Психологиня Алла Григорівна Веленко Київ метро Університет

Ви пишете "Да, я бы с удовольствие встретился с хорошим терапевтом вживую, если бы нашел такого и знал, что он сможет мне "вправить" мозги))"
А як можна визначитися по цьому питанню без особистої зустрічі і результату від зустрічі?
Адже, навіть чиїсь рекомендації не дадуть гарантії того, що саме цей спеціаліст підійде.

Відредаговано автором 11-03-2025 14:15:35

А я і не писала, що Ви маєте щось згадувати самостійно. Бо згадати все одно не зможете до тих пір, поки не буде зв'язку з Вашою підсвідомістю. Адже, як правило, такі речі дуже травмуючі. І, оскільки, дитина ще не має можливості "опрацювати" ту саму психо-емоційну травму, вона, травма, приховується, "блокується" на рівні несвідомого.
Насправді, найбільші особистісні проблеми у людини виникають саме тому, що ми не маємо можливості самостійно "зазирнути" в себе. Власне, для цього і потрібен психолог - психотерапевт, який стане зв'язуючись "містком" між Вашим свідомим та Вашим несвідомим. Проведе вас по лабірінтам пам'яті, допоможе згадати не лише те, що потребує трансформації, але і допоможе ці самі "перезавантаження" зробити.
Підсвідоме - це саме та сфера нашого життя, яка на 98% керує нашим життям. А не наше свідоме, яким ми намагаємося вирішити внутрішні проблеми. Під час такої роботи зникають, як я вже говорила, навіть психо-соматичні прояви та хвороби.
Ви не можете реалізуватися як профі, на моє переконання, ще й тому, що Ваші сили ідуть у агресію як до себе, так і оточуючих. До речі, агресія не завжди виявляється як домінантність та насилля, а нерідко, як самозвинувачення, презирство, критика, претензії, відраза до себе, образи, і та ж сама, невпевненість у собі...
"Еще нюанс, который меня беспокоит, если я сталкиваюсь с жестким и доминантным оппонентом, то сдаю позиции и от этого мне очень плохо на душе, вплоть до отвращения к себе"
Адже, сили - це енергія, потік, що може рухатися в правильному напрямку і давати нам можливість жити "на повні груди", а може - бути схожим на загату, перепону, що цей потік зупиняє.
Згодна з Вами, щодо пошуку свого терапевта. Власне, - це якраз самий правильний підхід до вибору спеціаліста, який, у Вашому випадку, повинен бути ще й професіоналом у сфері роботи з підсвідомістю.
То чому б Вам не домовитися з претендентом на роль Вашого психолога про ту ж саму першу безкоштовну ознайомчу зустріч? Під час якої зможете визначитися, чи це саме той професіонал, який Вам потрібен...
Я правильно зрозуміла, для Вас терапія - це нове, зовсім незвідане, незвичне? І тому, можливо, викликає недовіру?

