Психологиня Алла Григорівна Веленко Київ метро Університет

Доброго вечора.
Ви пишете "Не знаю, як впоратися з власними емоціями і припинити ревнувати"...
Тому, перш, ніж спробувати дати якусь відповідь, необхідно, як на мене, спробувати розібратися, а що таке ревнивість загалом.
Коли людина відчуває ревнощі?
Як правило, тоді, коли почуває себе дуже невпевнено, коли у порівнянні з кимось, здається собі якоюсь не такою, негарною, неправильною, малоцінною... І не дуже потрібною... А отже, достатньо приниженою.
Тобто, насправді, питання, як на мене, не стільки в молодій дівчині, скільки у Вашому сприйнятті себе як людини, жінки та дружини... А це, до того, ще й може бути питанням надмірної прив'язливості до чоловіка, можливо, страху залишитися самою... Адже, чим сильніше ми боїмося когось втратити, тим стаємо менш привабливими для цієї людини.
"Він все заперечує, стає агресивним, якщо я у нього про це питаю. Це я сприймаю дуже чуттєво..."
Скажіть, а що Ви хочете, щоб Ваш чоловік сказав Вам? Що Ви, насправді, хочете від нього почути? Ви готові вислухати правду? І як це може вплинути на Ваше подальше життя?
Ви зможете впоратися з правдою?

Доброго вечора.
Насправді, зрада - це маленька смерть, коли людина, яка "вмерла" в стосунках із зрадником, повинна знову відродитися спершу. І вже тільки після цього почати знову повноцінно жити.
Вся Ваша сумна сповідь наповнена словами "довіра", "довіряти", "вірити чоловікам", "довірливі стосунки", що наштовхує на думку про те, що у Вас є певна схильність, створивши уявний п'єдестал, занадто ідеалізувати представників сильної статі... Адже, повністю покладатися і вірити можна лише у Господа Бога. Тоді як чоловіки - це лише люди, які можуть привести себе як завгодно залежності від ситуації. Тому питання "Як почати знову вірити чоловікам і дати можливість побудувати довірливі відносини?" може так і залишитися риторичним без будь якого продовження до тих пір, поки Ви не навчитеся бути самодостатньою. (Не плутати із самостійністю). Тобто, перестанете шукати опору в чоловіках і знайдете таку опору в собі та навчитеся бути щасливою незалежно від обставин.
Скажете, легше сказати, аніж зробити?
І тоді все по порядку.
Якщо досі Ви відчуваєте біль та образи, ні про яку "прокачку" говорити не можна. І насправді, не має значення, скільки часу пройшло після того, що вже сталося. Ви до цих пір живете тим своїм болем, а отже, немає ніякого внутрішнього прийняття того, що вже сталося. А це внутрішня боротьба, насамперед, із самою собою та своїм життям.
Далі Ви пишете "..я прийняла рішення ,не ставати між дитиною і його жінкою ,і навіть дозволила їм (усім разом) проводити час разом ,коли він приїздить у відпустку...". Певне, зберегти для донечки батька - дуже правильно та благородно, але... Для чого Вашій дочці зустрічатися з тією його жінкою? Тим паче, так швидко після того, як він пішов до неї? Вам не здається, що це якась мазохистська жертовність? "Я страждаю, мені боляче, але за свій рахунок нехай ті, хто мене образили та принизили будуть щасливими?". Ви скажете, що так робите заради своєї донечки? Але який урок може винести маленька дівчинка з такої "шведської" сім'ї? Що можна зраджувати своїх рідних, а потім продовжувати щасливо жити? І чому Ви тоді дивуєтеся, що Ваш екс-чоловік хизується своїми новими стосунками і ніби насміхається над Вами? Скажіть, як поводиться хижак зі своєю приниженою жертвою?
"...іноді я даю собі право по плакати ,проживаючи всю ту біль яку він завдав ... Але потім беру себе в руки ,і живу життя далі ...". Яким життям Ви живете?
І хіба це можна назвати життям, тягнучи за собою от ту роль приниженої та ображеної жертви, яка не вміє зовсім опиратися?
Розумію, те, що пишу - може бути боляче. Але інколи, щоб людина нарешті почала відчувати свою цінність, необхідно говорити те, що є насправді...
На мою думку, Ваша проблема набагато глибша, аніж травма від зради та розлучення. І приховується вона у тих моделях поведінки, які були сформовані набагато раніше. Бо все схоже на те, що у Вас є схильність до співзалежних стосунків, до ідеалізації близьких людей і до певної покірної жертовності. А з таким "вантажем", певне, нові стосунки не будуються. І Ви інтуїтивно це відчуваєте.
А як склалися стосунки між Вашими батьками? Чи були між ними зради? Адже, нерідко, діти несвідомо повторюють у своєму житті батьківські сценарії...

