисний досвід всі свої претензії, образи, страхи, переживання, поміняти дитячі установки та моделі поведінки нав'язані батьками і вже тільки потім приймати якесь рішення. Хоча, на мою думку, на той момент, як Ви змінитеся, все само собою вже стане на свої місця. А тому Ви позбавите себе важкого почуття провини і знімете з себе усіляку відповідальність за подальші події.

І ще питання. Ви нічого не пишете про свого батька. Чому?
Які стосунки були між Вашими батьками? Адже, саме ці відповіді можуть допомогти краще усвідомити те, що, насправді, відбувається з Вами.
Насправді, неможливо поставити "крапку" в сімейних стосунках до тих пір, поки повністю не виконується місія саме цих стосунків. Що це означає?
Ваші стосунки з чоловіком не завершені, бо залишається купа невирішених питань та психо-емоційних проблем, про які я писала вище.
Щоб мати нові стосунки, потрібно, насамперед, стати самій "новою". Тобто, кардинально внутрішньо змінитися. А це потребує дуже серйозної роботи над собою.
І повірте, коли змінюється жінка, далеко не завжди, потрібно міняти і чоловіка на іншого. Чому? Бо і "старий" чоловік стане іншим

Відредаговано автором 09-03-2025 16:22:28

Третє. Ви якийсь час пожили далеко від чоловіка. Трошки відсторонилися від тотального впливу мами, від звичних співзалежних стосунків з чоловіком, відчули нарешті свої якісь глибинні, глибоко приховані, потреби і на хвилі оновлення зустріли К.
І увійшли несподівано для себе в давно забуте почуття закоханості. А стан закоханості схиляє нас, нерідко, до певних ідеалізацій...
Ви пишете: "... я вже багато ситуацій йому змоделювала, які в мене стались в житті з моїм чоловіком і запитала, як би він вчинив... його відповіді мені дуже подобаються і перекликаються з тим що думаю я... він готовий підтримати мене і мою мрію, бути поруч завжди..." У Вас з К вже були якісь ситуації, які б не на словах, а на ділі довели його обіцянку бути завжди поруч з Вами? Він якимись реальним вчинками довів, що готовий за Вас взяти відповідальність? Він робив Вам пропозицію одружитися? Адже, в Європі чоловіки схильні просто пожити разом, але не одружуватися.
Певне, вміння чоловіка вислухати може сподобатися любій жінці, "Коли мені тяжко він завжди готовий мене вислухати (хоч я не завжди готова відкриватись)..."
Але чи є щось об'єктивно реальне, окрім розповідей про те, як К бачить Ваше спільне майбутнє? Адже, мріяти і реально щось робити - це кардинально різні речі. "Те як він розповідає як бачить наше майбутнє, його мрії, мене дуже радує. (Мій чоловік ніколи не розповідав мені яке в нас могло б бути майбутнє)". Так, певне, Ваш чоловік не розповідав про майбутнє, але він просто будував спільний будинок... Інша справа, що цей будинок Вам не подобається. До речі, чому?
Четверте. Щоб чоловік почав реально змінюватися, одних розмов про те, що Вам не подобається в ньому та його діях, критично замало. А судячи з того, що Ви писали про своє життя з ним, Ви лише просили про щось. А коли чоловік робив все, як і раніше, тільки ображалися. А так не працює. Чоловіка потрібно виховувати конкретними діями та вчинками. Наприклад, психо-емоційно відсторонившись. От як це сталося, коли Ви були закордоном і закохалися в іншого. І чоловік відчув, що може Вас втратити і реально змінюється тепер...
Коли дитина недолюблена з дитинства і звинувачує у нелюбові лише себе, тоді так само починає поводити себе і з чоловіком. А чоловік "сідає" на голову. Бо, насправді, жінка, не розуміючи цього, сама собі, його і "садить" на голову, бо так звикла жити раніше... Потім терпить до останнього, накопичуючи все в собі. Аж поки все що було гарне цими образами і не випалюється всередині...
"На рахунок образ на чоловіка, це таки може бути. Але чи можна щось з цим робити, коли ми вже це обговорювали, але я не можу позбавитись від того що в моїй голові і тому навіть його вибачення не допомагають".
Образи самі по собі не проходять. Так само, як і звичка перебувати в співзалежних стосунках. Що, превеликий жаль, не змінюється і не
зникає навіть з появою нового чоловіка, бо зафіксовано з дитинства.
Що робити?
Насправді, прийняти рішення, як Вам вчинити, можете лише Ви самі. Бо це Ваше дитя і Вам його жити.
А от допомогти стати самодостатньою (не плутати з самостійністю), трансформувати образи, претензії, почуття провини, знецінення, психо-емоційної залежності від рідних людей - у почуття гармонії з самою собою можна. Що дасть можливість, однозначно, віднайти і правильне рішення в стосунках з чоловіками.
І ще питання. Ви нічого не пишете про свого батька. Чому?
Які стосунки були між Вашими батьками? Адже, саме ці відповіді можуть допомогти краще усвідомити те, що, насправді, відбувається з Вами.

