Самопознание

Меня мучает вопрос самореализации и идеализирования. С подросткового возраста это было одно из самых важных мои мерил, я всегда настойчиво училась чему-то и узнавала что-то новое, чтобы расти и быть лучше. С детства я рисую, но рисую так себе и посредственно, хотя училась в художке, потом пошла учиться на дизайнера. Но я проучилась в университете только год (не понравилось обучение) и ушла на курсы, а закончив их, я не смогла найти работу при долгих поисках, я просидела два года дома, якобы "ища", хотя попытки нахождения были, но опять что-то не нравилось и я уходила, пытаясь найти лучше. Уже как полгода работаю, но не по профессии, в планах было параллельно работать дизайнером, но я всё больше и больше загоняю себя тем что я ничтожна и никому не нужна, и уже задаюсь вопросом "смысл всего этого?".понимаю, что кто-то занимается гедонизмом и ему нормально, а я не могу прожить и дня без чего-то нового, иначе я начинаю ощущать себя глупой, вопрос карьеры меня пугает, я ощущаю себя уязвимой. Если я начинаю что-то учить, то быстро бросаю, ибо зачем? Всегда есть кто-то лучше меня, даже если я понимаю что все начинали с нуля. Я боюсь остаться на уровне "посредственность", когда даже не начала этот путь. Ну начала, но моих знаний мало, навыка мало... Я хочу пойти развиваться дальше, но каждый раз меня останавливают сравнение с другими и желание сделать сразу всё идеально. Или" а если не получится, потрачу время и деньги. "
По поводу родителей, сразу скажу, что я всегда ощущала что меня недолюбили, в моей жизни особо не участвовали, мама холодная, а отец работал допоздна. Не помню как они относились к моим неудачам, но я помню что мама сравнивала меня то с двоюродный братом, то с подругой, и даже когда я говорила "это не правда, она не такая хорошая как ты думаешь", она отвечала что это неправда и я придумываю, я словно смотрела на похвалу которая была направлена не на меня и ощущала себя брошенной.
Сейчас я словно поставила высокую планку жизни, себе, людям, и она постоянно уходит наверх. Я разочаровываюсь в партнёрах и себе. Я не помню особо свое детство, но сейчас, смотря на мать, я понимаю откуда это может идти, она сама постоянно ищет в себе изъяны, если что-то делает, то делает идеально или не делает никак.

Вітаю. Я просто хочу приблизно взнати, який тип прихильності у мене може бути судячи за цим і вашу думку про це.

Мені дуже складно підтримувати близькі стосунки. Якби я не змушувала себе через страх і дискомфорт йти на зближення, в мене ніколи не було по-справжньому близьких стосунків. Тільки тотальна залежність від думки, настрою, уподобань і переконань людини. Все, що я робило, це намагалась не розчарувати, не упустити прихильність, не втратити довіру. Я дуже боюсь знову того пригнічуючого відчуття коли з кимось більше не комфортно і не цікаво. І боюсь що в інших скоро так буде зі мною. Коли про мене говорять щось хороше, або що мене люблять, мене накривають незрозумілі сильні негативні емоції і одразу хочеться плакати. Мене це дуже глибоко зачіпає і ніби ранить. І при цьому я всеодно тягнусь до цього як до повітря, і кожен раз це ніби розбивається об стіну. Я відчуваю порожнечу коли мені дають любов. І кожен раз я розчаровуюсь і зневірююсь коли не можу відчути того, до чого прагну. Коли отримую те, до чого прагну, я не відчуваю нічого, бо просто не можу це прийняти. Я не можу досягти душевного тепла, спокою, впевненості і захищеності. Постійно мені потрібна увага і спілкування, я можу скучити за кимось, коли ми останній раз бачились 5 годин тому. Я слізно напрошуюсь на увагу, компліменти, похвалу, любов. А коли отримую це, починається: 'Це неправда', 'Я нічим на це не заслужила', 'Я не така вже й дивовижна', 'Вони напевно по натурі такі дружелюбні, це не має особливого значення, вони просто перебільшують', 'А вони з мене сміються, чи в них дуже низькі запити?'. Причому коли я даю комусь підтримку, любов, допомогу, мені здається, що я роблю це нещиро. Або все для того, щоб отримати те саме у відповідь. Коли мені приділяють таку увагу і виявляють прихильність у мене є відчуття, що це може зникнути в будь-який момент. Вплоть до думок про те, що це нереально, це може статись з будь-ким, але не зі мною. Вони можуть розчаруватись і кинути мене, або неважливо з якої причини, просто залишити. Тому для мене ревнощі це напевно те ж саме що заздрість, бо я просто нию що всі кого мої друзі знають надто кращі, щоб не замінити мене. Я ще й намагаюсь робити меншу емоційну віддачу і відсторонитись від цього, по типу 'Щоб не втрачати щось, краще думати, що в тебе нічого немає'.

Маю декілька проблем з якими не в силах сама розібратися:
1. У мене є проблеми з агресією. Я дуже часто злюся на людей, на навколишній світ. Це заважає жити мені та іншим людям, я б навіть сказала що вони страждають від моєї грубості, жорстокості та навіть часом неадекватної поведінки. Не маю поняття з чим би це могло бути пов\'язано. Що б ви могли порадити мені у цьому випадку?
2. Все моє життя супроводжується постійною тривогою та нав\'язливими думками. Навіть якщо я намагаюся відволіктися ці думки не зникають. Вони стосуються абсолютно усього що зі мною відбувається у житті. У мене враження наче мій мозок не вміє не думати про щось. Я постійно усе перевіряю по 5-7 разів. Чи вимкнула світло, плиту, воду, якісь прилади і тд. Не можу заспокоїтись доки не перепровірю це досить велику кількість разів, щоб упевнитись що все дійсно в порядку.
3. Проблеми з сприйняттям свого тіла. Я б сказала що ненавиджу його. Постійно обмежую себе в їжі, щоб не потовстішати, і приймаю таблетки щоб схуднути. Не можу нормально сприймати людей що худіші за мене. Одразу з\'являється заздрість і ненависть по відношенню до них.
4. Я вважаю себе поганою людиною. Думаю що маю зникнути (померти) тому що погані люди не заслуговують на існування. Вони тільки псують іншим людям життя, отруюють його.