Ви пишете "Я думаю мій хлопець через свою маму фемінізований чи феміністичний, не знаю, як правильно. Тому він не проти керування рішучої жінки".
Так, Ви абсолютно праві, фемінізація чоловіків починається саме з дитинства у стосунках з батьками, в, насамперед, з мамою. Якщо мама має твердий, цілеспрямований характер, прагне бути лідером у стосунках, бере рішення сімейних проблем суто на себе, має авторитарні прояви, її син однозначно не зможе розвити в собі достатньо чоловічих якостей. Адже, жінка психо-емоційно набагато сильніша, не кажучи про те, що має авторитет як мама.
Але цей закон діє і в подальшому житті. Фемінізовані чоловіки "трапляються" тим жінкам, які беруть в парі занадто багато на себе, і у яких, так само, як і у чоловіків чоловічих, недорозкрито жіночих якостей. На сьогоднішній день такі пропорції далеко не рідкість. Бо, зазвичай, хлопчиків і дівчаток виховують, здебільшого, одні мами. Що призводить до певних перекосів.
Але це не означає, що неможливо все гармонізувати. Якщо хоча б один в парі починає працювати над розкриттям своєї природи, тоді другий також починає змінюватися. Це така закономірність.
Кожна людина має свою ресурсність. Тому до останнього намагається вирішити проблему в стосунках сам. Це необхідно для накопичення власного досвіду. Але життя має властивість плинути набагато швидше, аніж можна встигнути не лише все зрозуміти, але і щось виправити. І тут вже вибір самої людини: своїми силами намагатися "зсунути гору", чи все ж використати зовнішню допомогу.