Відредаговано автором 11-03-2025 13:42:08

Доброго дня!
Колеги дали вже багато порад, тому, щоб не повторюватися, спробую зосередитися на основному, як на мою думку.
"Постоянно испытываю дискосфорт в публичных местах, очень неуютно чувствую среди людей, особенно высоких, ощущаю себя малозначимым, неполноценным, ущербным"
На моє повне переконання Ваш дискомфорт щодо зросту ніщо інше як певний зовнішній "ерзац-замінник" сформованого, швидше за все, ще в дитинстві, почуття невпевненості, знецінення та меншовартісності.
"Эта проблема тянется еще из детства и юности. Пытался бороться с ней, но безуспешно." Наше уявлення про себе формується з самого народження під час спілкування із значимими дорослими. Те, на скільки приділяють нам уваги, проявляють емоції та почуття радості, щастя, ніжності та турботи, буде безпосередньо впливати і на наше сприйняття себе як значимої для себе та оточуючих людини. Окрім того, є так зване поняття "навіювання", до якого дуже чутливі діти та підлітки. Тобто, до тих пір, поки в середині нас не сформувалося чітке уявлення про себе як особистості, ми можемо сприймати все, що говорять про нас, або і про інших людей, але опосередковано, може тригернути нас , і сприйнятися як "істина в останній інстанції". Що може стати певним програмним "вірусом" і зайти дуже швидко на рівень підсвідомості.
Саме тому, не просто не має ніякого сенсу з чимось боротися в собі, бо це не допоможе. Але і тому, що навпаки, можна собі такими діями ще більше нашкодити. Бо це все одно, що намагатися вилікувати головний біль відрізаючи собі голову. Ви скажете, а що робити в таких випадках?
Скажу, що краще за все - це почати працювати індивідуально з тими самими "вірусними" внутрішніми установками, які були нав'язані кимось і колись. Як це не дивно, але коли знаходиться "коріння вірусу", і відбувається певна "перезаливка"
деструктивних установок, нерідко самі по собі навіть зникають супутні, так звані, психо-соматичні прояви. В чому впевнювалася неодноразово. Що вже тоді говорити про особистісну та професійну самореалізацію...
"В профессиональном плане не реализован отчасти благодаря своим комплексам".
До речі, на мою думку, те що сказала дівчина про Ваш зріст, могло бути лише певним тригером. Тоді, як основу такого знецінення себе, що проявляється у невдоволенні своїм зростом, все ж потрібно шукати набагато раніше, і швидше за все, все таки в дитинстві. А це запит на психотерапію, однозначно. Такі речі, як підсвідомі установки, пігулками не лікуються.

Відредаговано автором 11-03-2025 12:38:52

Те, що Ви пишете, про свою сильну потребу у його емоційних проявах, як на мене, дуже схоже на тенденцію до "психо-емоційного залипання". Тобто його емоції можуть служити для вас певною компенсаторикою тієї любові, близькості та ніжності і довіри, яких Ви не отримали в дитинстві.
Адже, маленька дитина дуже залежна від турботи дорослих, у тому числі, від проявів тепла та уваги до неї. І якщо дитина цього не отримує достатньо, утворюється внутрішній дефіцит любові, і потреба в ній, її проявах, залишається навіть тоді, коли вона дорослішає. Пам'ять стирає моменти "холоду" самотності, незахищеності, знецінення, дитячої беззахисності та безпорадності. І залишає лише незрозумілу рефлексивну потребу отримати все недоотримане від того, хто в житті найближче. І нерідко, саме від чоловіка, який, у свою чергу, ніяк не може дати їй того, що недодали батьки. Адже, у нього зовсім інша функція в родині.
При чому ця потреба може виражатися, в тому числі, у отриманні вкрай необхідних емоційних та тактильних виявах з боку того ж чоловіка. Бо саме прояви емоцій дають відчуття того, що "мене люблять", що "я потрібна, значима, цінна, що про мене турбуються та про мене дбають". До речі, як це не дивно, але і те, що є, на Ваш погляд, деяка нерівномірність в сексуальному бажанні між вами, може бути наслідком все того ж дитячого дефіциту батьківсткої любові. Адже, сексуальна близькість дає уявне відчуття тої душевної близькості, якої ми по справжньому потребуємо. Але, на превеликий жаль, не завжди маємо.
І найбільш неприємне у цьому всьому те, що, навіть, коли ми вже, як дорослі люди, у всьому ніби розібралися, розібралися в причинах своїх дій та емоцій, вплинути на свої емоції не можемо просто так. Чому?
Бо це рівень підсвідомості, який одним лише бажанням поміняти свої відчуття та свою поведінку, не змінюється. Це рівень рефлексів. І тому у таких випадках необхідна повна трансформація, "перезаливка" дитячих страхів, невпевненості, відчуття непотрібності, знецінення, всього того, що змушує "чіплятися" до чоловіка, провокуючи його на певні емоційні вибухи. Бо, нерідко, в таких випадках, жінка не розуміючи цього, може перетворюватися на такого собі умовного "енергетичного вампіра". Що намагається наповнитися, силоміць забираючи енергію, якої їй не вистачає. І чоловіку нічого іншого не залишається, як інтуїтивно від неї "закриватися". Так може працювати у нього інстинкт самозбереження. Адже, жінка у шість разів сильніша психо-емоційно за чоловіка. І він, у цьому сенсі, може бути повністю перед нею незахищеним внутрішньо.
"...заметила, что, когда перестаю его "дергать" разговорами об его отношении ко мне, он становится более открытым , близким..."
Але те, що Ви відчуваєте, що стосунки в більшій мірі залежать все таки від Вас - дає можливість повністю змінити всю ситуацію в родині на краще. Певне, якщо Ви вже готові працювати над собою в індивідуальному форматі. І завдяки внутрішнім зусиллям зробити ваше життя гармонічним і щасливим.

