Психологиня Алла Григорівна Веленко Київ метро Університет

А Ви не замислювалися, чому Вам легше стає, коли Ви починаєте себе дуже сильно звинувачувати та знецінювати? Чому самоприниження дає Вам можливість якось жити далі?
Як на мене, відповідь криється в перших словах Вашого звернення на форум "Всю жизнь терплю унижения издевательства оскорбления из за своего роста. От родителей, родственников, учителей в школе и институте, от коллег и начальства..." Де ключові слова, як на мене: "От родителей"
Якщо я правильно зрозуміла, перші приниження та образи були саме з боку батьків?
Хто такі батьки? Це ті, хто повинні задовольнити в дитини, насамперед, базові потреби в любові та сомоцінності. Тобто, саме вони є критерієм сприйняття себе та оточуючого світу. І якщо замість програми любові закладають програму агресивності, вона, програма, потім несвідомо "проростає" в їх дитині і з віком починає розвертатися до всіх оточуючих. Змушуючи тих самих оточуючих реагувати не на Ваш зріст, а саме на цю програму, закладену ще з дитинства батьками.
І що, в такому випадку, робить самоприниження та самозвинувачення? Програма агресії проти оточуючого світу розвертається по відношенню до Вас. І Ви у такий спосіб трошки гармонізуєте несвідомо стосунки з оточуючими, але...
Непомітно знищуєте себе ..
Що робити?
На моє.твнрде переконання, потрібне повне "перезавантаження" от тієї самої батьківської програми.
Я не збираюся Вас ні в чому переконувати. Адже, тільки Ви самі можете зробити вибір: продовжувати так жити і далі, занурюючись все глибше у самознищення, чи іти в тривалу терапію попри страх бути висміяним. Бо це Ваше життя, яке за Вас ніхто інший не проживе. Єдине, додам. Спробуйте порівняти страх бути ще раз висміяним, коли Ви через таке і так проходите майже кожного дня (що аж зовсім не обов'язково) і велетенський шанс повністю все змінити. А на мою думку, змінити все, цілком реально.
І ще хочу додати.
Є поняття резонансу, а психологи не лише спеціалісти з різним рівнем професійності та досвіду, але й також живі люди.
Тому той самий закон взаємодії може проявити себе і на цьому форумі в контакті з тими, з ким певні програми резонують.
Не варто все перебирати на себе, повірте.

Відредаговано автором 06-03-2025 11:08:32

Дякую і Вам, Олю, що довірилися мені та відкрилися зі своїм болем. "Чомусь заплакала від Ваших слів"., бо то сльози душевного прийняття та істини...яких душа так довго очікувала...
І, до речі, саме так запускається процес самозцілення...
"Я повинна...повинна раніше прокинутись і приготувати всім сніданки...щоб все було красиво...як у фільмах...все всім подати..(хочу іноді думаю: стоп, вони самі можуть кожен собі це взяти)..це як один із прикладів..."
Думаю, що Ви прекрасна мама, дружина, невістка та просто людина. І це величезне щастя, що і чоловік, і діти цінують Вас і завжди дуже дякують за всі Ваші старання...
І це при тому, що Вами несвідомо постійно керує установка "я повинна" Яка любу людину може поставити у достатньо залежну від реакцій оточуючих, і тому - дуже принижену, слабку та вразливу позицію. І Ви це відчуваєте дуже глибоко в душі, тому і намагаєтеся спонукати себе перестати надміру турбуватися про них, але... Продовжуєте робити все так, як вже звикли... Адже, ця звичка "родом з дитинства". Це те ж саме несвідоме бажання отримати схвалення, подяку, а отже, любов, дефіцит якої постійно відчуваєте.
І знаєте, із сімейної статистики стосунків, можу з впевненістю сказати, що в інших родинах, де, як це не дивно, немає такої свекрухи, така поведінка жінки та мами вже давно б призвела до важких конфліктів, невдоволення, скандалів на грунті невдячності, претензій, страхів та образ. Адже, коли ми несвідомо постійно живемо очікуваннями схвалення нас та нашої діяльності, очікуємо вдячності, любові, поваги і раптово цього всього не отримуємо... А, натомість, отримуємо відсторонення, байдужість, а в більш складних випадках, невдячність, грубість та хамство - це може дуже сильно нас ранити, робити нещасними, та змушувати сильно ображатися, проявляти претензії, гніватися, і ставати в позицію звинувачення...
Тоді, як на мене, Ваша свекруха відіграє надзвичайно важливу роль у сімейному балансі. Вона "відтягує на себе" основну Вашу прив'язаність і змушує періодично Вас ніби закриватися, трохи внутрішньо відсторонюватися від усіх. Тобто, періодично "виключати" в собі того внутрішнього, перепрошую за образ (це психологічний термін, насправді) "енергетичного вампіра", який намагається заповнити дефіцит любові з дитинства за рахунок близьких людей, які, насправді, дуже відкриті та незахищені енергетично, бо це рівень однієї сім'ї... Не знаю, чи вдалося мені все доступно пояснити, бо це надзвичайно складні речі для такого типу спілкування...
Що робити в таких випадках?
Як на мене, дякувати Богу, що є така свекруха, яка своєю лише присутністю гармонізує всю родину. Хоча і не здогадується про це.
І, розуміючи, що у цьому світі ніщо не вічне, все ж розпочати в собі от ті самі внутрішні трансформації, що допоможуть стати самодостатньою (тобто, навчитися джерело любові відкривати в собі). А отже, стати наповненою та щасливою незалежно від реакції оточуючих та різноманітних подій. В у такий спосіб і на майбутнє убезпечити свою родину від дуже неприємних наслідків..
А це, однозначно, робота з підсвідомими установками, що потребує індивідуальної роботи.

