Психологиня Алла Григорівна Веленко Київ метро Університет

Третє. Ви якийсь час пожили далеко від чоловіка. Трошки відсторонилися від тотального впливу мами, від звичних співзалежних стосунків з чоловіком, відчули нарешті свої якісь глибинні, глибоко приховані, потреби і на хвилі оновлення зустріли К.
І увійшли несподівано для себе в давно забуте почуття закоханості. А стан закоханості схиляє нас, нерідко, до певних ідеалізацій...
Ви пишете: "... я вже багато ситуацій йому змоделювала, які в мене стались в житті з моїм чоловіком і запитала, як би він вчинив... його відповіді мені дуже подобаються і перекликаються з тим що думаю я... він готовий підтримати мене і мою мрію, бути поруч завжди..." У Вас з К вже були якісь ситуації, які б не на словах, а на ділі довели його обіцянку бути завжди поруч з Вами? Він якимись реальним вчинками довів, що готовий за Вас взяти відповідальність? Він робив Вам пропозицію одружитися? Адже, в Європі чоловіки схильні просто пожити разом, але не одружуватися.
Певне, вміння чоловіка вислухати може сподобатися любій жінці, "Коли мені тяжко він завжди готовий мене вислухати (хоч я не завжди готова відкриватись)..."
Але чи є щось об'єктивно реальне, окрім розповідей про те, як К бачить Ваше спільне майбутнє? Адже, мріяти і реально щось робити - це кардинально різні речі. "Те як він розповідає як бачить наше майбутнє, його мрії, мене дуже радує. (Мій чоловік ніколи не розповідав мені яке в нас могло б бути майбутнє)". Так, певне, Ваш чоловік не розповідав про майбутнє, але він просто будував спільний будинок... Інша справа, що цей будинок Вам не подобається. До речі, чому?
Четверте. Щоб чоловік почав реально змінюватися, одних розмов про те, що Вам не подобається в ньому та його діях, критично замало. А судячи з того, що Ви писали про своє життя з ним, Ви лише просили про щось. А коли чоловік робив все, як і раніше, тільки ображалися. А так не працює. Чоловіка потрібно виховувати конкретними діями та вчинками. Наприклад, психо-емоційно відсторонившись. От як це сталося, коли Ви були закордоном і закохалися в іншого. І чоловік відчув, що може Вас втратити і реально змінюється тепер...
Коли дитина недолюблена з дитинства і звинувачує у нелюбові лише себе, тоді так само починає поводити себе і з чоловіком. А чоловік "сідає" на голову. Бо, насправді, жінка, не розуміючи цього, сама собі, його і "садить" на голову, бо так звикла жити раніше... Потім терпить до останнього, накопичуючи все в собі. Аж поки все що було гарне цими образами і не випалюється всередині...
"На рахунок образ на чоловіка, це таки може бути. Але чи можна щось з цим робити, коли ми вже це обговорювали, але я не можу позбавитись від того що в моїй голові і тому навіть його вибачення не допомагають".
Образи самі по собі не проходять. Так само, як і звичка перебувати в співзалежних стосунках. Що, превеликий жаль, не змінюється і не
зникає навіть з появою нового чоловіка, бо зафіксовано з дитинства.
Що робити?
Насправді, прийняти рішення, як Вам вчинити, можете лише Ви самі. Бо це Ваше дитя і Вам його жити.
А от допомогти стати самодостатньою (не плутати з самостійністю), трансформувати образи, претензії, почуття провини, знецінення, психо-емоційної залежності від рідних людей - у почуття гармонії з самою собою можна. Що дасть можливість, однозначно, віднайти і правильне рішення в стосунках з чоловіками.
І ще питання. Ви нічого не пишете про свого батька. Чому?
Які стосунки були між Вашими батьками? Адже, саме ці відповіді можуть допомогти краще усвідомити те, що, насправді, відбувається з Вами.

