Психологиня Алла Григорівна Веленко Київ метро Університет

Ви пишете "Я розумію, що принаймні їх спілкування буде невідворотним колись..." А чому невідворотнім? Діти виростуть і самі зможуть вирішити, чи хочуть вони з тою дівчиною спілкуватися... Тобто, саме питання примусового знайомства, можна як мінімум, відстрочити, поставивши умову, що знайомство дітей відбудеться тільки у Вашій присутності. Ставте таку умову, а там нехай вже Ваш чоловік вирішує питання зі своєю дочкою. "Принаймні його донька не хоче знайомитися зі мною..". То вже будуть його проблеми.
І стосовно конкуренції...
" І , щоб у моїх дітей був хоча б вибір, чи хочуть вони цього.
Бо вийде ситуація, що діти будуть конкурувати за батька і рости в постійній боротьбі за увагу. А мені цього не хочеться, поки вони не знають, цієї конкуренції нема"
Насправді, конкуренція може бути лише тоді, коли та сама тенденція до боротьби за увагу чоловіка присутня і у Вас самої. Тобто, діти будуть реагувати точно так, як реагуєте Ви.
А це вже питання саме Ваших внутрішніх установок, як от, вміння окреслювати власні кордони і впевненість у своїх силах як жінки та дружини. Ви пишете: "Але буває, що як він собі щось придумає, то складно його позицію змінити. А в мене такий характер, що я теж маю принцип і теж не буду поступатися..." І тут цікава закономірність, чим більш внутрішньо категорична жінка, чим у більш жорсткій, чоловічій, формі дружина звикла відстоювати свої інтереси, тим більш непоступливий буде чоловік. І може навіть почати вдаватися до хитрощів: уникати правди, недоговорювати, замовчувати тощо. Як це і відбувається з ним, судячи з Вашої розповіді. Адже, у прямому протистоянні жодний чоловік не витримає жіночих емоцій.
Як підсумок. На мою думку, питання набагато глибше, аніж знайомство дітей. І полягає воно у вмінні правильно поводити себе з чоловіком, таким чином, щоб йому навіть на думку не спадало більше щось робити за Вашою "спиною". А це вже стосується трансформації старих моделей поведінки і напрацювання нових, більш гнучких та конструктивних.

Доброго вечора Наталю.
У мене складається враження, що у Вашого чоловіка не закритий гештальт з попередньою дружиною. Тобто, ті стосунки ще не завершені, принаймні, психо-емоційно.
Інша справа, чому саме з таким чоловіком у Вас склалася сім'я?
Окрім того, те що чоловік хотів без Вашого дозволу забрати дітей до його матері і познайомити зі своєю дочкою, дуже насторожує. Адже, таке було б просто неможливо в сім'ї, де панує гармонія і порозуміння.
Тому, як на мене, у перше чергу, потрібно розібратися, а на чому саме тримаються Ваші стосунки з чоловіком? Адже, наявність дітей ще не дає гарантії щасливого сімейного життя.
Власне, дбати про свою дочку потрібно, але не за рахунок дружини та синів.
Тим паче, що на початку стосунків вже була неправда. Чи не є таке намагання недоговорювати звичайною справою для нього?

Насправді, з кожним Вашим новим доповненням я все більше впевнююсь у своєму першому припущенні.
У Вас надзвичайно сильна тенденція до ідеалізації стосунків, ідеалізації коханої людини, і як наслідок, Ви вірите в чоловіка приблизно, як у Бога. Тому сподіваєтеся, що Ваші пояснення та прохання якось допоможуть. Не допоможуть. І Ви це вже відчуваєте, інакше б не звернулися на цей сайт.
А в результаті, не має сил чоловіка виховувати. Ви весь час перебуваєте або в стані приниженого просіння, або конфлікту, агресії до чоловіка. А це вже ознаки співзалежності. Тоді, як чоловіка потрібно виховувати. А для цього потрібна внутрішня гармонія, відчуття самодостатності, якого у Вас, на превеликий жаль, немає. При цьому, не маючи внутрішніх претензій до нього та очікувань.
Насправді, Ви перебуваєте в дуже слабкій позиції як жінка та дружина. А коли жінка внутрішньо слабка, залежна, жодний чоловік і ніколи, не стане до неї дослухатися. Окрім того, ще раз про Вашу роботу, коли потрібні сили на Вас та дитину.
Чим більше Ви працюєте, тим менше чоловік буде дбати про Вас і більше приділяти уваги своїм тим дітям. Чому? Бо там він відчуває себе сильним, таким, що може опікуватися та допомагати. А Ви себе, насправді, більше поводите як чоловік. Коли жінка "я сама", чоловік ніколи тягатися з нею не стане.
Ви зовні ніби говорите все правильно. А по факту, своїми вчинками та діями робите протилежне. Але ж чоловіки реагують ЛИШЕ на дії та вчинки, а слова пропускають повз вуха. Ваше питання лежить на рівні рефлексів.
У Вашому випадку ніякі найкращі поради психологів Вам не допоможуть. Бо проблема не зовнішня, насправді. Тому потрібна глибинна терапевтична робота з Вашими деструктивними, часто, протирічивими, установками та моделями поведінки на рівні підсвідомості.
Я Вам раджу почати працювати індивідуально, а не витрачати час на намагання змінити свого чоловіка. Він не зміниться до тих пір, поки глибинно не зміняться Ваші поведінкові моделі та реакції на чоловіка, його дітей і події. Бо насправді, не приймаючи внутрішньо його дітей, Ви не приймаєте і свого чоловіка, відштовхуєте його сама.