Доброго ранку Павел.
Впевнена, що проблема, як це не дивно, не у Вашому зрості. Просто зріст - відіграє роль тригера, бо одразу притягує до себе увагу як зовнішній подразник. І те, що відбувається з Вами, одночасно, і складніше, і простіше.
Складніше, бо зрозуміти деякі речі без абсолютної зміни сприйняття оточуючого світу та себе, дуже нелегко. А простіше - це вже, коли перестаєш сприймати себе лише як фізичне тіло та свідомість і усвідомлюєш, що є не лише рівень того, що ми бачимо і чуємо, а ще й рівень того, що ми несвідомо відчуваємо.
Це рівень наших відчуттів, які ми не контролюємо. Але які змушують нас у той, чи інший спосіб реагувати.
От Ви пишете, що люди з вадами викликають у Вас лише співчуття, бо Ви знаєте як це бути на їх місці. Тобто, Ваші страждання, певною мірою, зробили Вас більш чутливим до болі інших.
Отже, як це не дивно, але ті самі люди, що ображали Вас, окрім спричинених Вам образ, змусили Вас внутрішньо сильно змінитися, і... Не лише в поганий бік...
І ось тут починається те складне, яке дуже важко пояснити в переписці.
Цей світ дуже неоднозначний. В ньому діють певні закони, яким ми всі підпорядковуємося, знаємо ми про ці закони, чи ні. І це закони внутрішніх зв'язків між всіма живими істотами і їх взаємодії, насамперед, на рівні підсвідомості. От як Ви думаєте, чому маленька дитина може з радістю піти на руки до незнайомої людини, яка просто тихенько посміхається до неї? Але у той же час, до людини знайомої, яка кличе до себе, дає їй іграшки, голосно зазиває, вона не лише не піде, але й почне сильно відбиватися та плакати?

