Психологиня Світлана Володимирівна Матюха Київ лише онлайн

Tina, дякую за щирість. У вашій ситуації немає правильного чи неправильного рішення. Це не про аналіз, а про чесність із собою.
Ставте собі запитання: Як я почуваюсь? Чого мені насправді хочеться? Що потрібно саме вам як жінці, як мамі, як людині, яка прожила втрату, зміну життя, адаптацію, біль, втому. Не раціонально, не “як краще для всіх”, а саме для себе, зараз.Не на все зараз є відповіді. Але саме слухання себе, без тиску, без страху, дає ясність. Можливо, варто спробувати поїхати з сином на літо в Україну. Не як втечу, а як спосіб прояснити відчуття. Це не зобов’язання це експеримент.
Ваш чоловік мудрий. Він вас підтримує, і ви не самі.
Бережіть себе 💛

Я б запропонувала подивитися на вашу ситуацію трохи інакше як на можливість приділити час собі, прийняти реальність такою, якою вона є. Не боротися з нею, не нервувати, не прокручувати в голові 'а якби…." Так, не так, як хотілося б. Так, не вдома. Так, непросто. Але якщо так склалося значить, у цього часу є свій сенс.
Коли ви приймете ситуацію стане легше.З чого можна почати?
Можливо, онлайн-курси, волонтерство, вивчення мови, творчість, нові знайомства.кпок за кроком, те що цікаво.
І головне , дякувати, що всі живі. Це вже дуже багато.
Все інше поступово вирівняється, як тільки всередині стане спокійніше.
І дитина перестане маніпулювати, опираючись на ваш емоційний стан.

Добрий день.
У цій непростій ситуації найважливіше ваша емоційна стабільність. Підлітки тонко відчувають стан батьків.
Схоже, він сумує не стільки за країною, скільки за минулим, друзями, звичним способом життя. Але він уже говорить мовою, навчається, має знайомих це ознаки адаптації, хоч і неідеальної.
Говоріть із сином про його почуття,
Залучайте до пошуку рішень, Що зробит его життя тут легшим (увага на ресурсах, а не потерях)? Як знайти більше друзів?
Разом складіть план. запишіть плюси й мінуси переїзду та залишення, оцініть ризики( В Україні зараз дуже складно). Це допоможе побачити ситуацію чіткіше, це реальна потреба чи втеча від напруги?
Якщо ви чітко усвідомлюєте, навіщо переїжджати, знаєте свої ресурси й плани тоді це не втеча, а крок до важливого.Дитину потрібно слухати. Але рішення це відповідальність дорослих.

Добрый день. Це дуже болісне і, на жаль, поширене питання в родинах.Приниження це форма агресії. Агресія і токсичність часто йдуть від відчуття внутрішнього болю, незадоволення собою. Люди, які вдаються до знецінення чи крику, зазвичай самі переживають страх втратити значущість, авторитет, відчути себе "непотрібними". Це їхній спосіб тримати світ під контролем. Але проблема в тому, що цей спосіб руйнує зв'язки замість того, щоб їх будувати.
Якщо вас не визнають як дорослу людину це не означає, що ви нею не є. Це означає, що інші досі хочуть вас бачити зручною.
Важливо навчатися асертивности. Це не агресія у відповідь, а спокійне, впевнене позначення меж: "Мені це неприємно", "Я прошу не коментувати мої дії", "Я не буду брати участь у цій розмові". Це краще пропрацьовувати разом із психологом.
Але я б порадила вам замислитися , а навіщо взагалі реагувати й витрачати свої нерви? Ви не психотерапевт і не зобов’язані все це вислуховувати.
З приводу другой части, ви вже зробили головне, визнали, що невпевненість і біль минулого впливають на вас досі.
Я пропоную не копатися в минулому, а навпаки дивитися на теперішнє. И працювати з думками "я не така", "я не зможу" .
Для початку можна почитати про самооцінку чи подивитись лекції, але я дуже раджу звернутись до психолога, з яким буде безпечно. Навіть якщо колись досвід був невдалий це не кінець. Просто тоді не була ваша людина.