Відредаговано автором 21-03-2025 09:24:50

Я Вам дякую за відвертість.
І все ж, думаю, причина у внутрішній сильній прив'язці.
Ви пишете "Стосунки між батьками нормальні, вони для мене взірець. Вони разом 32 роки, батько підтримує маму, мама тата, усе роблять разом..."
Як це не дивно, але як недолюбленість в дитинстві і конфлікти в сім'ї, так і прекрасні стосунки батьків, їх "взірковість" може сформувати ту саму тенденцію до латентного, невидимого "залипання". Чому? Бо тоді сім'я та стосунки чоловіка і дружини стають основним в житті, чого людина починає несвідомо дуже сильно прагнути. Такий собі, центр всесвіту.
І саме в таких випадках, жінка втрачає важелі впливу на чоловіка - він ніби її зовсім не чує і робить все навпаки. Як це відбувається і з Вами.
Зовні, ніби прекрасні стосунки і одне одного кохають, а на ділі...
І ще. Ви пишете, що "Наразі ми з чоловіком багато спілкуємося про все, я висловлюю те, що мене ображає і т д. Але тільки тема дітей робить мене беззбройною. Тому що це ж діти..."
У в цих словах є певна двоякість. З одного боку Ви ьранслюєте розуміння, що "це ж діти...", а з іншого боку - іде величезний внутрішній протест проти цих дітей... Адже, вони не лише нагадують про болісне минуле, але і відтягують на себе увагу та турботу чоловіка.
Те, що у Вас залишилася непрожита травма, і, можливо, не одна - це факт.
А такі речі самі по собі не проходять.
І, окрім того, на мою думку, є ще один нюанс, який вартий уваги.
Коли Ваш чоловік не виконує свої обіц,нам, як Ви себе поводите, як на це реагуєте? Тільки говорите, що Вам не подобається і ображаєтеся?

Доброго дня Ілоно!
Ваші почуття цілком зрозумілі і Ви маєте повне право не знайомити свою дитину з дітьми від тої жінки, але...
Як на мене, те що відбувається зараз з Вашим чоловіком має набагато глибшу природу, аніж здається на перший погляд.
Ви пишете: "Але зараз я не знаю як бути, коли наша дитина побачить, що тату дзвонять якісь інші діти. Як бути в цій ситуації, що не нанести травму нашій дитині?" Насправді, травма може виникнути у Вашої дитини лише тоді, коли буде існувати Ваша травма від того, що сталося. Те, що Ви працювали над собою з психологом, дало Вам можливість знову бути разом з коханим чоловіком і народити від нього дитину. Та попри всі сподівання, залишається непропрацьованими "коріння" всієї ситуації, яка виникла.
Як на мене, у вас класичний варіант "любовного трикутника", єдине - в латентному, прихованому стані.
А коли виникають такі "трикутники" і для чого?
Як правило, "трикутники" виникають тоді, коли у всіх учасників процесу є тенденція до сильного прив'язування одне до одного, певної ідеалізації коханих людей і самих стосунків... Тоді третя людина відіграє роль буфера, який не дає "злипнутися". На мою думку, Ви і змогли знову зійтися з чоловіком та народити дитину тільки тому, що був певний період руйнації Ваших надій та сподівань, такий собі, крах стосунківі перевірка на вміння прощати та відпускати. На першому етапі все ніби було чудово, але... Ця сама тенденція до "прилипання" знову почала діяти. Бо сама причина цієї тенденції так і не була пропрацьована. Про що свідчать і Ваші слова "... Раніше так не було..."
Тому і намагання щось пояснити на даному етапі чоловіку, як на мене, навряд чи принесе очікуваний результат. Бо поведінка чоловіка цілком пов'язана з Вашою перебільшенню внутрішньою прив'язливість до нього...
Окрім того, є ще дуже важливе питання
Ви пишете "мене на руках новонароджений і я працюю, мені потрібна допомога, а він йде до них частенько, так як їх жаліє, балує, що бути кращим батьком за ту їх матір..."
У Вас на руках новонароджена дитина, а Ви працюєте? Чому? Адже, до тих пір поки Ви працюєте, чоловік навряд чи почне приділяти турботі про Вас та дитину достатньо часу.
Бо якщо жінка "я сама", то чоловіку не має місця біля неї.
Чому Ви зараз працюєте, коли всю увагу повинні приділяти дитині?
Які стосунки між Вашими батьками? Хто в сім'ї батьків вирішував питання фінансів?