Я Вам дякую за відвертість.
Насправді, я схилялася більше саме до такої причини "Я вважаю його прекрасним батьком, але не чоловіком... Можна навіть сказати, сексист...".
Отже, перше. Якщо дівчинка, жінка не вважає свого батька чоловіком, тоді вона підсвідомо буде прагнути стати чоловіком сама. Чому? Бо сім'я - це єдине ціле, де все будується на певній рівновазі жіночих та чоловічих енергій. І якщо "перекос" іде більше в жіночі енергії (а вас аж три жінки проти одного чоловіка в сім'ї, та й того не вважаєте чоловіком), його місце, несвідомо, прагне зайняти одна із жінок. Це закон природи. (Коли в курнику не має жодного півня, його місце займає одна з курочок. Вона навіть поступово міняється на рівні фізіології, уявіть)
"...Але це чомусь розповсюджується тільки на неї (з боку батька претензії до мами). На мене і на сестру – майже ні"
Давайте розбиратися. Що таке "токсичні, з постійними емоційними гойдалками, підозрами, ігноруванням..." стосунки - це співзалежні стосунки. Де чоловік та дружина (у Вашому випадку) періодично відіграють ролі то "жертви", то аб'юзера. Звідси і емоційні гойдалки, бо ці ролі взаємозамінні. Тобто, "жертва" одночасно може бути латентним аб'юзером, і навпаки.
Звідки беруться такі стосунки?
Такі стосунки формуються тоді, коли люди схильні дуже сильно прив'язуватися один до одного, психо-емоційно "злипатися". І не залишається простору щастя між нами, у них не має якогось свого глибокого внутрішнього життя, наповненості. Саме тому починають тягнути один з одного сили, енергію щастя, якої їм так не вистачає, але... Неможливо отримати те, чого у них немає.
Окрім того, є поняття родових програм. Одна з яких, презирство та претензії до чоловіків, їх знецінення, неповага до чоловічої природи загалом. І швидше за все, ця програма іде через мамин рід. (Згадайте, які стосунки мали бабусі та дідусі в сім'ї?)
Що це означає? Це означає неприйняття чоловіків вцілому, а отже, підсвідома агресія до них. Яка, як я вже писала, може проявлятися у вигляді страхів, претензій, критики, неповаги, знецінення тощо. І Ваш батько це підсвідоме зневажливе ставлення мами (дружини) до себе, відчуває дуже сильно. І, відповідно, реагує на неї, при цьому, своїми образами до мами цю саму програму нейтралізує, як це не дивно. Бо "збиває" от ту саму невидиму зневагу. Таким чином, вона (програма) не розповсюджується на вас з сестрою... Поки що...
Але Вас ця програма вже почала "чіпляти". Саме тому, Ви інтуїтивно, намагаючись захистити себе від її деструктивної, руйнуючої дії, вдягаєтеся та поводите себе за чоловічою моделлю поведінки, щоб бути ближчою до чоловічої природи і не скочуватися до її зневаги...
Не знаю, на скільки мені вдалося максимально просто пояснити, що відбувається з Вами.... Сподіваюся, що деякі речі все ж змогла, щодо невидимих причинно-наслідкових зв'язків між рідними людьми. При тому, що ці зв'язки невидимі, саме вони керують нашим життям.
Що робити? Найкращий спосіб допомогти не лише собі розкрити свою жіночу природу, стати гармонічною, а отже, мати можливість жити щасливо і реалізувати себе як особистість та жінка (якою Ви і народилися) - це почати індивідуальну терапію. В цьому, насправді, немає нічого особливого складного, якщо, певне, є професійні знання та досвід в роботі у цій сфері.
А в ідеалі, щоб в терапію пішла і Ваша мама.
Тому, що самі по собі такі сімейні деструктивні поведінкові програми не змінюються. Бо це рівень рефлексів, підсвідомих установок, емоцій та почуттів. Що порадами аж ніяк не трансформуються в гармонію, на превеликий жаль.
Насправді, стосунки між Вашими батьками можуть стати гармонічними та щасливими попри всю накопичену роками токсичність Так само,як і
майбутнє життя Ваше та Вашої сестри. Але для цього потрібно здійснювати певні внутрішні зусилля, поступово кардинально змінюючи сприйняття себе та оточуючих людей.

Відредаговано автором 14-03-2025 10:52:57

Доброго дня Ґвен.
Як на мене, таке ставлення до своєї жіночої природи, може мати декілька причин.
І я спробую їх дуже коротко озвучити.
Перша. Ви пишете про те, як Вам робили зауваження мама та сестра: "Мама замечания делала, сестра. Постоянно тыкали в носом, что я должна вести себя, как девочка, намекали, что моя причёска слишком короткая, и костюмы носить – не девчачье".
Але не написали, як реагує Ваш батько на Ваш стиль одягу, що викликає певне питання про сімейні стосунки батьків?
Як на мене - відповідь на це питання може бути дуже важливою у питанні розуміння своєї самоідентифікації, і, власне, першою причиною. Про яку більш детально напишу, як буду знати про Вашого батька.
А друга причина може лежати в площині світоглядного сприйняття себе та світу, в якому ми живемо. Якщо, наприклад, виходити з концепції реінкарнації душі, то Ви могли недобрати попереднього досвіду, перебуваючи в чоловічому тілі. Тобто, залишилися залишки глибинної ідентифікації себе як чоловіка ..
Тому зараз, вже народившись дівчинкою, все ще відчуваєте більший комфорт в чоловічому стилі поведінки та одязі. Але... Справа в тому, що ми народжуємося в певному тілі не просто так. Якщо чоловіче тіло пристосоване для досягнень, звершень, боротьби та перемог, жіноче - дається для розкритися та накопичення в собі почуття любові та гармонії. Тобто, рано чи пізно, але Вага жіноча природа обов'язково змушена буде прокинутися. До речі, макіяж - це абсолютно не те, що робить жінку жінкою, як це не дивно.
А може бути і третій варіант - сукупність першого та другого варіанту.