Доброго дня!
Якщо я правильно зрозуміла, Ви у шлюбі з чоловіком вісім років...
А це якраз той період, коли більшість сімей проходять через етап кризи стосунків. Бо коли люди одружуються, у них є певний ліміт закоханості, який з часом тане. І тоді на заміну закоханості, от тих самих, яскравих почуттів, про відсутність яких Ви пишете, повинне прийти більш глибоке почуття довіри, порозуміння, єдності, співчуття... Всього того, що, зазвичай, більше нагадує дружбу. І що люди, не розуміючи законів стосунків, вважають повною втратою почуттів один до одного. Окрім того, Ви пишете, що у Вас з чоловіком немає дітей... Але, як це не дивно, нерідко, діти з'являються саме тоді, коли подружжя проходить через певний кризовий період...
Колеги написали дуже багато правильних та корисних речей, тому щоб не повторюватися, я спробую зупинитися на найголовнішому, як на мене, що потребує найбільшої уваги.
Перше. Судячи з того, що Ви пишете про стосунки з мамою, Ви і досі перебуваєте в психо-емоційно залежному стані від неї. А коли так буває? Найчастіше тоді, коли в дитинстві не доотримується від батьків, від мами, тої необхідної любові, тепла та уваги, яких так потребує маленька дитини. Адже, дитина дуже залежна від дорослих, вони для неї взірець у всьому. Тому якщо дитина не отримує любові, завжди звинувачує лише себе: я не така, я неправильно себе поводжу, я неправильна, погана і т.д. Тому старається догодити, більше працювати, все взяти на себе... Коли дорослішає, про все те забуває, але...звичка так себе поводити залишається і керує людиною автоматично... Чи не тому Ви працювали на двох роботах вдома, коли чоловік не працював ніде?

Друге. З чоловіком, схоже, Ви одразу потрапили у такий же стан психо-емоційної залежності за зразком дитячих стосунків з мамою... Чи не тому намагалися все тягнути на собі, бо так вже давно звикли? І навіть продовжували пересилати гроші чоловіку, виправдовуючи такі свої дії тим, що йому не має чим платити за комуналку? ,.. але ж він, і раніше ніколи не намагався сам заробляти гроші...
При цьому, відчуваючи постійне почуття обов'язку, провини, знецінення.. Тобто, відігравали все ту ж роль знеціненої "жертви", що і з мамою... А перебування в такому стані аж ніяк не може приносити якісь позитивні почуття до чоловіка, однозначно...

Доброго вечора Света!
Як на мене, у Вас повністю "заблокована" емоційна сфера. При чому, заблокована вона давно, швидше за все, з дитинства.
Коли дитина дуже маленька, вона абсолютно беззахисна і безпомічна, і дуже залежна від тих людей, які дають їй можливість вижити та вирости. Тому ті люди, що нею опікуються стають для дитини божествами, дії та реакції яких сприймаються беззаперечно, навіть якщо в їх поведінці чи манері спілкування є щось таке, що може дитину, яка ще нічого не розуміє і не вміє аналізувати, налякати. Наприклад, маленька дитина має дуже чутливу нервову систему від народження і потребує дуже делікатного ставлення до себе, тобто уваги, ніжності, терпіння.... І от вона, дитина, голосно плаче, чи кричить, бо її щось турбує, або вона просто хоче привернути до себе увагу дорослих, які зайняті своїми справами, бо скучила і хоче проявів любові... А дорослі замість того, щоб виявити терпіння та ніжність, підійти спокійно та ж радістю до немовляти, зриваються на крик, виявляють імпульсивну нестриманість, роздратованість, вдаються у відповідь також на крик....
І тоді у малюка може спрацювати природній захисний механізм, який автоматично блокує її яскраві емоційні прояви, щоб зробити її менш чутливою... І щоб захистити дитину від імпульсивних, "вибухових" реакцій батьків...
"С папой у нас разный характер, мы часто не сходились во многом, он очень импульсивный, я тоже очень импульсивная, но единственное что я ему спокойно рассказывала если у меня появлялись какие-то отношения (когда мне было 16-17 лет), он узнавал первый чем мама, потому что его реакция была не такая взрывная, как у мамы, так как мама задавала очень много вопросов и все время, я же не знала что ей на это отвечать..."
Тато дуже імпульсивний, та все ж не такий "вибуховий" як мама, яка задавала одразу величезну кількість питань, що Ви одразу переставали взагалі щось розуміти...
Ви пишете, що не схожі з батьком, при цьому кажете, що такі ж імпульсивні як він... Тобто, мої припущення, щодо дитини, що має дуже тонку раниму організацію нервової системи, і тому емоційні прояви цієї нервової системи блокуються, щоб захистити її від "перегорання", як на мене, підтверджується.
У нервової системи відбуваються процеси гальмування та збудження. І якщо нервова система перенавантажена постійними імпульсивними проявами, наприклад, під час спілкування з близькими людьми, на яких вона сильно реагує, включається процес гальмування, щоб цю саму нервову систему врятувати від повного знищення...
Певне, я не претендую на істину в останній інстанції, але, спираючись на знання та власний професійний багаторічний досвід, можу стверджувати, що мої припущення є дуже ймовірними.
Що робити в таких ситуаціях?
Необхідно почати працювати з Вашими почуттями, крок за кроком допомагаючи підсвідомості "пригадати" саме той момент, чи моменти, що стали "відправними точками" у гальмуванні розвитку емоційної сфери, так званого, емоційного інтелекту... Щоб вийшовши на початок "проблеми" зробити "перезапис" Ваших реакцій. Тобто, "дати добро" на Ваші емоції. А як тільки "запрацюють" Ваші емоції, відповідно їм, Ви дуже швидко навчитеся і "читати" емоції інших людей.