Відредаговано автором 06-03-2025 10:03:36

Доброго ранку Олю!
Насправді, дуже зрозумілі Ваші почуття - такі емоційні "качелі" змучать кого завгодно. Бо нагадують "смикання за руку". Як думаєте, яка перша буде реакція, якщо когось почати сильно за руку тягнути?
Зазвичай, людина автоматично в таких випадках намагається вирватися, відштовхнутися, втекти... Але ж смикати можна не лише зовні, а і на рівні емоцій та почуттів,як це не дивно...
Ви пишете, що "рано втратила маму....материнського доброго слова і тепла мені не вистачає".
Маленька дитина жити без тепла та любові просто не
може. Тобто, утворюється велетенський дефіцит любові, як незаповнена ємність в душі, що спричиняє необхідність шукати можливість цю ємність якось наповнити. І думаю, що десь глибоко в душі, Ви вже самі відчуваєте, що намагаєтеся якимось чином недоотримані в дитинстві почуття компенсувати саме в стосунках зі свекрухою. Яку несвідомо можете ідентифікувати як аналог своєї мами...
Окрім того, відчуття власної цінності формується також рано в дитинстві завдяки стосункам з найбільш значимими дорослими. А це, в тому числі, мама. Бо саме мама та батько є тою основою, яка дає на все життя почуття захищеності та впевненості в собі. І якщо цього контакту було замало, дитині дуже важко прийняти себе повністю, як людині, яка цінна вже лише одним своїм існуванням. Тому, коли дорослішає, процес формування самоцінності продовжується і вимагає постійної оцінки, знову ж таки, якоїсь значимої людини. "Починаю думати: ну, нарешті, вона зрозуміла, що я найкращий вибір її сина, що я хороша, нарешті вона ОЦІНИЛА мене..."
І ще. От той самий дитячий дефіцит любові та тепла робить спершу дитину дуже залежною від ставлення до неї близьких людей. Адже, маленька дитина ще не в стані зрозуміти що є речі, які від нас не залежать і близькі люди інколи ідуть в інші світі передчасно... Тому може думати, що це вона щось не так зробила, недодала, погано себе повела і саме тому їй не приділяють необхідної кількості уваги...
А коли дорослішає, все, що відчувалося в дитинстві, забувається. Залишається лише звичка намагатися робити все більше і краще, щоб нарешті її все таки полюбили щосили...
Який висновок?
Думаю,у Вас є схильність до "залипання" на близьких людях вцілому. Але саме свекруха "взяла на себе" центральну роль через те, що вона асоціюється для Вас як мама. Тому на рівні підсвідомості уособлюється як основне джерело тої самої уваги,тепла та любові, яких Вам так не вистачає з дитинства. Та, якою б не була прекрасною людиною свекруха, вона, по перше, ніколи не замінить маму, яка рано пішла від Вас. А по друге, загалом, жодна людина не може, апріорі, дати стільки любові та тепла, щоб цілком задовольнити потреби а енергії Любові та щастя, без яких жодна людина повноцінно жити не зможе. І це вже питання світогляду, який так само формується в дитинстві.
Ви пишете "Як мені себе поводити?"
Але ж питання полягає, як з'ясувалося, не в зовнішній поведінці. Впевнена, свекруха дуже любить Вас, так само, як і Ви її, адже, ви - одна прекрасна родина, але...
Кожного разу, коли Ви намагаєтеся задовольнити свою глибинну потребу у тій самій вселенській любові, вона автоматично відсторонюється від Вас. Бо несвідомо відчуває небезпеку для себе. Адже, дати те, чого Ви так потребуєте, вона просто не в силах і близькі контакти з Вами її, м'яко кажучи, дуже сильно виснажують. Бо є відчуття, що з неї витягують
сили... Впевнена, що вона і сама не розуміє своєї поведінки. Адже, це рівень інстинкту самозбереження, який у кожної людини включається автоматично.
Тому у мене до Вас також є питання. А як поводять себе чоловік та діти, коли Ви проявляєте до них дуже багато уваги та постійної турботи?

Відредаговано автором 06-03-2025 09:42:38

На сьогоднішній день існує величезна кількість філософських та наукових течій і напрямків, величезна кількість різноманітних вчень та шкіл, розібратися в яких вимагає від людини неаби яких вмінь та навиків.
Тобто, Вам потрібно обрати для себе ті методики, інструменти та правила, які реально допоможуть змінити характер в кращий бік, а не навпаки. Що, до речі, цілком можливо. І ці практики та методики практикувати постійно аж до моменту повного "перезавантаження".
А тепер увага. Якщо поруч з Вами не має людини, яка розуміє як діють всі ті методики, методи та правила, Ви, витративши багато часу та зусиль, побачите кінцевий результат далеко не одразу. І що тоді, якщо результат Вас не задовольнить? Починати знову все спочатку і блукати в дебрях своїх експериментів? В принципі, як варіант, якщо свого життя не шкода.