Дякую Вам за доповнення.
Думаю, що причина Вашої надмірної опіки над хлопцем все ж таки криється у Вашому дитинстві.
Справа в тому, що всі наші поведінкові моделі та установки формуються, коли ми маленькі і ще не вміємо щось аналізувати, а просто сприймаємо як інструкцію до виконання. Ви старша дочка в багатодітній сім'ї. І як би чудово до Вас не ставилися батьки, от ця сама Ваша "старшість" зробила Вас дуже швидко дорослою. А що означає бути дорослою? Це означає, що активізується програма над кимось з рідних нести "шефство", опікуватися, доглядати, турбуватися як про маленьку дитину. Ви ж турбувалися про своїх молодших сестер та братів? А тепер, за аналогією, взяли "шефство" над своїм хлопцем. "я звикла допомагати і брати відповідальність за менших і слабших, наразі у моїх очах він став людиною за яку я несу відповідальність"
До того ж, потрібно розуміти, що у цьому житті випадковостей не буває. І якщо Ви змалечку вже по факту свого статусу старшої сестри жили в системі дорослого, відповідального, ставлення до оточуючих та до життя, тим самим життям "притягнеться" той, хто буде потребувати Вашої опіки. Це принцип матриці.
Саме тому Вам так важко щось змінити і допомогти змінитися Вашому хлопцеві. А от та сама жалість до нього та агресія (звинувачення) його батьків, загалом робить дуже велику шкоду як для хлопця, так і безпосередньо для Вас.
Що робити? Необхідне перезавантаження тих самих "материнських" програм в Вас по відношенню до хлопця... хіба що Вам хочеться все життя бути мамочкою і тягнути на собі чоловіка з нерозвинутими чоловічими якостями? Які, за такої опіки з Вашого боку, мають всі шанси так ніколи і не розкритися. Бо це він ще поки трохи опирається Вашому напору "обсипати" його благами! Але...або він зламається і повністю "сяде на Вашу шию", або вас життя змушене буде "розтягнути" в різні боки, щоб він нарешті сам почав розбиратися зі своїми проблемами.
Насамперед, сімейними.
Окрім того, мене особисто насторожує Ваша фраза "я не хочу звинувачувати чи ображатись на те, що він не досяг того ж самого що і я, адже ми знаходились у зовсім різних умовах"... Чому? Знову ж таки, ми не можемо не хотіти того, чого в нас немає...
Думаю, що у Вас вже є латентне, приховане, почуття невдоволення та претензій не лише до батьків хлопця, але і до нього самого. Просто поки що воно не проявлене через надмірне почуття відповідальності і нерозкритість, у свою чергу, жіночих якостей. Бо основна жіноча якість - вміння приймати і не бігти "попереду паровозу", певне, якщо вона хоче мати поруч сильного відповідального чоловіка, а не маленького хлопчика...
І ще. Жінки психо-емоційно сильніші за чоловіків у шість разів. Тому до тих пір поки у Вас глибинно не зміняться поведінкові моделі на рівні рефлексів, у Вашого хлопця немає жодного шансу змінитися.
Ваше питання - це запит на індивідуальну терапію. Інших шляхів просто немає.