Я Вам дякую за відвертість.
Як на мене, психо-емоційна травма може бути, як у сина,так і у Вас. Розумію, що мої слова можуть викликати певне здивування, але... Стосунки з людиною, яка могла бути аб'юзером,безнаслідково ніколи не проходять.
І в таких ситуаціях все набагато глибше та серйозніше.
Можу припустити, що коли Ви жили з чоловіком, який відверто нехтував Вами та, по факту, своєю дитиною, бо не хотів брати за вас відповідальності, офіційно одружуючись, навряд чи Ваше життя було щасливим. Але ж щастя та внутрішня гармонія дитини прямо пропорційно залежить від щастя та психо-емоційної ресурсності мами. Отже, як мінімум, у сина міг сформуватися вже тоді дефіцит любові. Хоча,впевнена, що зовні і Ви в чоловік робили для нього все можливе.
Це, швидше питання, внутрішнього стану. Який, по факту, є основним для відчуття гармонії сина.
Окрім того, як на мене, могло накопичитися у Вас по відношенню до чоловіка велетенська купа претензій, образ, очікувань, гніву, страхів тощо. А це нікуди не дівається. А оскільки, дитина завжди себе асоціює зі своїми батьками, все що накопичилося по відношенню хоча б до одного з них, напряму впливає на дитину. При чому, зовні такі речі ні побачити, ні пояснити неможливо. Це рівень все тієї ж енергії, яку ми просто можемо відчувати у вигляді неприйняття, неприязні до себе, до оточуючих...у тому числі, ще до ненародженої дитини, яка може стати конкурентом у отриманні все тієї ж, такої необхідної і такої дефіцитної любові батьків. А тим паче, якщо дитина народжується від вітчима. Син однозначно ві дчуває, що маленьке життя вже притягує.до себе набагато більше тепла, що цілком закономірно.
В найнеприємніше в таких ситуаціях те, що ніякі зовнішні намагання проявити свою увагу та тепло просто не спрацюють. Чому? Бо задіяно от той самий підсвідомий рівень, на якому були накопичені непроявлені та непропрацьовані негативні почуття до його батька....
А по суті, до нього самого, тобто, сина
Бо... Діти завжди асоціюють себе з тими, хто їх народив. Це такий закон природи. Певне, я б ще радила протестувати сина на всякий випадок, але...
Навіть без цього, можу сказати, що потрібна індивідуальна робота, і як це не дивно, але, насамперед, з Вами. Адже, саме мама, жінка - це те джерело любові, яке наповнює всю родину. А, як розумієте, страхи, образи, претензії, гнів тощо - це блоки, яку ту саму енергію любові просто перекривають. Діти, як ніхто, такі речі відчувають. Саме тому, син не хоче бути старшим братиком, бо сам, у свій час, недоотримав того, що йому було від батьків необхідно.
І краще індивідуальну роботу провести все ж до народження нової дитини. Бо потім у Вас може реально не вистачити ні часу, ні того ж самого внутрішнього ресурсу для пропрацювання минулого.