Доброго вечора
Судячи з того, що Ви написали про себе та свої стосунки з чоловіком, на мою думку, ви перебуваєте в співзалежних, аб'юзивних стосунках. Де Ви відіграєте роль "жертви", при тому, що вже самі усвідомлюєте таке своє неприйнятне становище.
Ви пишете "Я готова змінюватися і робити кроки..."
Насправді, те, що Ви готові змінюватися - це вже пів дороги до того, щоб все змінилося і у Ваших стосунках з чоловіком. Адже, чоловік та дружина - це не просто дві людини, які випадково зустрілися. Нам тільки здається, що от такі стосунки можливі були лише з цим чоловіком. Безумовно, з іншим - сценарій життя міг би бути зовні несхожим, але...
Навіть в криміналістиці існує тверде припущення, що "жертва" несвідомо завжди "притягує" до себе того, хто буде над нею знущатися...
Тому, якщо це так, тоді цей же постулат працює в зворотньому порядку: як тільки "жертва" перестає відігравати таку роль, аб'юзер просто не зможе з нею бути аб'юзером.
До чого це я веду? Це якраз відповідь на Ваше запитання: "Але хочу зрозуміти чи це можливо з ним..". На мою думку, між двома людьми, які живуть разом давно, все можливо. Результат буде залежати від Вашого бажання, насамперед, повністю, глибинно, на рівні установок, поведінкових моделей та рефлексів змінитися самій. І це не теорія, а реальність, доведена багатьма парами.
А далі Ви пишете: "І як витримувати якщо він вибачається, каже що зміниться але на справі далі веде себе так само". І тепер у мене питання до Вас. А
як Ви поводите себе, коли він обіцяє і не дотримується свого слова?.

Відредаговано автором 05-03-2025 21:39:05

Доброго вечора Андрію!
Ви запитуєте, чи можна змінити свій характер без психолога та психотерапевта?
І я відповім: "Так, можна"
Для цього Вам потрібно знайти вчителя, або цілу філософію завдяки яким Ви отримаєте необхідні знання і роками, а, можливо, десятиліттями, станете працювати над собою.
Та, судячи з того, що Ви вже самі розумієте, загалом, можливу причину своєї невпевненості та нерішучості, існує необхідність повністю "переписати" Ваші деструктивні установки, звички та поведінкові моделі. А це рівень підсвідомості, до якого потрібно або мати швидкий доступ, або роками напрацьовувати нові рефлекси.
Тому, власне, є вибір: або шукати безкоштовні знання, потім ці знання перевіряти на собі, підбираючи ті, які Вам допоможуть ( важливо ще й щоб не нашкодити собі), або шукати вчителя, святу людину, яка стане вчити абсолютно безкорисно, або ж...
Іти у ту саму психотерапію, обравши собі спеціаліста, якому зможете довіритися.