Доброго дня!
Якщо я правильно зрозуміла, Ви у шлюбі з чоловіком вісім років...
А це якраз той період, коли більшість сімей проходять через етап кризи стосунків. Бо коли люди одружуються, у них є певний ліміт закоханості, який з часом тане. І тоді на заміну закоханості, от тих самих, яскравих почуттів, про відсутність яких Ви пишете, повинне прийти більш глибоке почуття довіри, порозуміння, єдності, співчуття... Всього того, що, зазвичай, більше нагадує дружбу. І що люди, не розуміючи законів стосунків, вважають повною втратою почуттів один до одного. Окрім того, Ви пишете, що у Вас з чоловіком немає дітей... Але, як це не дивно, нерідко, діти з'являються саме тоді, коли подружжя проходить через певний кризовий період...
Колеги написали дуже багато правильних та корисних речей, тому щоб не повторюватися, я спробую зупинитися на найголовнішому, як на мене, що потребує найбільшої уваги.
Перше. Судячи з того, що Ви пишете про стосунки з мамою, Ви і досі перебуваєте в психо-емоційно залежному стані від неї. А коли так буває? Найчастіше тоді, коли в дитинстві не доотримується від батьків, від мами, тої необхідної любові, тепла та уваги, яких так потребує маленька дитини. Адже, дитина дуже залежна від дорослих, вони для неї взірець у всьому. Тому якщо дитина не отримує любові, завжди звинувачує лише себе: я не така, я неправильно себе поводжу, я неправильна, погана і т.д. Тому старається догодити, більше працювати, все взяти на себе... Коли дорослішає, про все те забуває, але...звичка так себе поводити залишається і керує людиною автоматично... Чи не тому Ви працювали на двох роботах вдома, коли чоловік не працював ніде?

Друге. З чоловіком, схоже, Ви одразу потрапили у такий же стан психо-емоційної залежності за зразком дитячих стосунків з мамою... Чи не тому намагалися все тягнути на собі, бо так вже давно звикли? І навіть продовжували пересилати гроші чоловіку, виправдовуючи такі свої дії тим, що йому не має чим платити за комуналку? ,.. але ж він, і раніше ніколи не намагався сам заробляти гроші...
При цьому, відчуваючи постійне почуття обов'язку, провини, знецінення.. Тобто, відігравали все ту ж роль знеціненої "жертви", що і з мамою... А перебування в такому стані аж ніяк не може приносити якісь позитивні почуття до чоловіка, однозначно...

