Самопознание

Час іде, а я все більше не розумію чого саме хочу. Ще під час навчання в школі я відмовлявся від своїх інтересів і бажань. Це було частково по волі моїх батьків і частково моїх власних переконань, що це не приносить вигоди(ріс у небагатій родині) або дитячі забавки просто важав себе дорослим. Був дуже тихою, правильною і спокійною дитиною оглядаючись назад не розумію, як мене все це могло влаштовувати, про що взагалі я думав. В період дитинства та напевно зараз був під жорстким кортолем матері, затримуватись допізна на вулиці не можна хоч виріс в сільській місцевості нікого з знайомих так не контролювали. Так само піти кудись завжди потрібно було відпрошуватись в матері. Якщо я не появлявся вчасно на її думку вдома ходила забирати мене особисто або відправляли старшого брата, як результат пропало бажання гуляти з іншими дітьми, а точніше страх перед матір'ю. З часом все вставало тільки гірше. Поступивши в університет на бюджет, моя сором'язливість стала тільки гіршою, адже звичка порівнювати себе з іншими нав'язана з раннього дитинства заставила закритись ще більше від нових знайомих, які жили кращим життя на мою думку та одночасно відалитися від старих знайомих (сором за таке життя відмінного від нав'язаного стереотипами про студентське життя). В результаті абсолютна відсутність будь якого особистого життя, що створило ще більший страх пробувати його налагодити в старшому віці(ніколи не було дівчини і всього іншого), а також відсутність людей, яких би я міг назвати друзями, хоч є пару людей які вважають мене своїми друзями. Плюс до всього занижена самооцінка, яка не дає повністю реалізувати свій потенціал, знаю якби не мої комплекси і страхи я міг би досягти набагато більшого. Скоро 27 і ти розумієш, що не досягнув нічого і саме гірше не знаєш чого хочеш від життя. Заплутався в власних бажанях чи це твої або нав'язані гарною картиною з екрану. З початку повномаштабної війни являюсь мобілізований. І розумію, щоб я не зробив і не досягнув цього завжди буде мало - перфікціонізм який змушував ніколи бути задоволеним своїми досягненнями.

Я парень, 29 лет. С внешностью мне повезло, выгляжу на 17 лет. Не имею вредных привычек, правильно питаюсь, соблюдаю диету, занимаюсь спортом, что тоже положительным образом сказывается на моей моложавости. Но в последнее время в связи с тем что я выгляжу не на свой возраст, в моей голове сидит навязчивая идея притвориться школьником, сделать себе новые документы и пойти снова в 11 класс, как будто я какой-то агент под прикрытием, расследую убийство или какую-то кражу. Вы можете сказать что насмотрелся я фильмов. Да, не стану отрицать, я действительно смотрел американские фильмы на подобную тематику когда-то давно еще, но буквально недавно смотря на себя в зеркало я начал себя представлять в роли 29-летнего парня, притворяющегося школьником. Думаю об этом постоянно, и на работе, и дома. Причем представляю это все в деталях: как я прихожу в школу в роли новичка, меня представляют одноклассникам, я начинаю с ними учиться, наблюдаю как изменилось поколение с момента моего реального окончания школы, затем с легкостью нахожу новых друзей, завоевываю авторитет, у меня же уже жизненный опыт хоть какой-то в отличии от школьников, у меня также влюбляются девочки, мне так легко со всеми общаться. Учителя наоборот восхищаются какой я умный, насколько я опережаю ровесников в развитии. Хотя некоторые считают меня стремным, кто-то подозревает, что я совсем не их ровесников, но доказать это не могут, по документам мне 17. После того, как расследование убийства завершено, я вынужден сказать своим новым друзьям правду, о том что мне 29 лет и с ними я был просто на задании. Некоторые обиделись на меня за это, а некоторые сказали, что рады общаться со мной и дальше и разница в возрасте их не пугает. Вот такая история крутится у меня в голове целыми днями. Она несколько отличается от фильма, подстроена больше под меня. Это как бы не мешает моей повседневной жизни, ну фантазия и фантазия, ну так почему-то она вращается у меня в голове. Что означают такие фантазии? Хотелось бы узнать. Иногда меня просто тянет пойти в школу и притвориться школьником, так тянет, что еле себя сдерживаю. Как с этим бороться?

Два примера.
1) Пришла гуманитарная помощь (одежда). Ее разобрали. Соседка пенсионного возраста отложила мне свитер и жакет (я не просила!). Мне некогда было зайти к ней (много дел, работа и больная мама), плюс надо было заплатить за уборку в подьезде, не заплатила вовремя 25 грн, - у меня нет элементарной совести и уважения к старшим.

2) На работе (я новенькая) сотрудники попросили помочь, я помогала. Пришло начальство, сказало, что это не моя работа, сделало замечание этим сотрудникам. Опять я виновата (выговор им по моей вине!). Хотя я ни на кого не жаловалась и делала, что попросили они (четких обязанностей нет, мне сказали слушать их).

Я виновата в том, что портятся отношения? Я реально плохая и бессовестная?
Стараюсь все сделать, все успеть, не успеваю и всегда плохая для людей……
Почему так?(