Відредаговано автором 05-03-2025 21:07:05

Мені дуже шкода, що Ви росли без батька. Бо, як на мене, от ця звичка "я сама", коли у жінки на рівні підсвідомості "сидить" установка за все самій нести відповідальність і всім "забігати дороги" і "спровокувала" зустріч з хлопцем, який не сепарувався від мами.
Насправді, те, що хлопець росте з батьком, ще не дає гарантії того, що він виросте відповідальним. Це більше залежить від того, хто в сім'ї був головним і хто займався його вихованням. Судячи з того, що Ви пишете про стосунки Вашого хлопця та його мами, "автор" проекту саме його мама.
Окрім того, є ще один, на мою думку, дуже серйозний нюанс.
Ви пишете "Після такої ситуації я остаточно зрозуміла що не хочу з ними жити…". Тобто, на рівні відчуттів,Ви зрозуміли, що такі стосунки Вас не влаштовують, але...
"... він не міг без мене і настоював щоб я повернулась, що усе змінилось, що він зрозумів усе і більше такого не буде…"
Тобто, навіть розуміючи, що цей чоловік не зможе бути Вам опорою, у всякому випадку, поки мама живе з Вами, Ви повірили його обіцянкам (швидше ша все, щирим) і
" я повернулась, бо кохаю його..."
Але на той момент не знали, тому і не врахували, що звички міняти дуже складно. Тому, щоб людина захотіла ці звички змінювати і якось почала реально мінятися, потрібний серйозний стимул. Особливо, для чоловіків. Адже, це у жінок дуже розвинута совість. І жінці достатньо все зрозуміти, як вона буде намагатися вже сама змінитися. А от для чоловіків, у більшості випадків, слова ще нічого не значать. Чоловіки реагують лише на конкретні вимоги, умови та дії жінки.
І тоді виходить, для чого йому щось змінювати в собі та діяти, якщо Ви і так вже повернулася і живете з ними разом?
"...але я не знаю як я можу довіряти цім людям, вірити..." І, на мою думку, Ви абсолютно праві. І справа не лише в хлопцеві та його мамі, і тому, як вони себе, м'яко кажучи, негарно повели. Це стосується абсолютно всіх стосунків між чоловіком та жінкою.
Насправді, повністю довіряти можна лише Богу, а до оточуючих потрібно ставитися з розумінням того, що кожна людина в певних обставинах може схибити.
Тому тут виникає ще одне припущення.
У Вашого хлопця, без сумніву, є сильна залежність від мами, але...
Схожа психо-емоційна залежність від коханої людини, як на мене, можливо, у більш прихованому, латентному стані, прослідковується і у Вас. Інакше б, зважаючи на те, як вони себе повели, Ви б не змогли так швидко знову почати з ними жити.
І тоді стає зрозумілим, чому Вам так важко розібратися в собі та в тому, що відбувається, бо між Вами та хлопцем вимальовується співзалежність. А це дуже болючий тип стосунків, з яких надзвичайно складно утворити гармонічні стосунки і надзвичайно складно вийти. Бо це питання внутрішнього налаштування, яке не вирішується повністю зовнішніми діями та рішеннями.
Ви пишете, що кохаєте його. Думаю, як це не дивно, що і він кохає Вас. Але до тих пір, поки він і Ви не станете самодостатніми ( не плутати з самостійністю), сподіватися на те, що ситуація "розрулиться" сама, я б не стала
Ваш хлопець прожив з мамою все своє життя, а з Вами живе лише пів року. Тому прив'язаність до мами, звісно, сильніша. Що робити в такій ситуації?
Потрібно, щоб внутрішньо, психо-емоційно, стали сильнішою Ви і навчилися правильно себе з чоловіком поводити. Бо Вам через те, що поруч не було батька, на мою думку, просто не вистачає, необхідних навиків та знань.
І найгірше в цій ситуації те, що навіть коли Ви, можливо, наважитеся піти від них, всі Ваші установки та звички все одно залишаться. Отже, не факт, що наступні стосунки складуться кардинально по іншому. А от якщо Ви почнете серйозно працювати над собою і внутрішньо змінитеся Ви, однозначно, ситуація розв'яжеться якнайкраще і для Вас, і для Вашого хлопця, повірте.
Ваше питання - це запит на індивідуальну роботу.

Відредаговано автором 05-03-2025 13:56:13

Доброго ранку Вікторіє.
Думаю, що Ви праві щодо того, що коли просто чекати, що все якось зміниться та владнається, то такого ніколи не станеться. Чому?
Бо є поняття звички. І ми всі, насправді, в більшості випадків живемо саме звичками, рефлекторно.
Якщо я правильно зрозуміла, Вашого хлопця виховувала, здебільшого, мама, без батька? І він звик жити з мамою, під її пильною опікою?
Але ж для того, щоб у хлопця розвивалися чоловічі якості, такі як відповідальність та серйозність, сила волі та духу, його повинен виховувати чоловік, а не жінка. Бо жінка за своєю природою надміру боязка, обережна, опікаюча... А навчити хлопця рішучості, сміливості, бажання когось захищати коли він росте як у ватній упаковці, просто неможливо. Тому, власне, очікувати, що Ваш хлопець за таких умов почне проявляти чоловічі якості, не варто. Особливо, коли поруч з ним мама....а дівчина, тобто, Ви, ще й звикла брати на себе набагато більше в родині , аніж варто було б, щоб інші, той же самий хлопець, почав хоча б трошки ворушитися і діяти
"...відносилась до них з мамою як вже до своєї сімʼї, піклувалась, купувала все що треба…"
Скажіть, а хлопець вже робив Вам пропозицію одружитися?
Адже, те, що ви живете разом - це ще, як це не прикро, але нічого для хлопця та його мами не означає. Знову ж таки, чому?
Тому, що чоловік сприймає жінку як члена своєї родини лише тоді, коли вона вже його офіційна дружина. А мами дивляться на дівчат, як правило, "очима" свого сина...
Окрім того, коли утворюються пари, лише здається що випадково. Насправді, всі пари існують за принципом "дзеркальності". Наприклад, якщо жінка звикла все тягнути на собі, тоді ...у неї поруч може з'явитися чоловік інертний, безініціативний, який ні за що не відповідає ..
Тому, щоб зрозуміти, а що Вам робити далі, як на мене, потрібно розібратися не лише із звичками Вашого хлопця, але і із Вашими звичками. Ви не задумувалися, а для чого купували все що треба, якщо поруч є чоловік, який, за своїм чоловічим призначенням, сам повинен все це робити?
Тому логічно задатися наступним питанням, а як розподілялися обов'язки в родині Ваших батьків? Хто більше всього тягнув все на собі?