Відредаговано автором 19-03-2025 07:55:45

Коли іде мова про психологію стосунків, і є запит на отримання допомоги, не завжди відповіді, питання чи пояснення можуть подобатися - це закономірний процес.
Окрім того, є внутрішні процеси, які керують поведінкою людей і життям в цілому, а є зовнішні події, які є лише наслідком внутрішніх процесів.
До тих пір поки будете намагатися розбиратися з тим, що відбувається лише акцентуючи свою увагу на зовнішніх діях та подіях, Ви не зможете вийти з тої ситуації, яка вже склалася.
Окрім того, зачасти, саме ті відповіді, які викликають чомусь сильний дискомфорт - найбільш наближені до істини.

Доброго вечора.
Думаю, що причина криється в Вашому дитинстві. Хто з батьків, здебільшого, вирішував фінансові питання?
Якщо, наприклад, мама або бабуся все тягнули на собі, тоді і у їх дочки сформується надмірна ініціативність в стосунках з чоловіками.
У таких випадках потрібна індивідуальна терапія. Бо це рівень поведінкових моделей,який не міняється порадами.
А якщо говорити в двох словах..
Припиніть тягнути на собі хлопця, перестаньте давати йому гроші і за нього платити, припиніть його годувати. Він же не інвалід, в решті решт, чи не так? Єдиний шлях підняти чоловіка "з дивану" - це поставити його перед пустим холодильником. Інших способів просто немає.
І ще...Що Ви намагаєтеся компенсувати в собі, нестачу чого, тягнучи на собі дорослого чоловіка? Що собі чи комусь із близьких людей у такий спосіб несвідомо постійно доводите?

Доброго вечора!
Ви пишете "катастрофічно недоотримала від своєї матері емоційну залученість і від батька стабільність та безпеку. Шукала це в чоловіках, які, що особливо цікаво, в силу свого характеру і життєвих обставинах не могли це дати від слова зовсім. Розумію що може ще й не могли це дати бо вони мені не батьки..."
Насправді, жодний чоловік, яким би він не був реалізованим як особистість і представник сильної статі, дати те, що мали дати батьки, просто не може. Бо у чоловіків зовсім інше призначення в стосунках з жінкою. Це перше.
Друге. Нам тільки здається, що зустрічі випадкові. Тоді як пари створюються за певними законами та правилами "дзеркальності". Тобто, якщо у Вас величезний дефіцит любові та почуття захищеності, Вам трапляться чоловіки з нерозкритими чоловічими якостями. Вам хочеться ніжності - чоловік може бути черствим, грубим, різким... Вам хочеться, щоб про Вас турбувалися - більше про чоловіка буде е турбуватися Ви і т.д. Просто побачити це одразу неможливо. Бо, наприклад, якщо у жінки якась проблема зовня, у чоловіка вона буде мати латентну, приховану, внутрішню форму. І навпаки.
Насправді, те про що Ви пишете - це різновиди дитячих травм, які осідають глибоко на рівень підсвідомості у вигляді непрожитих образ, страхів, почуття провини, гніву, претензій, очікувань тощо. І потім керують життям в дорослому віці.
У таких випадках просто потрібна індивідуальна психо-терапія.

Доброго вечора.
На мою думку, Ви дуже тонко інтуїтивно відчуваєте зв'язок своєї жадібності та тих травм, які отримали в дитинстві.
Адже, що таке жадібність? Це, як правило, несвідомий страх, щось втратити, тобто, щось "приберегти" для себе на "чорний день", що надзвичайно важливе, необхідне і знаходиться практично на межі виживання... певний інстинкт самозбереження...
А якщо розуміти, що гроші, насамперед - це енергія, певний енергетичний потік, тоді з'являється і усвідомлення, що, швидше за все, є якісь проблеми з тою самою необхідною життєвою енергією, яку Ви недоотримали від батьків в дитинстві. Це може бути таким собі несвідомим намаганням той самий дефіцит енергії Любові у такий спосіб зекономити, зберегти в собі.
Окрім того, грошовий потік іде через представниць жіночої статі в родині. І, як Ви розумієте, якщо є якісь травматичні блоки пов'язані із стосунками з мамою в дитинстві, або стосунками батька з мамою, будуть і певні блоки у грошовому потоці. Як от, жадібність, неможливість відпускати...
А що таке азартність? Загалом, потрібно дослідити природу її виникнення саме у Вас. Але, в любому випадку - це певний неконтрольований імпульс, залежність, "зачепленість" за щось, можливо, компенсаторика того ж почуття цілісності або значимості як особистості...
І ще. Ви пишете "Я не розумію як мені себе пропрацювати, які точки в цьому задіяні чи дитячі травми, оскільки я розумію, що збитки це частина цієї професії, ринок мінливий. Однак ці помилки це психологія".
У питаннях дитячих травм Ви можете достеменно розуміти вже причину їх виникнення, але, на превеликий жаль - це мало що Вам дасть у сенсі їх пропрацювання. Чому?
Тому що - це рівень підсвідомості, рефлексів, до яких немає доступу з рівня свідомості. Тому одним бажанням відкорегувати свої ті ж самі жадібність та азартність - практично неможливо. Бо це рівень поведінкових моделей та установок, сформованих дуже давно, а їх "коріння" приховане на рівні почуттів та емоціій тої дитини, якою Ви колись були і, до якої самостійного доступу у Вас не має.
В таких випадках потрібне повне трансформаційне "перезавантаження" тих самих установок, а це запит на індивідуальну психо-корекційну роботу.
А щодо сепарації, насамперед, психо-емоційної, то, знову ж таки - це питання непрожитих образ, претензій, критики, очікувань, страхів тощо..у стосунках з батькамм. А це, знову ж таки, рівень почуттів та емоцій, який "сидить" дуже глибоко і тому потребує психо-терапевтичної роботи.