Доброго дня. Ваше хвилювання за сина видно в кожному слові. Хлопчик перебуває в дуже вразливому віці, до того ж в умовах переїзду.
Він намагався подружитися, але його відкинули, це в підлітковому віці не просто невдача, а найсильніша соціальна травма. І тепер у нього всередині живе думка:
"Якщо я спробую знову, мене принизять. Краще нікого не підпускати".
Плюс, як ви кажете, теплих стосунків із батьком немає, а єдина віддушина ви. Тому будь-які ваші зауваження, навіть найм’якші, сприймаються як зрада. А агресія це не злість, це страх знову бути відкинутим. Він не знає, як висловити свої почуття, крім як через спалах.
Уявіть, що всередині нього весь час кипить напруга, він боїться бути собою, боїться здаватися слабким, тому й виставляє напоказ показну "любов до себе" і різко реагує на будь-яку незгоду.
Щоб допомогти йому адаптуватися, потрібні дві речі: психолог, бажано КПТ-напряму, який допоможе йому усвідомити свої автоматичні думки ("я непотрібний", "мене не приймуть") і поступово формувати нові, більш реалістичні.
І по-друге стабільність і передбачуваність з вашого боку. Ваш спокій це основа його впевненості: "Я бачу, що тобі важко, я поруч. Але мені боляче, коли ти так зі мною говориш. Ми можемо злиться, але без образ".
І ще, не поспішайте " чинити" його. Він уже почав шукати відповіді сам, читає, цікавиться своїм станом, а це значить, що в нього є внутрішня сила.
Просто зараз вона схована під шаром болю.
Дайте йому опору (підлітковий психолог і ви), і він впорається.
Удачі вам обом!

Добрый день! Если вам неприятно, что партнёр активно интересуется полуобнажёнными девушками в соцсетях, это сигнал, что ваши ценности и границы не совпадают. Даже если он "просто смотрит", важно, уважает ли он ваши чувства. Вы пишите что обсуждали с ним ситуацию , но обсуждение заходит в тупик, возможно, он игнорирует ваши чувства. У парня своя позиция, у вас своя. Надо ли вам строить отношения с такими противоречиями? У каждого своя позиция, но в отношениях нужно уважать различия. Вы можете принять его таким, какой он есть (перевоспитывать никого не нужно), или признать, что это несовместимо с вашими ожиданиями. Честно спросите себя: готовы ли вы жить с таким партнёром? Решать только , вам, но важно помнить: именно самообман часто становятся причиной разочарований и расставаний.

Дарья, обида - это замороженный гнев. Гнев, который не получилось выразить безопасно. Если вы не могли (и до сих пор не можете) сказать маме: "мне больно от твоих слов", "я устала быть странной в твоих глазах" - вполне понятно, почему вы начали закрываться и даже прибегли ко лжи. Это сработал инстинкт самосохранения.

Если мама в целом адекватная, просто не умеет выражать поддержку, шанс наладить контакт есть , когда вы проживёте свою обиду (например, с помощью психолога) и сможете говорить с ней уже не из раненной части, а спокойно, по-взрослому доносить свои потребности . Мамы это обычные люди, они тоже могут ошибаться. И если диалог возможен, стоит сказать, что её слова вам больно ранили. Ассертивности можно учиться , особенно в безопасной, доверительной среде.
Но если мама регулярно унижает и не хочет ничего слышать , вы вправе сохранить дистанцию и выстроить границы.
Это и есть взросление.