Доброго дня.
Я розумію Ваше бажання мати дівчину і секс, як це не дивно. Адже, певною мірою, для чоловіка жінка слугує певним мірилом його статусності, і його місця в соціумі.
В кожному представнику чоловічої статі, скільки б йому не було років, закладене на рівні інстинкту, бажання мати жінку, насамперед, в сексуальному плані. Адже, це інстинкт продовження роду насамперед. Той самий первісний інстинкт, який притаманний всім представникам флори та фауни на цій планеті. Кожна істота прагне встигнути народитися, вижити, і дати потомство. Це закладено на рівні рефлексу. Саме тому, здатність впіймати найкращу самку, і хоча б просто, самку, було для представників чоловічої статі з моменту створення цього світу завжди в пріоритеті. І оскільки, в дикій природі самок завжди було менше, аніж самців, самці змушені були битися за право нею володіти. І той, хто отримував перемогу, зрозуміло, посідав і більш високе місце на ієрархічних сходах соціуму.
А оскільки людині притаманні всі абсолютно тваринні інстинкти, їй притаманні і бажання задовольнити свої інстинкти.
Отже, якщо говорити вже про людину, наявність жінки в житті чоловіка, певною мірою, може свідчити про його, як мінімум, сексуальну зрілість.
Це, якщо людину сприймати суто як тварину....
Підкажіть, будь ласка, а як Ви сприймаєте себе?
Але є маленьке але...
Якщо, наприклад, чоловік хоче жінку суто сексуально, зовсім не факт, що цього буде достатньо жінці, щоб захотіти бути поруч з таким чоловіком.
Чому? Справа в тому, що якщо представнику сильної статі головне задовольнити інстинкт продовження роду, тобто, здійснити сам акт злягання, Жінці необхідно ще впевнитися, що саме цей чоловік може стати батьком її дітей. Тобто, взяти на себе відповідальність як за дівчину, так і за родину.
Саме тому, чим вродливіша та розумніша жінка, тим більшій кількості чоловіків вона може подобатися і тим більші вимоги вона виставляє чоловіку перш, ніж підпустити його до себе.
До чого це все я писала?
А для того, щоб Ви нарешті усвідомили одну надзвичайно важливу річ. Ваші скарги стосовно відсутності дівчини, і нестримне бажання мати секс з нею, можуть ту саму дівчину лише відштовхнути. Ви, найперше, повинні стати зрілим не лише в сексуальному плані, але і в психо-емоційному та соціальному. Тобто, реалізуватися не як тварина-самець, а як людина розумна, та відповідальна... Тобто, розвинутися до рівня зрілого чоловіка, який вже вміє контролювати свої сексуальні інстинкти і правильно виставляти життєві пріоритети. До речі, те що Вас турбує розмір дітородного органу, може свідчити лише про те,, що Ви у психо-емоційному сенсі знаходитеся на рівні розвитку підлітка. А як зрозуміло, дівчат підлітки не приваблюють з причин, які я назвала вище.
Тому якщо, дійсно, хочете подорослішати і стати зрілим чоловіком, почніть займатися спортом і реалізуйте себе в якійсь професії . До речі, я Вам вже про це писала, якщо не помиляюся, раніше.
А ще, ідіть у тривалу терапію. Бо самі Ви навряд чи зі своєю проблемою впораєтеся