Доброго вечора Света!
Як на мене, у Вас повністю "заблокована" емоційна сфера. При чому, заблокована вона давно, швидше за все, з дитинства.
Коли дитина дуже маленька, вона абсолютно беззахисна і безпомічна, і дуже залежна від тих людей, які дають їй можливість вижити та вирости. Тому ті люди, що нею опікуються стають для дитини божествами, дії та реакції яких сприймаються беззаперечно, навіть якщо в їх поведінці чи манері спілкування є щось таке, що може дитину, яка ще нічого не розуміє і не вміє аналізувати, налякати. Наприклад, маленька дитина має дуже чутливу нервову систему від народження і потребує дуже делікатного ставлення до себе, тобто уваги, ніжності, терпіння.... І от вона, дитина, голосно плаче, чи кричить, бо її щось турбує, або вона просто хоче привернути до себе увагу дорослих, які зайняті своїми справами, бо скучила і хоче проявів любові... А дорослі замість того, щоб виявити терпіння та ніжність, підійти спокійно та ж радістю до немовляти, зриваються на крик, виявляють імпульсивну нестриманість, роздратованість, вдаються у відповідь також на крик....
І тоді у малюка може спрацювати природній захисний механізм, який автоматично блокує її яскраві емоційні прояви, щоб зробити її менш чутливою... І щоб захистити дитину від імпульсивних, "вибухових" реакцій батьків...
"С папой у нас разный характер, мы часто не сходились во многом, он очень импульсивный, я тоже очень импульсивная, но единственное что я ему спокойно рассказывала если у меня появлялись какие-то отношения (когда мне было 16-17 лет), он узнавал первый чем мама, потому что его реакция была не такая взрывная, как у мамы, так как мама задавала очень много вопросов и все время, я же не знала что ей на это отвечать..."
Тато дуже імпульсивний, та все ж не такий "вибуховий" як мама, яка задавала одразу величезну кількість питань, що Ви одразу переставали взагалі щось розуміти...
Ви пишете, що не схожі з батьком, при цьому кажете, що такі ж імпульсивні як він... Тобто, мої припущення, щодо дитини, що має дуже тонку раниму організацію нервової системи, і тому емоційні прояви цієї нервової системи блокуються, щоб захистити її від "перегорання", як на мене, підтверджується.
У нервової системи відбуваються процеси гальмування та збудження. І якщо нервова система перенавантажена постійними імпульсивними проявами, наприклад, під час спілкування з близькими людьми, на яких вона сильно реагує, включається процес гальмування, щоб цю саму нервову систему врятувати від повного знищення...
Певне, я не претендую на істину в останній інстанції, але, спираючись на знання та власний професійний багаторічний досвід, можу стверджувати, що мої припущення є дуже ймовірними.
Що робити в таких ситуаціях?
Необхідно почати працювати з Вашими почуттями, крок за кроком допомагаючи підсвідомості "пригадати" саме той момент, чи моменти, що стали "відправними точками" у гальмуванні розвитку емоційної сфери, так званого, емоційного інтелекту... Щоб вийшовши на початок "проблеми" зробити "перезапис" Ваших реакцій. Тобто, "дати добро" на Ваші емоції. А як тільки "запрацюють" Ваші емоції, відповідно їм, Ви дуже швидко навчитеся і "читати" емоції інших людей.

Дякую за відповідь, але, моє.пмиання було про дещо інше:
"спробуйте самі собі дати відповідь, яким Ви були до зустрічі з цими дівчатами, і який Ви на даний момент? І виходячи з того, що все в житті нам для чогось потрібно, дайте відповідь, а що дуже важливого та корисного для Вас принесли всі ці неприємні зустрічі?"
То яким Ви були "ДО", і яким стали "ПІСЛЯ" зустрічі з тими дівчатами?
Чи сталися якісь зміни в Вас завдяки тому самому досвіду?

І, можливо, Ви знаєте, як спілкувалися між собою батьки Вашого хлопця?

Доброго дня Tina!
Ви запитуєте "Але чогось так важко піти від нього. При всьому розумінні що нічого хорошого не виходить. Чому? Як розійтися по-доброму?"
Щоб спробувати Вам максимально допомогти, як на мене, замало інформації.
Ви пишете "... Сварки, кричимо один на одного регулярно, обзивання. Я не витримую бо розумію що ніяк не вийде гарних стосунків." Але, при цьому, Вам чомусь і не вдається з цих деструктивних стосунків і безболісно вийти...
Всі діти, народжуючись, потрапляють в атмосферу тієї сім'ї, яку створили їх батьки. Дитина безпомічна і безпорадна, і зовсім не розуміє, як у цьому світі жити. Тому батьки для дитини стають абсолютним зразком контактування з оточуючим світом.
Потім дитина дорослішає, їй здається, що всі рішення вона приймає самостійно, і все може контролювати, але... Контактує з оточуючими так, як, зазвичай, контактували одне з одним її батьки, несвідомо використовуючи ті установки та моделі поведінки, які були "записані" в дитинстві автоматично.
Мало того, і самі сімейні стосунки, у більшості випадків, людина створює, також за тим типом стосунків, який був і у значимих в дитинстві дорослих.
Як склалися стосунки між Вашими батьками?
Як вони ставилися до Вас в дитинстві?