Відредаговано автором 13-03-2025 18:38:32

Все, що Ви написали у відповідь психологам - прекрасно. Ви робите зараз все, що у Ваших силах. Але є один нюанс.
Ви пишете: "Ещё когда мы жили вместе с его отцом, он спрашивал , будет ли у него брат или сестра, и говорил, что он хочет быть единственным ребенком в семье, потому что глядя на своих друзей он не хочет этого". Тобто, з написаного виходить, що винні у всьому друзі Вашого сина, у яких не склалися стосунки з їх братами чи сестрами?
І якщо все так, і причина всього лише в друзях, тоді відпадає усілякий сенс у зверненні з питанням до психологів, чи не так? Причина знайдена і можна далі жити спокійно, бо все одно вже нічого змінити неможливо.
Але ж Ви чомусь все таки звернулися на сайт, правда? Отже, є щось, що дуже сильно непокоїть і це "щось" навряд чи може задовольнити лише приклад сімейних стосунків у однолітків...
Тим паче, що є от ті самі його малюнки з авіакатастрофами та кров'ю, які, аж ніяк не можуть бути "навіяні" прикладом друзів. Бо намальовані авіакатастрофи - це, на мою думку, можуть бути проекції якоїсь реальної "катастрофи", яка відбулася в житті сина.
А якщо до цього додати, що на жодне з поставлених моїх питань не було написано відповіді...
Є таке поняття, як "витіснення". Коли нам не хочеться про щось згадувати і думати, знаходяться тисячі інших причин та відповідей, які відводять нашу увагу від істини.
Якщо Ви реально хочете допомогти своєму сину подолати цей внутрішній протест та неприйняття нової дитини і уникнути можливих майбутніх серйозних проблем у спілкуванні та відносинах Ваших рідних, все ж є сенс спробувати зрозуміти справжню причину... Бо який би не був приклад дітей, він ніяким чином не зміг би вплинути на Вашого сина, якщо б все було так чудово та гармонічно в стосунках між його батьками та ставленням до самої дитини в її дитинстві.
Тож, я змушена свої питання продублювати, перепрошую. Адже, Ви звернулися не просто поговорити "по душах", а по допомогу.
Яка причина розірвання шлюбу з батьком Вашого сина? Які були відносини у сина та батька, коли ви всі жили разом? Хто був ініціатором розриву стосунків? Яким було саме розлучення і як сприйняв син те, що його батьки більше не живуть разом?

Доброго дня Катерино!
На мою думку, те що відбувається з Вашим сином, має дещо глибшу причину, аніж народження нової дитини. І у цьому сенсі, Ваша вагітність - це лише певний тригер, подразник, який піднімає на поверхню більш глибоку проблему, яка з'явилася набагато раніше. І може бути пов'язана, як це не дивно, не лише з Вами, але і з його рідним батьком.
І те, що Ваш син весь час "рисует авиа катастрофы и войну разных монстров. Иногда там много крови,.." тільки підтверджує моє припущення щодо наявності у нього глибокої душевної травми, глибоко прихованого болю та непрожитого внутрішнього дистресу.
Тому, що можна було більш точніше визначити "коріння" такого категоричного небажання сина бути "старшим братиком", потрібно дещо більше інформації про те, що відбувалося з Вами та Вашим сином раніше.
Яка причина розірвання шлюбу з батьком Вашого сина? Які були відносини у сина та батька, коли ви всі жили разом? Хто був ініціатором розриву стосунків? Яким було саме розлучення і як сприйняв син те, що його батьки більше не живуть разом?

Доброго дня!
Якщо чесно, мене трохи дивує порада психолога щодо видалення всіх фото та переписки... Адже, якщо залишився зв'язок на рівні серця та душі, то такі дії - це просто профанація, самообман і "заганяння" болі вглиб себе, на рівень підсвідомості. Що може мати дуже непередбачувані наслідки.
Насправді, забути те, що було "розірвано по живому" просто неможливо. Це як намагання не помічати відкритої рани на тілі і намагатися жити весело та щасливо.
Окрім того, є певні питання до того, що Ви пишете "мы поддерживали связь, но поняли, что дальше так быть не может и это слишком тяжело для нас двоих".
А хто, насправді, був ініціатором розриву відносин? Адже, для глибоких стосунків не має значення, чи
відбуваються офлайн зустрічі - це ж почуття, які не можна просто взяти і викинути з себе. Додам більше. Навіть, якщо близька людина іде в інші світі, зв'язок все одно не припиняється. Що вже говорити про якісь декілька років розлуки - всі війни рано чи пізно закінчуються.
Тому дуже важливо розуміти, хто перший подав ідею більше не підтримувати зв'язок: Ви, чи Ваш хлопець?