Здравствуйте. Наше тело сигнализирует, когда что-то не так. Утренняя тревога это не случайно. Это может быть реакцией на нарушение ваших границ.
Если партнёр сделал то, о чём вы не договаривались, это вызывает тревогу. Ваше "Я скорее не готова, чем готова"важный сигнал, который стоит услышать.
Важно задуматься над тем, что хотите именно вы. Если думаете о таблетке, проконсультируйтесь с врачом.
Спокойно, но честно поговорите с партнёром. Скажите прямо, что именно вас встревожило. Обратите внимание на то, как он реагирует на ваши эмоции и границы. Это многое говорит о будущем как в паре, так и в возможном родительстве.
Позаботьтесь о себе: дыхание 4-5-8, прогулка или разговор с психологом. Слушайте себя.

Вы спрашиваете: хватит ли ему трёх месяцев, чтобы появиться — или нужно больше времени?

Я понимаю: в таких отношениях бывает сложно оторваться. Мы ждём, что вот ещё чуть-чуть и он одумается, напишет, вернётся, станет прежним. Но давайте посмотрим правде в глаза: он два года читал ваши сообщения и не отвечал. Не потому что не мог. А потому что не захотел.
Теперь вы молчите почти два месяца и ждёте: хватит ли этого времени, чтобы он "опомнился". Но вопрос на самом деле не в том, когда он появится.
А в том, что будет, когда он появится?
Он изменится? Появится с ясностью, с действиями, с уважением? Или просто снова промолчит, снова появится" какой-то принцип и снова растворится?

Иногда молчание это не пауза. Это ответ.

Психологи вам не говорят, что вы должны немедленно всё закончить. а лишь предлагают сместить фокус.
С него — на себя.
На вопрос: Что я чувствую?
Чего я хочу?
Я вам так скажу: конечно, можно себе романтично говорить, что два года — это нормально. Но по-честному? Вы и без меня знаете.

Потому что ждать можно вечно.

Добрый вечер! Заметили ли вы, что у вас в голове сейчас мелькают автоматические мысли вроде: "Я ужасная", "Всё разрушено"? Это когнитивное искажение, катастрофизация , когда мы судим себя слишком строго, без паузы на размышление.
У меня есть предположение, что такие мысли из прошлого опыта, где ошибка приравнивалась к вине и наказанию. Например, в детстве непослушание считалось поводом для наказания. Поэтому и появляется тревога, даже паника. Но ваше тело реагирует не на сам факт переписки, а на мысли о ней.
А на деле вы просто искали внимания. Это не преступление. Это человеческая потребность. Флирт не приговор, а повод задуматься: чего вам не хватало?
Давайте немного выдохнем? Вдох - 4 сек., задержка 4, выдох 8. ск И тихо скажите себе: "Я не плохая. Я человек. Я могу разобраться".
Потом попробуйте переформулировать: "Да, я флиртовала. Это не делает меня чудовищем. Мой брак важен, и я хочу понять, чего мне не хватает и исправить, а не наказывать себя".
Вы можете обсудить это с психологом в спокойствии, а не в панике и наказаниях себя.

Здравствуйте. Примите мои тёплые и искренние соболезнования. Вы переживаете глубокую боль утраты и всё, что вы сейчас чувствуете, абсолютно нормально. Потеря мамы, старая травма от потери папы в детстве и давление со стороны родственников , всё это одновременно слишком тяжело для одной души.
Психике нужно время, чтобы прожить утрату. Она не справляется сразу.
Постарайтесь ограничить контакт с теми, кто причиняет боль. У вас сейчас просто нет внутреннего ресурса на конфликты,
Пожалуйста, расскажите психологу о своих тяжёлых мыслях. Именно о таком говорят вслух, чтобы получить помощь и облегчение.
Создайте для себя короткий ритуал памяти в 10–15 минут в день. Зажгите свечу, посмотрите на фото, скажите маме что-то важное. А потом возвращайтесь в день. Не растворяйтесь в боли на целый день она затягивает и выматывает.
Когда накрывает спросите себя: А что бы мама сказала, увидев меня сейчас? Чтобы она пожелала мне? Запишите эту фразу. Пусть она станет вашим внутренним якорем, когда разум уносит в темноту.
Не бросайте лекарства. И обязательно добавьте телесную поддержку: тёплый душ, прогулка, чашка чая, объятие даже если не хочется. Это маленькие шаги, которые делают чудеса.