Відредаговано автором 11-03-2025 12:08:28

Є такі ситуації, коли людей різними способами життя тримає разом. Хоча, неймовірно хочеться їх, ці стосунки, розірвати...
Але, чи не криється за цим зовнішнім бажанням "просто відсторонитися, побути на самоті" намагання втекти від чогось дуже важливого, того що буде довго приховується всередині що не побачиш одразу зовні?
Певне, в такі невизначені моменти краще б було просто пожити окремо один від одного, щоб все обміркувати, але... На превеликий жаль, ви пов'язані
фінансовими зобов'язаннями, які накладають певну міру відповідальності один перед одним.
Що робити в таких ситуаціях?
Я завжди виходжу з того, що не буває випадкових ситуацій. І якщо так склалося, отже, життя потребує нарешті почати іти в глиб себе, а не намагатися все вирішувати лише на зовнішньому, поведінковому, ситуативному рівні.
На мою думку, у Вас накопичилася велетенська купа внутрішніх проблем, які вимагають їх пропрацювання та трансформації. Бо, як на мене, в цих стосунках з чоловіками, Ви десь загубили і себе. І прийшов час з'єднатися з собою, щоб стати цілісною та самодостатньою, а отже, зрозуміти, нарешті, чого хочете саме Ви. А це запит на індивідуальне пропрацювання.
Знаєте, коли жінка знає смак справжнього щастя, вона просто зречена на гармонічну сім'ю.

Відредаговано автором 10-03-2025 21:40:52

Знаєте в чому була, на мою думку, найбільша проблема у спілкуванні з чоловіком?
Ви лише говорили про те, що хочете, чи не хочете, але нічого реально не робили, щоб чоловік почав на Ваші бажання звертати увагу. От як з будинком "Я 5 років говорила про те, що будинок мені не подобається і жити я б в ньому не хотіла. Було багато претензій, що я йому там не допомагаю, а коли стала допомагати, то він подумав, що я все ж хочу туди переїхати, незважаючи на те що я кажу..." З чоловічої точки зору все абсолютно логічно: якщо Ви почали йому допомагати, отже, маєте намір там і жити. Ще раз пишу: чоловіки серйозно сприймають лише ДІЇ, а слова для більшості з них - це як звуковий фон, радіо - не більше.
Дослухаються лише до тих жінок, які якщо кажуть, що не хочуть жити в тому будинку, то до того будинку не підійдуть і на кілометр.
І це не не лише Ваш чоловік не звертає уваги на слова своєї дружини.
Це такий стереотип сприйняття спілкування з жінкою. Який, як правило, закладається з дитинства. Особливо, якщо мама була дуже говірка і балакуча - могла кричати, гніватися, сердитися, висувати претензії, але... Ніколи свої погрози не доводила до логічного завершення.
І ще. Зрозуміло, що накопичилася велетенська купа претензії до чоловіка... І Ваш чоловік не ідеальний Але ж, не він один будував ваші стосунки... Тому аналізквати те, чому так все сталося - це цілком логічно. Тоді, як пошук винного в такій ситуації - це шлях в нікуди.
Певне, можна з кожним разом знаходити все більше недоліків і все сильніше його звинувачувати у всьому. І все сильніше у себе викликати гнів та роздратування через його якісь давнішні дії та вчинки... Але якщо б це могло допомогти Вам розібратися у собі, то, певне, Ви б вже давно поїхали назад у Німеччину до К.
Чому Ви тоді не кидаєте все і не їдете?
І якщо так, то на кого тоді весь час, насправді, гнівається?