Відредаговано автором 13-03-2025 12:57:30

Насправді, Ваші слова "Мене починає мучити совість і жаль до нього" замкнули "коло"... І привели до того, з чого все почали...
Скажу ще так, сім'я - це не просто чоловік та жінка збіглися, пожили разом і потім так само легко розбіглися.
Коли люди живуть разом, утворюються певні невидимі зв'язки на рівні серця, які міцніші за найміцніші канати. При цьому, людей "зв'язують" сильніше, як це не дивно, не найпрекрасніші почуття та стосунки, а почуття та стосунки найгірші і найскладніші. І в таких випадках, навіть, якщо комусь з пари вдасться з таких співзалежних стосунків піти, "вискочити", от ті самі невидимі зв'язки залишаться у вигляді невирішених проблем (і болючих почуттів провини, тривоги, ненависті, презирства, жалості, звинувачень...).
І окрім того, ці самі невирішені проблеми будуть дуже сильно ускладнювати створення нових стосунків, які б не були обнадійливі перспективи та палкими почуття в цих стосунках.
От уявіть собі, що Ви не пропрацювавши індивідуально всі свої внутрішні "зачепки" по відношенню до чоловіка, поїхали до К.. Як Ви себе будете почувати? Ви зможете домовитися зі своєю совістю, перестати думати, що Ви кинули чоловіка, бути спокійною та гармонічною з новим, найчудовішим чоловіком?

Доброго дня Valeria.
Як на мене, Ваше звернення потрібно розділити на дві частини: почуття провини та почуття тривоги.
І те, і інше почуття можуть мати набагато складнішу природу, аніж здається на перший погляд
Що таке почуття провини і як воно, здебільшого формується?
Провина - це емоція звинувачення себе в чомусь, що не було зроблено або було зроблено з порушенням якихось особистісних чи суспільних стандартів. Тобто, для того, щоб відчути провину, потрібно порушити, як мінімум, якісь певні, раніше сформовані, внутрішні або зовнішні правила чи обов'язки.
Ви пишете, що батьки не лише ніколи ні в чому Вам не дорікали, а ще й самі пропонували гроші і щиро раділи, коли Ви кудись їздили відпочивати?
Отже, якщо з їх боку, принаймні, вголос, ніколи не було до Вас ніяких претензій, Ваше почуття провини могло бути кимось із значимих людей "навіяно-нав'язаним", можливо, навіть, не спеціально, тобто, несвідомо.
І з цим потрібно розбиратися. Бо до тих пір почуття провини само по собі не піде.
Але у мене щодо цього є певні припущення
Ви пишете "Я чувствую какую-то вину перед родителями за то, что могу смотреть мир, в то время как моя мама сидит дома, куча лет мечтая побывать где-то, а папа находится на войне"
Ваша мама все життя мріяла про поїздки, але при цьому, жодного разу чомусь так нікуди і не поїхала. При тому, що гроші завжди знаходили для Вас.... Як на мене, дуже схоже на стан принесення себе в жертву заради когось більш значимого. А зважаючи, що діти завжди з дитинства переймають саме батьківське сприйняття себе та оточуючого світу, дуже схоже на те, що Ви перейняли від мами таке ж саме сприйняття. Тобто, Ваше почуття провини може бути почуттям людини, яка підсвідомо намагається себе принести в жертву більш значимим для себе людям. І якщо поки, в стосунках з батьками - це не дуже помітно і не так сильно дошкуляє, пізніше, коли прийде час створювати свою сім'ю, ця тенденція "приносити себе "в жертву", може стати ще й дуже небезпечною. Бо провокує співзалежність у стосунках.
"...я все равно чувствую стыд за то, что я грубо говоря радуюсь жизни и отдыхаю, в то время как у моих родителей другая реальность".
Друге. Почуття тривоги.
Почуття тривоги може допомагати нам краще відчувати цінність як людей, які нам дуже важливі, так і цінність самого життя, але... До того моменту, поки не стає нав'язливим та руйнівним.
Що таке тривога? Це переживання за своє майбутнє. А коли ми переживаємо за своє майбутнє, то яке почуття найсильніше весь час мучить нас? Як правило, почуття страху. Тобто, недовіра та неприйняття свого майбутнього.
Ми хочемо мати майбутнє і одночасно самі його ж і руйнуємо своїми переживаннями за нього.
Найкраща допомога батьку - це віра, що з ним буде все добре. А якщо ж тривога та страх все ж сильніші, тоді їх потрібно обов'язково пропрацьовувати з психологом, так само, як і почуття провини ..