Дякую за відповідь, але, моє.пмиання було про дещо інше:
"спробуйте самі собі дати відповідь, яким Ви були до зустрічі з цими дівчатами, і який Ви на даний момент? І виходячи з того, що все в житті нам для чогось потрібно, дайте відповідь, а що дуже важливого та корисного для Вас принесли всі ці неприємні зустрічі?"
То яким Ви були "ДО", і яким стали "ПІСЛЯ" зустрічі з тими дівчатами?
Чи сталися якісь зміни в Вас завдяки тому самому досвіду?

І, можливо, Ви знаєте, як спілкувалися між собою батьки Вашого хлопця?

Доброго дня Tina!
Ви запитуєте "Але чогось так важко піти від нього. При всьому розумінні що нічого хорошого не виходить. Чому? Як розійтися по-доброму?"
Щоб спробувати Вам максимально допомогти, як на мене, замало інформації.
Ви пишете "... Сварки, кричимо один на одного регулярно, обзивання. Я не витримую бо розумію що ніяк не вийде гарних стосунків." Але, при цьому, Вам чомусь і не вдається з цих деструктивних стосунків і безболісно вийти...
Всі діти, народжуючись, потрапляють в атмосферу тієї сім'ї, яку створили їх батьки. Дитина безпомічна і безпорадна, і зовсім не розуміє, як у цьому світі жити. Тому батьки для дитини стають абсолютним зразком контактування з оточуючим світом.
Потім дитина дорослішає, їй здається, що всі рішення вона приймає самостійно, і все може контролювати, але... Контактує з оточуючими так, як, зазвичай, контактували одне з одним її батьки, несвідомо використовуючи ті установки та моделі поведінки, які були "записані" в дитинстві автоматично.
Мало того, і самі сімейні стосунки, у більшості випадків, людина створює, також за тим типом стосунків, який був і у значимих в дитинстві дорослих.
Як склалися стосунки між Вашими батьками?
Як вони ставилися до Вас в дитинстві?