Відредаговано автором 10-03-2025 18:04:11

Ви пишете:
"Інколи в мене бували думки долучитися до ЗСУ. На те було доволі багато причин і зараз я розумію, що однією з не очевидних було - заслужити його повагу, щоб не було цього контрасту, де він - поважна людина, а я людина другого сорту".
Оце відчуття свого знецінення з'являлося лише в стосунках з цим чоловіком, чи все ж, інколи, і в інших ситуаціях, з іншими людьми?

Доброго дня!
Ви пишете "мені важко контролювати свої почуття я завжди хочу бути поряд вона вже сама каже що я цим надоїдаю що мені робити з цим"?
Підкажіть, будь ласка, Вам так важко контролювати свої почуття лише зараз, саме з цією дівчиною? Чи і раніше помічали за собою таку особливість щодо втрати контролю над своїми емоціями з іншими дівчатами та іншими людьми?

Доброго дня!
Ви пишете: "Меня смущает, что мой мужчина никак не выражает эмоции: ни вербально, ни тактильно, никак. Я не слышала от него комплиментов, он не хочет или не умеет говорить о чувствах, вне постели он избегает прикосновений..."
Насправді, причини такої поведінки можуть бути достатньо різними. Від особистого досвіду, починаючи з дитинства, коли батьки до хлопчика не проявляли тактильні почуття та не навчили висловлювати свої емоції. До якихось серйозних особистісних травм та трагедій. Що могли заблокувати
прояв тих самих почуттів.
Ваш чоловік щось розповідав Вам про себе? Про свої минуле, з якої причини не склалися попередні стосунки з жінками? Про своїх батьків та їх стиль виховання?
Окрім того, природа чоловіка та жінки все ж дуже сильно відрізняється. Так, наприклад, у жінки психо-емоційна сфера у шість разів розвинута сильніше, ніж у чоловіка. І якщо жінці вкрай важливі саме тактильні прояви почуттів, для чоловіка це вже певна аскеза, напруга. От зверніть увагу, як на погладжування по голові реагують дівчатка і як реагують маленькі хлопчики... Дівчинці це може бути вкрай приємно. Тоді, як хлопчик, з любові до мами, може просто дозволити його по голівці погладити. Тобто, в тому, що Ваш чоловік не проявляє емоцій, може не бути нічого такого страшного...
Але, щоб в цьому впевнитися, потрібно набагато більше знати одне про одного. "Я не могу разобраться или он всегда был таким скупым на эмоции, или это я не вызываю их в нем..."
Але, як на мене, є ще і зворотній бік цієї проблеми. От Ви пишете: "Мне от этого некомфортно и я начинаю себе придумывать всякую ерунду и пытаться провоцировать ссоры".
Зрозуміло, що кожній жінці хочеться мати зворотній зв'язок з чоловіком у вигляді вираження його почуттів до себе, але не кожна жінка,відчуваючи дискомфорт, почне провокувати сварки через свій стан дискомфорту.
І це, знову ж таки, залежить від того, у який спосіб батько проявляв свою турботу та любов до мами і до своїх дітей, вцілому. Так, для більшості чоловіків, властиво виражати свої почуття через щось матеріальне. Наприклад, створення фінансової подушки для тих, з ким він проживає, вирішення якихось серйозних питань, сплату рахунків, подарунки тощо.
Це для багатьох сімей норма.
І тоді виникає логічно ще два питання, а як свої почуття виражав Ваш батько по відношенню до мами і окремо, по відношенню до Вас? І хто вирішує фінансові питання зараз в вашій маленькій родині?