Відредаговано автором 12-03-2025 19:25:18

А тепер друге. Те, що кинулося в очі після Вашої останньої мені відповіді.
"...коли мене дратує його так би мовити легкість буття , я знаю що це тому що я так не можу". Тобто, це роздратування може бути викликане почуттям невдоволення СВОЇМ життям і стосунками зі СВОЇМИ батьками. А це, насправді, цілий пласт дитячих дистресів та травм, які залишаються непрожитими.
Нам може здаватися, що вже все давним- давно залишилося в минулому, але... Ми ніяк не зможемо увійти в стан гармонії і побудувати своє щасливе життя до тих пір, поки залишається біль всередині. При чому, переміна чоловіків у цьому аж ніяк не допоможе, а може, ще й сильніше зашкодити. Чому?
Бо до всього, існує поняття "родової програми", коли ми під дією сильної пристрасті можемо увійти саме в такі стосунки, коли ця сама "родова програма" почне в повному обсязі діяти. А отже, існує величезний ризик, не бажаючи цього, повторювати невдале життя своїх батьків...
Не просто ж той, новий, старший чоловік має приблизно вік Вашого батька...
І ще. Ви писали, що мама Вашого чоловіка була дуже авторитарна, ініціативна... Можливо, чули такий вислів, що чоловіки обирають собі дружин, які схожі на їх матерів? Так само, як і жінок несвідомо притягують ті, хто мають схожість з їх батьком...
Жінки у шість разів психо-емоційно сильніша. Тому, якщо мама авторитарна, син однозначно не зможе вирости ініціативним - це закон. Бо мама стане всім управляти. Думаю, Ви вже відчули певну закономірність та зв'язок спільного життя і з Вами?.
Щоб Ваш хлопець став більш ініціативним та відповідальним, насамперед, Вам потрібно розкрити в собі жіночу силу, яка аж ніяк не полягає у більшій ініціативності та відповідальності, аніж у хлопця...що, дійсно, не так вже і просто, але цілком можливо. Бо потребує повної "перезаливка" поведінкових моделей, які у Вас сформувалися в дитинстві.
Знаєте, ще чому той новий чоловік може викликати такий нестримний потяг до себе? Своєю уявною дорослістю. Бо так працює жіноча психіка: "Якщо чоловік набагато старший, то обов'язково більш ініціативний та відповідальний і тому поруч з ним можна почувати себе слабкою жінкою..."
Але, на превеликий жаль, так не працює.
Я не знаю, хто з чоловіків - Ваша доля. Але я знаю точно, що для того щоб поруч з Вами опинився психологічно зрілий чоловік, Вам самій потрібно повністю змінитися. Бо, у цьому світі всі абсолютно стосунки будуються за принципом "дзеркальності". Принц буде поруч лише тоді, коли ми самі станемо почувати себе королевами.

Доброго дня Галочко.
Ви запитуєте: "Подскажите, как перестать загоняться из-за просмотра порно парнем?"
Насправді, ніяк. Чому? Бо це питання вже Вашої особистісної цілісності. Якщо Вам все ж вдасться перестати "загоняться", при цьому, не вирішивши купу проблем щодо власної самооцінки та почуття власної гідності, тоді деградувати і дуже швидко ви вже станете разом.
Скажіть, а що Вас змушує бути поруч з чоловіком, якого цікавить лише тваринний секс і аж ніяк не турбують почуття тої жінки, яка поруч?
Окрім того, Ви запитуєте "Как перестать чувствовать себя хуже девушек на видео? Может быть, можно сместить фокус с порно на себя?(скидывала ему свои фото и видео(в его любимом жанре)" ...
І самі даєте одразу відповідь
"...но как-то 0 эффекта, всё-равно столько же порно смотрит)". Тобто, вже усвідомлюєте, що просте намагання замінити одну "картинку" на іншу просто не спрацьовує. І швидше за все, мета також поставлена невірно. Потрібно почувати себе "не гірше тих дівчат на відео". А, почувати себе набагато кращою, ціннішою та особливою, і, загалом, усвідомити свою цінність як прекрасної жінки, для якої таке ставлення чоловіка неприпустиме.
На моє глибоке переконання, Ваша проблема набагато глибша і стосується, насамперед, свого самосприйняття, як жінки та особистості. Плюс, тотальне нерозуміння як і на чому будуються гармонічні, щасливі стосунки...
І що перегляд порно та мастурбація - не такі вже невинні заняття, вцілому.
І оскільки, немає інтуїтивного розуміння того, що те, що відбувається - це неприпустимо для Вас, логічне питання: " А як склалися стосунки між Вашими батьками?" І як вони ставилися до Вас в дитинстві? Чи були ці стосунки довірливими та гармонічними?