Відредаговано автором 08-03-2025 13:57:52

Доброго дня Соню!
Дитячі травми, - це надзвичайно травматичний досвід. Який може мати дуже різні, інколи, неочікувані, наслідки в дорослому житті, і відповідно - по різному впливати на людей. Одні люди, що побували в ролі "жертви", стають добрішими, більш чутливішими до інших, і намагаються проявляти максимум співпереживання та співчуття, щоб самим уникнути дії, які можуть спричинити страждання тим, хто поруч. А інші - все, що відбувалося з ними в дитинстві, несвідомо беруть собі як певний зразок поведінки, яким потім можуть користуються впродовж всього свого життя. Тобто, по факту, стають точною копією тих, хто вчиняв над ними насильство.
Але, і в тому, і в іншому випадках, ті, що пережили аб'юз, до моменту повної трансформації співзалежної поведінки, залишаються в зоні ризику, як потенційні "жертви", чи ті ж самі аб'юзери. Чому? Тому що ролі у співзалежних стосунках взаємозамінні. Це такі собі гойдалки. Де "жертва" водночас може перетворитися на аб'юзера, як тільки зміняться обставини, нехай і в латентному, прихованому стані. Адже, всі наші базові установки та моделі поведінки формуються саме в дитинстві. А це певні підсвідомі програми, які активізуються одразу, як тільки створюються для їх "запуску" оптимальні умови. І тим ці програми стають активнішими, чим більше всередині у подорослішавшої "жертви" залишається непрожитих образ, страху, ненависті, звинувачень, презирства, критики по відношенню до аб'юзера.
Ці самі програми, на підсвідомому рівні, запускають моделювання в житті схожих ситуацій. Завдяки яким людина, яка була впевнена, що все вже давно забула і почала нове життя, несподівано стикається з людьми, які схильні до аб'юзу.
Власне, тому вважаю, що давати якісь поради в таких ситуаціях, як Ваша - некоректно та непрофесійно. Бо до тих пір, поки не буде усунуте "коріння" проблеми, зовнішні дії, на превеликий жаль, можуть не мати жодного ефекту. Мало того, розірвавши стосунки, наприклад, з цим хлопцем і не трансформувавши свій травматичний досвід у гармонію, є всі шанси потрапити у ще складніші аб'юзивні відносини з іншими чоловіками.
Те, що говорить Ваш хлопець стосовно норми вдарити дитину по губам, схиляє мене до думки, що і його в дитинстві могли бити дорослі по губам. Або ж він міг бути пасивним учасником такого ставлення до інших дітей.
І якщо Ви категорично не приймаєте насилля через власний важкий досвід, у нього - методи виховання значимих дорослих могли були сприйняті, як цілком прийнятний приклад виховання всіх дітей, вцілому.
Підкажіть, будь ласка, а Ви щось знаєте про дитинство Вашого хлопця? Як до нього ставилися його батьки? Які з ними у нього були і залишаються зараз стосунки? Та які відносини між його батьками?

Доброго дня Fedya.
В перших стосунках Ваші дівчата не були з Вами чесними. І от Ви зустріли дівчину, як з Вами зустрічається. При цьому, Ви не відчуваєте до неї довіри, хоча вважаєте, що вона з Вами відверта.
Ви пишете ". А сейчас же когда познакомился с нормальной девушкой ( которая ходит со мной гулять часто, не говорит что нету времени, проявляет интерес) эта девушка говорит что ей надо общаться с бывшим для решения ситуации, говорит что не будет с ним вступать в отношения, и не хочет ничего общего с ним, я ей из-за этого не верю, потому что на подсознательном уровне я понимаю что она также может врать. Мы часто ругаемся по этому поводу..."
На мою думку у Вашій розповіді ключові слова " - на подсознательном уровне".
І, певне, може як тригер мати величезне значення попередній досвід з дівчатами, але... З того, що Ви написали про теперішню дівчину, її стосунки з попереднім хлопцем не завершені, насправді, гештальт не закритий. При тому, що і вона сама може цього не знати і щиро хотіти мати серйозні стосунки з Вами.
Ми тільки думаємо, що робимо висновки лише спираючись на свої спостереження. Тоді, як насправді, найважливішу роль відіграють от ті самі, підсвідомі почуття. Які змушують нас так, чи інакше себе поводити.
Отже, повної довіри, поки є той хлопець, бути просто не може. Та і саме поняття "довіри" надзвичайно складне і важливе і потребує окремої уваги.
Для того, щоб розібратися, що з Вами відбувається на даний момент, на мою думку, необхідно зрозуміти, а чому жодна з дівчат не була стосовно Вас абсолютно щира та відверта?
І для цього, спробуйте самі собі дати відповідь, яким Ви були до зустрічі з цими дівчатами, і який Ви на даний момент? І виходячи з того, що все в житті нам для чогось потрібно, дайте відповідь, а що дуже важливого та корисного для Вас принесли всі ці неприємні зустрічі?

