Самопознание

Добрый день, пишу сюда, потому что очень начал волновать этот вопрос. Года 4-3 назад я начала понимать, что мне нравятся девушки и с принятием этого проблем не было. Были девушки, которые мне нравились, но отношений не было. После этого у меня были отношения с девушкой длиною в 2 года. Ни разу не задумывалась что что то не так, для меня все действия и слова были комфортными. К сожалению, потом отношениям пришел конец. Об отношениях с парнями как то не задумывалась, ибо никогда не было такого чтоб прям думала о будущем парне. Та и вообще с простотой отношусь к наличию отношений, никогда не гналась за этим. Буквально вчера была на свидании с парнем, понравилось проводить время с ним, все прошло хорошо и спокойно. Но как только заходили мысли о возможном поцелуе или интиме в будущем(не в тот момент, а вообще когда то), сразу становилось дискомфортно и противно об этом думать. Причем не именно с этим человеком, а в общем с этим полом. Не могу понять почему именно такая реакция. Никогда не была мужененавистницей или ярой лесбиянкой. Придерживалась би-позиции. Но все равно противно о таком даже думать. Может хоть ваши ответы помогут немного разобраться в себе. Спасибо большое заранее!

Вітаю. Раніше я зверталась на цей сайт (було питання щодо проблем в стосунках). Мені порекомендували виписувати свої переживання та думки. Дуже дякую за цю пораду, я регулярно практикую письмові техніки і змінилося те, що я більше уваги зосереджую на собі, так мені значно краще.

Також я знайшла в інтернеті цікаву письмову техніку для самостійного пропрацювання – писати гнівні листи батькам, в яких можна прописати всі свої образи і почуття. Я почала її робити.

В процесі я згадала ситуацію з дитинства, коли загалом мою сестру, яка старша на 2 роки зробили королевою сім'ї. А я була наче предмет інтер'єру. Її брали з собою в поїздки, її представляли перед родичами і друзями, яка вона молодець і класна, їй родичі і друзі батьків дарували подарунки, а про мене наче забували. Особливі емоції в мене викликав спогад, пам'ятаю що їй тоді було десь 6 років, до батьків мали прийти гості, її одягнули в пишну рожеву сукню, а мене не знаю як, але точно непримітно – я навіть не пам'ятаю, я себе в цьому спогаді не бачу як людину, а тільки як спостерігача. То було дуже гірко для мене. А також той момент, що мене регулярно ставили в приклад як еталон нерозумності, слабкості, невмілості і поганого характеру.

В мене питання щодо цього – я не пам'ятаю хто з батьків що конкретно робив, щоб склалась така ситуація. Скільки себе пам'ятаю, такий стан речей був нормою в нашій родині – що вона важлива, королева, в центрі уваги. А я – десь в стороні, зайва, мала, незручна. Тому не знаю до кого з них писати про це гнівний лист? Чи як правильно виконувати цю техніку?

(Я почала з того, що пишу спільний лист до батьків, поки важко якось розділити щоб писати окремо. Але по правилах цієї техніки потрібно окремо кожному написати. Листи відправляти не планую, роблю це перш за все для власного зцілення).

Трішки соромно, але все ж хочу попросити трішки слів підтримки, розуміння і підбадьорення на шляху до набуття психологічного здоров'я 🤍

Доброї ночі, я перестала сприймати реальний світ мені краще в інтернеті чи видуманому світі , мій чоловік каже що я багато сиджу в телефоні, мені важка адже я народила лише півкроку назад , також у мене від 21 року хтось з близьких помирає мені важко та не має з ким поговорити