Відредаговано автором 12-03-2025 12:45:47

Знаєте, Юліє, в житті кожної людини є певний "поворотний" момент, коли від того, в який бік підеш і який вибір зробиш, буде залежати все подальше життя. І мені чомусь здається, що Ви це відчуваєте, і це саме те, що стримує Вас і не дає зробити хибний крок. Одна справа, якщо б Ви ще просто так зустрічалися зі своїм хлопцем, просто ще дружили, тоді, певне - почати будувати стосунки з іншим було б природньо. Але сталося так, що ви вже чоловік та дружина, і немає, насправді, значення, чи офіційно. От та сама тривала дружба і ті самі інтимні стосунки утворюють той невидимий зв'язок, який виявляється сильнішим за найміцніші мотузки, які невидимо людей поєднують. Бо є певні правила стосунків, незнання яких, не звільняє від їх дії на нас.
Окрім того, пари створюються зовсім не випадково. Як правило, за принципом "дзеркальності". От як у вас:
"Він іноді аж до нудоти позитивний та безтурботний, а в дечому і легковажний. Він єдиний син дуже люблячих батьків, завжди міг розраховувати на підтримку. У мене була зовсім протилежна ситуація, і безтурботності мені інколи дуже не вистачає".
Для чого? А для того, щоб ми в стосунках постійно розвивалися, долаючи певні внутрішні проблеми.
І долаючи перешкоди, йшли в своїх стосунках вглиб, а не задовольнялися лише почуттям отримання нетривалого задоволення. Того, ж наприклад, сексуального.
І у зв'язку з цим, логічне питання. Ви пишете: "Свого хлопця дуже шкода, але він останнім часом мене дратує та засмучує, я втрачаю до нього статевий потяг, виходить що я змушую себе кохатися з ним, уявляючи при цьому того іншого"
А для чого Ви змушуєте себе кохатися зі своїм чоловіком, якщо Вам не хочеться цього робити? Це ж звичайнісіньке насилля над собою та гвалтування свого тіла. Що, окрім збільшення роздратування, розчарування, ненависті до хлопця і до себе це може принести? Хто Вам сказав, що Ви зобов'язані давати користуватися своїм тілом, коли Ваша душа "не на місці", навіть, якщо це вже Ваш чоловік?
Це позиція "жертви", яканікому і ніколи ще не приносила ні радості, ні щастя, ні елементарного задоволення.
Ви маєте повне право не мати інтимну з чоловіком допоки не розберетеся в собі. І для цього абсолютно не потрібно руйнувати стосунки. Просто сказати, що поки хочете з сексом взяти тайм аут, бо почуваєтеся виснаженою. От і все!
І це - нормально! Головне, потім не "з'їхати" на почуття жалості до хлопця. Він ж не каліка, щоб його потрібно було жаліти, а доросла людина, яка має рахуватися не лише зі своїми потребами.
Як на мене, саме невміння окреслювати власні кордони, більше призводить до руйнації ваших стосунків, аніж, навіть, його безтурботність. Це перше.

А, насправді, все закономірно...
"было уже во взрослом возрасте, когда пошел на встречу с девушкой, а она была моего роста, то она при встрече выдала, мол "а чего такой маленький?"))) Это прям удар под дых был..."
Так працює система, в якій ми живемо. Щоб ми звернули нарешті увагу на проблему, нас будуть "бити" у от те саме
"болюче місце" аж до тих пір, поки ми не розберемося зі своїм питанням. При тому, що людина, яка потрапить точнісінько "в ціль", про це навіть не буде здогадуватися і все стане робити абсолютно ненавмисне.

Відредаговано автором 11-03-2025 16:39:36