Відредаговано автором 18-03-2025 21:52:17

Саме так, як Ви це зробили з питанням до орендодавця.
Намагатися дедалі більше проблем віддавати на вирішення своєму чоловіку.
Спершу - це може бути дуже важко. Адже, практично кожна жінка знає як і що можна вирішити, і достатньо швидко, але... Єдиний шлях зробити чоловіка ініціативним та відповідальним - це дати йому можливість, у тому числі, помилятися. Якщо жінки можуть вчитися на досвіді інших жінок, чоловіки вчаться лише на власному досвіді. І до тих пір, поки жінка не зробить вигляд, що нічого зробити не може і сподівається лише на представника сильної статі, ніякі вмовляння та розмови не допоможуть.
Найкращий приклад - це приклад пустого холодильника. Чоловік "встане з дивану" і почне думати, як заробити гроші і купити продукти лише тоді, коли йому ніхто не стане давати їсти.
Так само і з всім іншим. Всі так жартують над блондинками.... Але кого чоловіки носять на руках і для кого зірочку ж неба знімають? От для тих самих "блондинок", які виявляються набагато мудрішими за жінок, які "я сама".

Я не просто так задала своє питання про щастя у батьків...
Кожна людина народжується в певній родині, де стосунки мають свої особливості. І от саме ці особливості передаються автоматично їх дітям. Тобто, якщо батьки перебували у співзалежних стосунках, де один відігравав роль тирана (аб'юзера), а інший - "жертви", то їх дитина несвідомо наслідує саме такий принцип побудови стосунків з оточуючим світом. Окрім того, аб'юзер та жертва - взаємозамінні ролі. Тобто, одна і та ж людина може за якихось обставин бути тираном, а за інших - жертвою. От як і з Вами. Ви періодично потерпали від булінгу різних людей, як батьків, так і сторонніх...
"В мене були погані стосунки з ними... Батьки завжди сварилися одне з одним. Тато був тираном і алкоголиком, а мати жертвою абьюзу та насилля..."
Тобто, Ви перебували в ролі "жертви". Але при цьому, не усвідомлюючи цього, ще й перебуваєте в прихованій, латентній, формі аб'юзерства по відношенню до своїх батьків. "Вони вже померли, та я і досі не пробачила їх за своє дитинство"... Адже, "не пробачила" означає, що я ненавиджу своїх батьків і не має ніякого значення, що вони вже померли. Має значення лише внутрішній стан по відношенню до інших.
Окрім того, якщо ми росли в атмосфері насилля, ми несвідомо це насилля починаємо притягувати до себе протягом свого життя. Тобто, та система стосунків, в якій ми виросли, потім стає системою, в якій ми продовжуємо жити. І виходячи з цього, стає зрозумілим, що поява буллінгера-викладача була цілком закономірна ..
Ви скажете, то що робити, якщо вже все так склалося?
А Я вам відповім, що єдиний шлях - це вийти із системи співзалежності та насилля і нарешті навчитися бути самодостатньою ( не плутати з самостійністю).
Самодостатня людина не несе за собою накопичені образи, претензії та страхи
Вона їх переписала у свій такий необхідний, нехай, і болючий досвід. І пройшла ініціацію прощення себе та всіх тих, хто спричинив їй зло протягом її життя. Щоб нарешті відпустити разом із ними і свій весь той біль, який накопичувався роками.
Ваша повнота та переїдання - це психо-соматика, несвідоме бажання захисти себе від болю та образ. Тому чим швидше Ви почнете індивідуально пропрацьовувати свої внутрішні проблеми, тим швидше почнете жити своє щасливе життя, а не повторювати життя своїх батьків. Що пройшло у страхах, образах, ненависті та п'янстві.