Доброго дня Маргарито!
Я правильно Вас зрозуміла, Маргарито, цей стан "розрядженої батарейки" Ви відчуваєте не лише з цим хлопцем, а й з усіма чоловіками, з якими Ви коли небудь зустрічалися?
Якщо це так, то, швидше за все, проблема не в хлопцях.
"Я ніби відчуваю вкрай мало енергії. Як повністю розряджена батарейка".
І це має не тільки моральний прояв, але й фізичний..."
Якщо все так, тоді в тому, що з Вами відбувається може бути декілька причин.
Перша. На мою думку, у Вас дуже обмежений життєвий ресурс. Тобто, дуже мало енергії, яка так необхідна для того, щоб мати нормальні стосунки. І тому Ви дуже швидко втомлюєтеся. Адже, стосунки потребують неаби яких сил, насправді.
Друга. Ваші стосунки з усіма чоловіками вибудовуються негармонійно, тобто якось неправильно. Через що, Ви постійно перебуваєте в сильній напрузі. І коли внутрішня напруга досягає максимуму, включається захисна реакція і Ваш організм Вас "вимикає". Ви стаєте млявою та неактивною.
Третя. Сукупність перших двох причин, що як на мене, є найможливішим.
А тепер по порядку з кожною причиною.
Ні для кого не секрет, що ми всі маємо певний запас сил, який отримуємо від народження. І чим більше цих сил, тобто, ресурсу, тим більшого в житті ми можемо досягти. Тепер питання, а від чого залежить цей ресурс?
Ми всі народжуємося в певній родині. І чим більш гармонічні стосунки між батьками, тим життєвих сил у дитини буде більше. Отже, якщо між батьками дуже погані стосунки - це так чи інакше відображається на дитині у вигляді переживань, дистресів та дитячих травм, які блокують доступ енергії до дитини. Окрім того, погані стосунки між батьками - це, як правило, агресивність по відношенню один до одного, яку вони автоматично "виливають" на свою дитину. Бо основа дитини - це батько та мама. І кожна дитина сприймає себе як частина обох батьків. А тепер уявіть, що батьки один проти одного дуже налаштовані. Дитина сприймає весь цей негатив, безпосередньо, як по відношенню до себе, навіть, якщо ще дуже маленька. Все відбувається несвідомо, автоматично.

Тепер друга причина. Коли ми народжуємося, правила поведінки один з одним і ставлення до оточуючого світу ми переймаємо від своїх батьків. Як правило, дівчинка від мами, син від батька. Якщо у мами не склалися стосунки з батьком, і вони не жили разом, у дівчинки, яка народилася прикладу взаємодії, загалом немає. І тому, коли вона дорослішає, змушена самостійно, вже на власному досвіді, набиваючи синці та гулі, ці самі стосунки вчитися налагоджувати. А це потребує збільшеного використання сил. Адже, коли сім'я гармонічна, то дівчинка правила стосунки "вбирає" автоматично. А коли дисгармонічна - правила стосунків приходиться набувати експериментальним способом. А це сильно додає невпевненості "Я ненавиджу цей стан, відчуваю себе дурненькою. Мені починає здаватися, що зі мною некомфортно бути поруч, і починаю хвилюватися, що робить ситуацію ще гіршою". Тобто, напруга зростає і...
" Відчуваю сильну втому, туман в голові і небажання щось робити взагалі. Інколи це навіть переходить в головний біль.
В мене зникає емоційна реакція на слова і дії чоловіка, і хочеться просто поїхати додому, де його немає".
Чому хочеться поїхати додому?
Бо "акумулятор розрядився" зовсім і необхідно побути на самоті, щоб "підзарядитися" знову...
Це мої припущення, які, як на мене, максимально наближені до дійсності.
Чому припущення?
Бо замало інформації для того, щоб остаточно впевнитися. Адже, може бути багато додаткових чинників. Наприклад, загальне психо-емоційне виснаження, пов'язане з авітамінозом, складною роботою, складними стосунками з мамою та ріднею, несвідомі страхи, образи, претензії до батька, мами тощо.
Які у Вас стосунки з мамою?
Як вона ставиться до Вашого батька? Вона коли небудь Вам про нього говорила? Хто займався Вашим вихованням? Які у Вас стосунки з друзями? Чи є друзі чоловіки серед них?

Відредаговано автором 07-03-2025 16:56:21

До слів Володимира Анатолійович хочу додати перевірена тисячекратно на практиці. Зайдіть в ютуб, знайдіть в записі молитву, яку повторюють інші, ту ж "Богородиці Діво, радуйся!". Ця молитва виводить з депресії дуже швидко. Скачайте цю молитву і чита
моліться кожного ранку і коли стає погано, вслухаючись в голоси людей, які моляться. У момент молитви, думати спеціально про свої потреби не потрібно. Навпаки, краще про них не думати, а думати про Бога.
Плюс, почніть бігати зранку в повільному темпі. Не зчуєтеся, як Вам стане набагато легше. Це техніка безпеки на сьогоднішній день і можливість жити щасливо.