Вы уже делаете главное, ищете помощь, говорите о своих чувствах, дышите, живёте. Ваша любовь к маме никуда не исчезла , она живёт в вас, в вашей жизни

Я вас слышу. И правда, ваше восприятие важно. Вы чувствуете, что тело это честно, а слова могут врать. Это понятно. Мы часто хотим верить именно в то, что чувствуем рядом с други человеком.Понимаю вашу реакцию.
Да, тело может многое рассказать. Но любовь это не только про ощущения, а больше про действия.
Если человек любит он не делает больно словами и поступками( это и есть действие).
Я ответила вам не чтобы осуждать, а чтобы вместе с вами разобраться, где правда, а где надежда, которая причиняет боль.

Добрый день.Давайте подумаем вместе, возможно, в момент близости у вас появилась автоматическая мысль:
"Раз у него рядом со мной учащается пульс и сильное сердцебиение значит, он меня любит"
Но давайте подумаем, а всегда ли быстрое сердцебиение это про любовь? Может, это тревога, стресс или что-то ещё?
У меня есть предположение , что вы очень хотите, чтобы он вас любил, и когда он говорит про тахикардию, вам хочется в это верить.
Но с другой стороны , он ведь прямо говорил: "не люблю", "жена ты мне не будешь". И вот тут как будто две реальности сталкиваются: одна где есть надежда, другая где больно от правды. Конечно это вызывает тревогу и путаницу, и может быть, где-то в глубине у вас живёт старая установка,
может, с детства так повелось, что любовь и боль рядом.
Но правда в том, что любовь это не сердцебиения, а когда тебе с человеком спокойно и хорошо.Ещё хочу добавить, настоящая любовь проявляется не в словах или физиологических реакциях, а прежде всего в поступках.Именно поступки самый честный и надёжный показатель чувств.

Тебе зараз дуже розкачало і це зрозуміло. Ти пройшла через сильні внутрішні зміни, і зараз дивишся на світ через травматичні "окуляри" виснаження, болю, розчарування. Це травматичні зміни, які викликали втому, депресію і втрату сенсу. Але це не значить, що сенсу більше немає, або що майбутнє зруйноване.Депресія це не кінець сенсів, а втрата доступу до них. І це тимчасово.
Те, як ти зараз почуваєшся це нормальна реакція психіки на довгий стрес і втрату внутрішньої опори. І по перше треба прийняти себе такою, яка ти є зараз втомлену, розгублену, живу.
Другий крок стабілізуватись. Потім уже дивитися, а чи залишились актуальними твої старі цілі, чи час шукати нові. Але робити це варто не через силу, а коли з’явиться хоч трохи ресурсу.
Психолог може допомогти зняти ці "темні окуляри", побачити, де в цьому всьому ще є ти справжня і як повертатися до себе.
Якщо ти відчуваєш постійні панічні атаки, суїцидальні думки и все це більш 2х тижнів це сигнал звернутись не лише до психолога, а й до психіатра. Психіатр може допомогти медикаментозно зняти гострий стан, щоб у тебе з’явився ресурс.

Чи може бажання вмерти відбити бажання жити?
У цьому запитанні вже є підказка - може. А може й не бути. Что тебе подсказует щоб цього не сталося?
Бо навіть поруч із темрявою іноді з’являється думка: А що, як є щось ще? Що, як можна спробувати інакше?
Якщо ти зараз на межі, просто поговори з кимось, не з родини. Є фахівці, волонтери, гарячі лінії. Просити підтримки це не слабкість, а зріла турбота про себе. Ніхто не має тягнути все сам, коли боляче.