Мені дуже шкода, що так склалося у Вас з батьками. Як на Вашу думку, вони були щасливими людьми? І які у них були стосунки з їх батьками?

Дякую Вам за відповідь.
Отже, прикладу гармонічних щасливих стосунків у Вас ніколи не було. А в таких випадках, як би сильно не хотілося мати життя відмінне від стосунків батьків, поведінка та стосунки мало чим будуть відрізнятися від їхніх. Чому? Бо маленька дитина не знає як жити, тому автоматично засвоює все, що роблять дорослі. Адже, батьки для дитини - це ті, хто знають як правильно жити.
Так утворюються поведінкові моделі, якими дитина продовжує користуватися рефлексивно, коли дорослішає. Це так звані сімейні програми,які переходять у спадок. І це відповідь на питання, чому Ви витратили стільки років намагаючись щось довести чоловіку і його змінити... Чи не так намагалися щось доводити одне одному і Ваші батьки?
Окрім того, так формується певна ідеалізація стосунків, створюється мрія, вдягаються такі собі "рожеві окуляри", які не дають бачити реальну картину того що відбувається на початку стосунків. Адже, так хочеться вирватися з тих батьківських конфліктів і зажити своїм щасливим життям!
Отже, є величезне бажання мати свою прекрасну родину і прекрасний спокійний дім, а от як це все зробити - навиків не має. Окрім того, інфантильні чоловіки як правило трапляються жінкам ініціативним, які звикли більшість проблем брати на себе... Хто в ваших стосунках з чоловіком більш ініціативний, Ви чи Ваш чоловік?
Як кажуть, чоловіки в дружини завжди беруть жінок, які схожі на їх маму?
Ви скажете, то що робити з оцим всім?
Насправді, немає нічого такого, щоб не можна бути змінити.
Але для цього, насамперед, потрібна серйозна робота з тими самими поведінковими моделями та установками, які були сформовані на прикладі батьків. Тобто, потрібне повне перезавантаження Ваших звичок та установок
Яка основна помилка в стосунках? Зазвичай, ми намагаємося змінити когось, хто живе поруч. Але ж людину силоміць змінити неможливо, правда?. Тому, єдина людина яка може змінитися сама за своїм бажанням - це ми самі.
Найцікавіше, що коли відбуваються глибинні, на рівні установок та моделей поведінки зміни в комусь одному, змінюються не лише ті хто живуть поруч, не тільки стосунки, але і все життя. Починають збуватися мрії.

Ви пишете "Після закінчення школи я чомусь зловила себе на думці, що моє життя закінчилось..."
Як на мене, починати потрібно саме з цього моменту. Адже, якщо всередині є несвідома установка, що "життя закінчилося", нове початися просто не може. Хто і що Вам міг говорити про закінчення школи? Хто з Ваших рідних, знайомих, значимих людей міг говорити, що життя триває тільки поки навчаєшся в школі, а потім... починаються суцільні проблеми і життя закінчується? Це перше.
Друге. "... в університеті зі мною трапився булінг зі сторони викладача..."
Судячи з усього, для вас це був сильний стрес, образа, страх, витіснений гнів,... який Ви до цих пір так і не прожили. І з цим боротися неможливо. Бо це "застряглі" переживання, які до цих пір "сидять" у Вас всередині. "Я почала дуже нервувати і через це багато їсти. Все це призвело до втрати мотивації і повної апатії...". До моменту булінгу з боку викладача, були в дитинстві якісь ситуації, коли Вас ображали? Як до Вас ставилися батьки в дитинстві? Чи підтримували вони Вас, коли таке сталося з викладачем? Які стосунки між батьками? Адже, судячи з того, що Ви пишете "Вдома мене постійно тикають із зайвою вагою і це дуже пригнічує.." говорити про довірливі відносини не приходиться...
Насправді, найкраще - почати одразу працювати індивідуально. Бо якими б не були професійними поради на форумі психологів, Ваша проблема потребує серйозних внутрішніх трансформацій, що без індивідуальної терапії зробити практично неможливо.