Відредаговано автором 08-03-2025 13:57:52

Доброго дня Соню!
Дитячі травми, - це надзвичайно травматичний досвід. Який може мати дуже різні, інколи, неочікувані, наслідки в дорослому житті, і відповідно - по різному впливати на людей. Одні люди, що побували в ролі "жертви", стають добрішими, більш чутливішими до інших, і намагаються проявляти максимум співпереживання та співчуття, щоб самим уникнути дії, які можуть спричинити страждання тим, хто поруч. А інші - все, що відбувалося з ними в дитинстві, несвідомо беруть собі як певний зразок поведінки, яким потім можуть користуються впродовж всього свого життя. Тобто, по факту, стають точною копією тих, хто вчиняв над ними насильство.
Але, і в тому, і в іншому випадках, ті, що пережили аб'юз, до моменту повної трансформації співзалежної поведінки, залишаються в зоні ризику, як потенційні "жертви", чи ті ж самі аб'юзери. Чому? Тому що ролі у співзалежних стосунках взаємозамінні. Це такі собі гойдалки. Де "жертва" водночас може перетворитися на аб'юзера, як тільки зміняться обставини, нехай і в латентному, прихованому стані. Адже, всі наші базові установки та моделі поведінки формуються саме в дитинстві. А це певні підсвідомі програми, які активізуються одразу, як тільки створюються для їх "запуску" оптимальні умови. І тим ці програми стають активнішими, чим більше всередині у подорослішавшої "жертви" залишається непрожитих образ, страху, ненависті, звинувачень, презирства, критики по відношенню до аб'юзера.
Ці самі програми, на підсвідомому рівні, запускають моделювання в житті схожих ситуацій. Завдяки яким людина, яка була впевнена, що все вже давно забула і почала нове життя, несподівано стикається з людьми, які схильні до аб'юзу.
Власне, тому вважаю, що давати якісь поради в таких ситуаціях, як Ваша - некоректно та непрофесійно. Бо до тих пір, поки не буде усунуте "коріння" проблеми, зовнішні дії, на превеликий жаль, можуть не мати жодного ефекту. Мало того, розірвавши стосунки, наприклад, з цим хлопцем і не трансформувавши свій травматичний досвід у гармонію, є всі шанси потрапити у ще складніші аб'юзивні відносини з іншими чоловіками.
Те, що говорить Ваш хлопець стосовно норми вдарити дитину по губам, схиляє мене до думки, що і його в дитинстві могли бити дорослі по губам. Або ж він міг бути пасивним учасником такого ставлення до інших дітей.
І якщо Ви категорично не приймаєте насилля через власний важкий досвід, у нього - методи виховання значимих дорослих могли були сприйняті, як цілком прийнятний приклад виховання всіх дітей, вцілому.
Підкажіть, будь ласка, а Ви щось знаєте про дитинство Вашого хлопця? Як до нього ставилися його батьки? Які з ними у нього були і залишаються зараз стосунки? Та які відносини між його батьками?

Доброго дня Fedya.
В перших стосунках Ваші дівчата не були з Вами чесними. І от Ви зустріли дівчину, як з Вами зустрічається. При цьому, Ви не відчуваєте до неї довіри, хоча вважаєте, що вона з Вами відверта.
Ви пишете ". А сейчас же когда познакомился с нормальной девушкой ( которая ходит со мной гулять часто, не говорит что нету времени, проявляет интерес) эта девушка говорит что ей надо общаться с бывшим для решения ситуации, говорит что не будет с ним вступать в отношения, и не хочет ничего общего с ним, я ей из-за этого не верю, потому что на подсознательном уровне я понимаю что она также может врать. Мы часто ругаемся по этому поводу..."
На мою думку у Вашій розповіді ключові слова " - на подсознательном уровне".
І, певне, може як тригер мати величезне значення попередній досвід з дівчатами, але... З того, що Ви написали про теперішню дівчину, її стосунки з попереднім хлопцем не завершені, насправді, гештальт не закритий. При тому, що і вона сама може цього не знати і щиро хотіти мати серйозні стосунки з Вами.
Ми тільки думаємо, що робимо висновки лише спираючись на свої спостереження. Тоді, як насправді, найважливішу роль відіграють от ті самі, підсвідомі почуття. Які змушують нас так, чи інакше себе поводити.
Отже, повної довіри, поки є той хлопець, бути просто не може. Та і саме поняття "довіри" надзвичайно складне і важливе і потребує окремої уваги.
Для того, щоб розібратися, що з Вами відбувається на даний момент, на мою думку, необхідно зрозуміти, а чому жодна з дівчат не була стосовно Вас абсолютно щира та відверта?
І для цього, спробуйте самі собі дати відповідь, яким Ви були до зустрічі з цими дівчатами, і який Ви на даний момент? І виходячи з того, що все в житті нам для чогось потрібно, дайте відповідь, а що дуже важливого та корисного для Вас принесли всі ці неприємні зустрічі?