Все ж вирішила написати Вам.
На мою думку, Ваше питання набагато глибше, аніж запит про відсутність спільних тем для обговорення.
Адже, коли стосунки так довго не складаються з чоловіками, проблема може бути не лише в них, а і у тих установках та моделях поведінки, які були отримані Вами несвідомо з дитинства.
Чому? Тому що коли, наприклад, стосунки між батьками були далекі від гармонічних, дорослішаюси, знову ж таки, несвідомо, багато в чому, може повторюватися батьківський сценарій стосунків та, схожі на їхні, помилки.
Наприклад, от така дуже стримана, навіть, скупа манера давати відповіді та вести діалог, може бути результатом внутрішніх блоків, затиснутості, як захисної реакції на зовнішні стреси, заблокованість емоційної сфери. А отже, невміння висловлювати відкрито та конструктивно свої почуття та емоції. Що може призвести до накопичення негативу в собі, і в результаті, неможливості створювати довготривалі стосунки, про які мріють всі жінки.
Які стосунки були між Вашими батьками?
Чи відчували Ви в дитинстві достатньо тепла, любові, уваги до себе з боку дорослих?

Як кажуть, теорія - це прекрасно, але все вирішує практика.
На мою думку, у Вас можуть бути дуже сильні приховані дитячі травми. Одна з них, чи не найсильніша, може стосуватися, як це не дивно, але саме батька. Чому?
Мене особисто насторожує от та сама повна байдужість, про яку Ви обмовилися. А так, зазвичай, буває, коли в дитинстві непрожитий стрес пішов на рівень підсвідомості, тобто, приховався, щоб захистити психіку дитини. А такі приховані травми достатньо небезпечні, бо можуть непомітно перейти на рівень психо-соматики. Так, як це могло статися і з Вашою мамою. Я нічого не стверджую, але ймовірність того, що у мами непрожиті образи перетворилися на серйозну хворобу - дуже велика. Адже, онкологія часто буває спровокована саме образами.
У таких випадках, найкращий вихід - це серйозне індивідуальне пропрацювання за допомогою психо терапії не лише непрожитих травм та накопичених з часом, негативних почуттів та емоцій, але і трансформування їх у новий, гармонічний сценарій життя. Таким чином, можна допомогти не лише собі, а опосередковано, своїй донечці та своїй мамі. Адже, сім'я на рівні психо-емоційних зв'язків та енергій - це єдине ціле.

Сльози навертаються на наші очі тоді, коли ми душею відчуваємо, що у словах є правда... І краще сльози прозріння, аніж жити ілюзіями, від яких з часом може бути лише гірше. У Вас є дочка і якщо Ви зараз "втечете" навіть не спробувавши щось змінити кардинально в стосунках, може повторитися Ваш сценарій з Вашою мамою, яка "втекла" від Вашого батька... А опинилася ще в гіршому...
А щодо чоловіка...
Ми всі поводимо себе лише так, як навчені, і як вміємо, відповідно власному досвіду та знанням про самі стосунки...
А насправді, просто зціпивши зуби мовчки ненавидите, накопичуючи в собі ту саму отруту, яка руйнує не лише стосунки, але і Вас саму... Але ж, насправді, це не вихід.
Розумію, що скажу дивні речі, але чоловіків потрібно вміти виховувати, як тих же самих дітей. І як Ви розумієте, ненависть навряд чи в такому процесі допомагає. Щоб когось змінити, потрібно, насамперед, навести лад у своїй душі. Коли жінка самодостатня (не плутати з самостійністю - це різні речі), вона перестає психо-емоційно бути від чоловіка залежною. А отже, зникають очікування по відношенню до нього.
А якщо немає очікувань, настає внутрішній спокій та рівновага і чоловік сприймається вже таким, яким є на даний момент. От тоді, можна починати і процес виховання. Адже, чоловіки реагують лише на дії, а не на слова... Причому - спокійні дії. Бо лише в спокої є любов, а в любові та сама сила, яка перетворює любі найгірші стосунки в гармонію.
Отже, основна задача, навчитися бути в рівновазі і знаходити привід відчувати себе щасливою не завдяки чоловіку та тому, що він може зробити, а завдяки самій собі.
Адже, всі скандали та суперечки, то лише втрата здоров'я і нервів, але аж ніяк не покращення в стосунках.

Насправді, дуже сумно.
А цей, впевнені, що не вживає?

На Вашу думку, чому попередні стосунки так і не склалися?
Адже, відповідь на це питання може допомогти зрозуміти, що відбувається з цими стосунками зараз і чому немає спільних тем для обговорення?

Відредаговано автором 03-03-2025 21:06:46