Відредаговано автором 10-03-2025 13:49:23

Насправді, та сама схильність до сильного "залипання" може бути зумовлена не лише нестачею любові та уваги в дитинстві, але і, навпаки, надмірною увагою дорослих. Окрім того, саме в дитинстві формується певний світогляд кожної людини. І якщо, наприклад, у батьків та батьків і дитини надчудові, прекрасні стосунки, тоді те ж саме ідеалістичне сприйняття стосунків між людьми може перенестися несвідомо на всіх оточуючих людей вже в дорослому віці.
Що, знову ж таки, формує певні внутрішні очікування від того чи іншого спілкування, або тих чи інших наших дій...
Тоді, як гармонія - це "золота середина", певне вміння не прив'язуватися до оточуючих, при цьому проявляти увагу та співпереживання. І це вже питання, знову ж таки, світогляду людини, ієрархії внутрішніх цінностей...

Ви пишете "Це більше про те, що я ініціювала зустрічі, підтримувала коли були складні моменти, мені казали « вау, ти так класно відчуваєш людей» , а потім мене просто ігнорують..."
Дуже схоже на "гру в одні ворота", коли віддаєшся повністю навіть тоді, коли, можливо, люди і не дуже просять... "Одразу виникає негативна реакція, ти запитуєш себе : «чому?» , а , власне, чому не знаю"...
Є поняття очікування від результату своїх дій. Тобто, це з області міри безкорисливості.
І якщо виникає негативна реакція, то, певне, очікування від того, що Ви для людей робили, все ж були і не маленькі...
І тоді виникає знову питання. А чому, як і коли формується саме такий принцип побудови стосунків та допомоги?
А коли ми очікуємо вдячності?
Можливо, тоді коли нам потрібне "погладжування", схвалення нас для відчуття. нашої значимості, самоцінності...
І тоді, знову ж таки, потрібно повертатися в дитинство. Адже, саме в дитинстві формується наше спмосприйняття.
Ви пишете :
"З батьками у мене чудові стосунки, в дитинстві у мене було все, про що може мріяти дитина..."
І от з цього місця, якщо можна, більш детально. А про що може мріяти дитина? Наведіть, будь ласка,якісь приклади.

Відредаговано автором 09-03-2025 21:32:21

Доброго вечора!
Зрозумілі Ваші почуття, бо Ви, звісно, нічого поганого не зробили. Але і вважати, що така реакція Вашого хлопця випадкова і що це прояви суто його деспотизму, як мінімум, передчасні. Чому? Тому що окрім Вашого справедливого обурення, не врахований, на мою думку, ще один надзвичайно важливий фактор. І це те, що Ваш хлопець - військовий і постійно, як зрозуміло, живе не на курорті. А отже, його психіка, як і у всіх військових дуже напружена від постійних надмірних стресів. Це одне. А друге.
Можливо, варто спробувати розібратися, а що саме стояло за його такою жорсткою реакцією?
Як на Вашу думку, коли він говорив "Залежить від того, як ти була одягнена»...він... додав, що я не розумію, що в цьому місті повно чоловіків, які перебувають на військовій службі. Що я маю слідкувати за собою, щоб не провокувати їх. Що це може спричинити якісь проблеми, і тут це може навіть стосуватися зброї..."
Як Ви думаєте, за кого, насамперед, він найбільше переживав?
Думаю, Ви і самі вже зрозуміли, що переживав він аж ніяк не за себе, а, швидше всього, саме за Вас.
Так, це було сказано в достатньо суворій формі...
Але ж він - не чутлива панянка і не клерк в банку, він військовий. А ця професія, сама собою, накладає на людину певний наліт суворості, не кажучи про війну.
Так само, і стосовно слів того чоловіка біля магазину. Чи дійсно в його словах було бажання Вас образити, а не захистити молоду, гарну жінку від тої ж застуди? Так, певне, сказано було все Вам не у формі слів гувернантки з пансіону для молодих дівиць, але...
Тому, у зв'язку з такими міркуваннями, у мене виникло додаткове питання вже до Вас.
А як Ви, зазвичай, реагуєте на слова сторонніх, чи близьких людей? Чи схильні Ви часто ображатися? Переживати через недостатньо тактовно сказане слово? Чи легко Вам будувати близькі стосунки?