Доброго дня Маргарито!
Я правильно Вас зрозуміла, Маргарито, цей стан "розрядженої батарейки" Ви відчуваєте не лише з цим хлопцем, а й з усіма чоловіками, з якими Ви коли небудь зустрічалися?
Якщо це так, то, швидше за все, проблема не в хлопцях.
"Я ніби відчуваю вкрай мало енергії. Як повністю розряджена батарейка".
І це має не тільки моральний прояв, але й фізичний..."
Якщо все так, тоді в тому, що з Вами відбувається може бути декілька причин.
Перша. На мою думку, у Вас дуже обмежений життєвий ресурс. Тобто, дуже мало енергії, яка так необхідна для того, щоб мати нормальні стосунки. І тому Ви дуже швидко втомлюєтеся. Адже, стосунки потребують неаби яких сил, насправді.
Друга. Ваші стосунки з усіма чоловіками вибудовуються негармонійно, тобто якось неправильно. Через що, Ви постійно перебуваєте в сильній напрузі. І коли внутрішня напруга досягає максимуму, включається захисна реакція і Ваш організм Вас "вимикає". Ви стаєте млявою та неактивною.
Третя. Сукупність перших двох причин, що як на мене, є найможливішим.
А тепер по порядку з кожною причиною.
Ні для кого не секрет, що ми всі маємо певний запас сил, який отримуємо від народження. І чим більше цих сил, тобто, ресурсу, тим більшого в житті ми можемо досягти. Тепер питання, а від чого залежить цей ресурс?
Ми всі народжуємося в певній родині. І чим більш гармонічні стосунки між батьками, тим життєвих сил у дитини буде більше. Отже, якщо між батьками дуже погані стосунки - це так чи інакше відображається на дитині у вигляді переживань, дистресів та дитячих травм, які блокують доступ енергії до дитини. Окрім того, погані стосунки між батьками - це, як правило, агресивність по відношенню один до одного, яку вони автоматично "виливають" на свою дитину. Бо основа дитини - це батько та мама. І кожна дитина сприймає себе як частина обох батьків. А тепер уявіть, що батьки один проти одного дуже налаштовані. Дитина сприймає весь цей негатив, безпосередньо, як по відношенню до себе, навіть, якщо ще дуже маленька. Все відбувається несвідомо, автоматично.

Тепер друга причина. Коли ми народжуємося, правила поведінки один з одним і ставлення до оточуючого світу ми переймаємо від своїх батьків. Як правило, дівчинка від мами, син від батька. Якщо у мами не склалися стосунки з батьком, і вони не жили разом, у дівчинки, яка народилася прикладу взаємодії, загалом немає. І тому, коли вона дорослішає, змушена самостійно, вже на власному досвіді, набиваючи синці та гулі, ці самі стосунки вчитися налагоджувати. А це потребує збільшеного використання сил. Адже, коли сім'я гармонічна, то дівчинка правила стосунки "вбирає" автоматично. А коли дисгармонічна - правила стосунків приходиться набувати експериментальним способом. А це сильно додає невпевненості "Я ненавиджу цей стан, відчуваю себе дурненькою. Мені починає здаватися, що зі мною некомфортно бути поруч, і починаю хвилюватися, що робить ситуацію ще гіршою". Тобто, напруга зростає і...
" Відчуваю сильну втому, туман в голові і небажання щось робити взагалі. Інколи це навіть переходить в головний біль.
В мене зникає емоційна реакція на слова і дії чоловіка, і хочеться просто поїхати додому, де його немає".
Чому хочеться поїхати додому?
Бо "акумулятор розрядився" зовсім і необхідно побути на самоті, щоб "підзарядитися" знову...
Це мої припущення, які, як на мене, максимально наближені до дійсності.
Чому припущення?
Бо замало інформації для того, щоб остаточно впевнитися. Адже, може бути багато додаткових чинників. Наприклад, загальне психо-емоційне виснаження, пов'язане з авітамінозом, складною роботою, складними стосунками з мамою та ріднею, несвідомі страхи, образи, претензії до батька, мами тощо.
Які у Вас стосунки з мамою?
Як вона ставиться до Вашого батька? Вона коли небудь Вам про нього говорила? Хто займався Вашим вихованням? Які у Вас стосунки з друзями? Чи є друзі чоловіки серед них?

Відредаговано автором 07-03-2025 16:56:21