Відредаговано автором 07-03-2025 15:28:04

Те, що Ви розповідаєте, про своє дитинство, можна анонсувати для фільму жахів, насправді.
І це не перебільшення.
Після такого ставлення, можна говорити дуже впевнено, що у Вас на рівні підсвідомості залишилася купа непрожитих дитячих травм. А це можуть бути страхи, образи, гнів, ненависть, знецінення себе як людини та чоловіка, а отже, "дзеркальне" сприйняття не лише оточуючих по зразку батьків, але і презирливе ставлення до самого себе.
Коли дитина народжується, батьки для неї - взірець поведінки та форми комунікування з оточуючими. Адже, дитина ще нічого не знає і не вміє. Тому агресивність та жорстокість батьків може сприйматися двояко. З одного боку, що всі оточуючі люди такі ж самі і хочуть мене лише ображати та знецінювати. А з іншого боку - дитина через те, що завжди звинувачує себе в тому, що роблять дорослі по відношенню до неї, вважає що це вона сама якась "не така, негарна, неправильна, весь час щось не так робить, бо занадто висока, занадто худа, товста, занадто низенька....
Іде час, дитина росте і поступово забуває, що тоді думала про себе, але...
От те саме сприйняття себе та оточуючих людей, яке "записалося" як зразок, залишається і стає певною поведінковою програмою. Яка починає вже працювати автономно... Тобто, якщо батьки були злі до мене, тоді так само злі до мене повинні бути і всі
оточуючи. А це вже певне внутрішнє несвідоме налаштування. Тобто, автоматично упереджене ставлення до оточуючого світу. Яке входить в резонанс з людьми, у яких є схожі програми агресивного ставлення до оточуючих.
Окрім того, якщо в дитинстві не було отримано любові, тепла, підтримки та розуміння, потреба в цьому не просто залишається, а переноситься на кожного, з ким буде зводити життя. Тобто, у вигляді певних очікувань тепла та любові від інших людей.... Але ж люди - це не батьки, які не виконали свого призначення. Тому от це внутрішнє принижене очікування від інших розуміння, прийняття, співчуття, може викликати зворотню реакцію.
І знову ж таки, почати від Вас оточуючих відштовхувати. Як це, як на мене, відбувалося в магазинах. А коли Ви заходили з кимось, більш гармонічна внутрішня налаштованість Вашого супутника цю програму "збивала" і ставлення до Вас вже було інше.
Я не знаю, чи змогла і зараз пояснити як все діє в цьому житті, бо це складні речі, які потребують повного світоглядного "перезавантаження". А отже, здатності трохи відсторонитися від свого болю, щоб побачити все що відбувається ніби зі сторони... Бо це потребує певного навику.
В любому випадку, лише індивідуальна робота може допомогти почати змінювати сприйняття себе, а отже, зробити Ваше життя гармонічним та щасливим. Самі Ви просто таку купу накопичених травм та проблем потягнути не зможете.

Відредаговано автором 06-03-2025 14:06:51

Зрозуміло, що присутність батька дещо могла б вплинути на Ваше подальше життя, і все ж... По які саме обрали Ви написали? Що Ви мали на увазі?
Я не просто задаю питання з цікавості. Моя мета, спробувати пояснити те, що я написала - по іншому, більш предметно.

Як з'ясовується, те, до чого Вам було байдуже протягом життя, відіграє одну з ключових ролей.
Насправді, щоб стати на шлях подолання своєї невпевненості, потрібні внутрішні сили, ресурс, запас енергії, якої у Вас просто немає.
Це саме ті знання, про які я вам писала раніше і яких у вас просто немає.
Окрім того, відіграє неабияку роль ще те сприйняття себе, яке заклалося з дитинства. Та і той же спосіб життя формується також під впливом значимих дорослих і утворює наші звички. Хто займався Вашим вихованням здебільшого, коли Ви були дитиною?

Як до Вас ставилися батьки в дитинстві? Наведіть якийсь конкретний приклад, будь ласка.

Насправді, всі люди дуже різні та особливі. І кожний має якісь свої недоліки - досконалості ми всі лише прагнемо. Тому і кожна людина стикається зі своїми особистісними викликами. З якими повинна протягом життя впоратися.
Скажіть, а Ви займаєтеся якимось видом спорту? Можливо, багато ходите чи бігаєте? Адже, чоловічі якості, в тому числі, розвиваються через фізичні навантаження,як це не дивно. Це особливості чоловічої природи, яких ще дуже багато.