Відредаговано автором 09-03-2025 21:15:56

Доброго вечора Kate.
Як на мене, причина того що відбувається, може критися у Вашій дуже сильній схильності до "залипання" на стосунках, швидкій прив'язливості, що людей може дуже напружувати. Бо це схоже на підсвідоме "смикання" людей за рукав. А яка буде реакція у відповідь? Правильно, рефлексивно, спробують вирватися.
Що мене навело на таку думку?
Ваші ж слова з розповіді. Перше, слова про найкращу подругу - "я її обожнюю". Але ж обожнювати можна лише, перепрошую, Бога, а не людину. Отже, може бути схильність до сильних ідеалізацій.
Друге - фраза про знайомих
"Я була віддана на 100% , а в результаті мене злили. Ось такі відчуття..."
Коли ми віддаємося комусь на 100%,, ми однозначно, повністю втрачаємо себе. А людина, яка втратила себе, стає одразу нецікавою, а отже, непривабливою.
Інша справа, звідки така тенденція до обожнювання та такої прив'язливості?
Що одразу наштовхує на думку про дитинство.
Як до Вас ставилися батьки в дитинстві? Чи вистачало Вам любові, тепла, порозуміння, радості, ніжності, турботи від них? Як склалися стосунки між батьками?

Відредаговано автором 09-03-2025 20:56:20

Ви пишете "Коли я спілкуюсь з чоловіком, то серджусь на кожну дрібничку, що він не так робить (а інколи навіть просто дратуюсь навіть на правильні речі, але мені просто щось не довподоби)... Коли його немає, то є якесь відчуття, що мені його не вистачає..."
У співзалежних стосунках люди дуже швидко прив'язується одне одного, при цьому втрачаючи свою особистісність та цілісність. І починають жити не своїм життям. Особливо, коли виконують роль "жертви". Чому?
Бо з дитинства утворився дефіцит любові, який намагаються компенсувати за рахунок один одного. При цьому, накопичується велетенська кількість невисловлених образ та претензій... Бо тої любові,яку могли дати батьки, ні чоловік, ні дружина дати не можуть А коли накопичується їх критична маса, нерідко, міняються ролями. Як це сталося і у Вас з чоловіком, як на мене. Тепер в ролі "жертви" вже він. Але це не означає, що любові немає. Швидше навпаки. Бо чим ближча людина, тим сильніші від неї очікування, тим більше претензій та роздратування. Але варто трошки розійтися, розлипнутися, як починає знову тягнути одне до одного...
Чого не скажеш про нового знайомого "Коли спілкуюсь з К. то сумую за ним і хочу побачитися, але коли не спілкуюсь, то можна й так прожити... але шукаю часто можливості з ним поговорити..."
У Вас зараз складається життя за принципом "жити невимовно важко разом, а розійтися - неможливо".
Що робити? Виходити, насамперед, Вам особисто із системи співзалежнлсті, а це: індивідуально пропрацювати дитячі травми, трансформувати в гармонію та корисний досвід всі свої претензії, образи, страхи, переживання, поміняти дитячі установки та моделі поведінки нав'язані батьками і вже тільки потім приймати якесь рішення. Хоча, на мою думку, на той момент, як Ви змінитеся, все само собою вже стане на свої місця. А тому Ви позбавите себе важкого почуття провини і знімете з себе усіляку відповідальність за подальші події.

І ще питання. Ви нічого не пишете про свого батька. Чому?
Які стосунки були між Вашими батьками? Адже, саме ці відповіді можуть допомогти краще усвідомити те, що, насправді, відбувається з Вами.
Насправді, неможливо поставити "крапку" в сімейних стосунках до тих пір, поки повністю не виконується місія саме цих стосунків. Що це означає?
Ваші стосунки з чоловіком не завершені, бо залишається купа невирішених питань та психо-емоційних проблем, про які я писала вище.
Щоб мати нові стосунки, потрібно, насамперед, стати самій "новою". Тобто, кардинально внутрішньо змінитися. А це потребує дуже серйозної роботи над собою.
І повірте, коли змінюється жінка, далеко не завжди, потрібно міняти і чоловіка на іншого. Чому? Бо і "старий" чоловік стане іншим

Відредаговано автором 09-03-2025 16:22:28