Психологиня Алла Григорівна Веленко Київ метро Університет

Насправді, біда в тому, що більшість жінок навіть не знають про те, що мають величезну внутрішню силу і що, навіть, перебуваючи у психо-емоційному стані виснаження, все одно впливають дистанційно на стан чоловіка та дітей. Бо є осередком сім'ї та її "генератором". Це система "дзеркала". Коли ми "дзеркалимо" свій емоційний стан, своє сприйняття та бачення всього, що відбувається, одне на одного.
На мою думку, Ваше виснаження ще й може бути наслідком незнання та невміння керувати своїми природними дарами. Згадайте, та порівняйте, як реагують Ваші діти та чоловік, коли Ви перебуваєте в різних станах наповнення? Впевнена, що одразу згадаєте величезну різницю у їх реакціях та поведінці. Те, що я пишу, це лише мізерна толіка тих величезних знань, які можуть допомогти не лише зберегти сім'ю, але і зробити стосунки гармонічними та щасливими. Тоді, як розлучення без внутрішніх трансформацій, не так вже і рідко, призводять лише до ще більших життєвих ускладнень і аж ніяк не є панацеєю від усіх видів сімейних проблем. До речі, не буває сімей безпроблемних. Є лише різниця в тому, які знання ми маємо, як ними користуємося і на скільки вже втомилися перебувати в стосунках, які не приносять щастя. А отже, готові працювати над собою, а не знищувати себе, намагаючись змінити іншу людину (Що, насправді, неможливо, аж поки сама людина не захоче цих змін)

Ви пишете "Я чим далі переконуюся, на досвіді наших стосунків, що відносини будуть і чоловік їх радо буде підтримувати, але за одної умови — щоб я поводилася так як йому зручно, без негативу, претензій, розбірок, без поривів щось змінювати як мені треба..."
Думаю, що тут є певні "пастки", і щоб їх уникнути, бажано усвідомлювати, що проблема співзалежних стосунків саме в тому, що в парі чоловік та дружина мають один до одного певні претензії. Які базуються на намаганні, насамперед, змінити поведінку іншого.
Звідси розборки, образи, конфлікти, недомовки і, знову ж таки, психо-емоційне виснаження...
Як на Вашу думку, Ваш чоловік щасливий в шлюбі? Він почуває себе комфортно, його все влаштовує? Це при тому, "що відносини будуть і чоловік їх з радістю буде підтримувати...". А якщо він і надалі не отримає всього того, про що Ви написали вище, він все одно буде перебувати у відносинах? Чи так само, як і Вам, йому захочеться ці стосунки завершити?
А якщо, дійсно, захоче завершити, чи можете спрогнозувати свій стан та свої почуття?
Насправді, це не лише гра моєї уяви, на превеликий жаль. Жінка за своїми природніми властивостями, як це не дивно, але у шість разів психо-емоційно сильніша за чоловіка. Тому те, про що жінка мріє і думає, інколи відбувається набагато швидше, як це уявляється. Але є одне але: втілення бувають не зовсім такими, як собі уявляєттся - може автоматично запуститися процес "виштовхування" чоловіка з сім'ї. Такий сценарій розвитку подій розглядається?

Відредаговано автором 15-02-2025 17:30:19

Мама - це найближча людина, яка за своєю природою призвана дарувати тепло, ніжність, любов, увагу, підтримку... Але за умови... Якщо і сама їх отримала від своїх батьків. Неодноразово впевнювалася в тому, що емоційна певна черствість та закритість може "передаватися" з покоління в покоління як манера поведінки, спілкування та ставлення до своїх дітей. А якщо запитати, чи мама Вас любила, впевнена, вона абсолютно щиро скаже, що любила... Насправді, любила, як могла. Бо і її саму любили, як могли та вміли ...
А це ціла система, яка потребує повного індивідуального "перезавантаження", щоб не передати її "у спадок" і своїм дітям.
Ви пишете "чи не обманюю я зараз себе? тим, що ухвалюючи рішення про розлучення при можливості, я на практиці залишаюся на тому ж місці і радикальних дій не роблю щоб зрушитися з мертвої точки". А як Ви самі відчуваєте? Адже, насправді, ми рішуче діємо лише тоді, коли відчуваємо, що щось потрібно змінити. А якщо не наважуємося? Можливо, десь там, дуже глибоко, відчуваємо, що таким чином не лише не поміняємо своє життя на краще, а ще й додамо собі величезні додаткові проблеми?

Відредаговано автором 15-02-2025 15:18:43

Те, що Вам вдалося реалізуватися як мама - прекрасно! І можна лише радіти, що у Вас є саме стільки дітей, скільки Ви і хотіли. Інша справа, що існують певні закономірності, які стосуються природи чоловіків, жінок і стосунків між ними.
Одна з таких закономірностей, це омана думати, що народження дітей може створити нові сенси і додати щастя в сім'ї, якщо... до народження сенси не були чітко визначені та не було відчуття щастя в родині.
"Коли народжувала першу дитину, то сподівалася що наявність дитини створить нові сенси і щастя в сім'ї, і взагалі тому що хотіла щасливу сім'ю і бути мамою. Друга дитина була незапланована, але бажана..."
Друга закономірність та, що Вам чомусь захотілося створити сім'ю саме з таким чоловіком: "Чоловік виглядає закритим, бува, емоційно агресивним, не чуйним і не налаштованим на діалог..."
Якщо спробувати прислухатися до себе, чи нікого не нагадує Вам Ваш чоловік по своїм емоційним проявам до Вас?
"До мене батьки в дитинстві ставилися часто негативно, строго і вимогливо, з критикою, невдоволенням, могли вдарити в пориві емоцій і тд."
І тоді от те саме незрозуміле "чомусь"
("Але чомусь мене це все не зупинило, не перешкоджало прагненню створити з ним сім'ю"), як на мене, стає цілком логічним та зрозумілим. Адже, батьки - це ті люди, яких дитина сприймає як тих, хто дає їй можливість вижити і вирости. Отже, несвідомо, вони є певним еталоном ставлення до себе. Тому, коли та сама дитина дорослішає, автоматично реагує та обирає саме тих чоловіків, які уявно "ближче", "рідніше", бо їх поведінка
невловимо нагадує саме тих, хто був поруч від народження, навіть, якщо вона такої схожості не помічає. Це діє як певна матриця, яку наша підсвідомість шукає в оточуючому просторі. Тому і не реагує завчасно на певні попереджувальні поведінкові сигнали, що підтверджують і Ваші щирі слова: "Я не впевнена що в мене було справжнє кохання, скоріше було бажання любити".
Дуже цікавий вислів, як на мене. Не прагнути бути коханою жінкою, а прагнути мати можливість самій любити.
Тобто, коли дитина не отримує від батьків вдосталь
того, чого потребує: любові, почуття захищеності, тепла, порозуміння... формується уявлення, що це не батьки чогось не вміють давати, а то вона сама якась не така:, щось замало робить або не вміє робити. І саме тому не отримує від значимих дорослих всього необхідного. Тоді в дорослому житті, автоматично, починає діяти вже сформована установка: все, що не додають, в близьких стосунках, потрібно заслужити від близької людини - більше любити, більше віддавати, дбати, терпіти... А коли всі старання виявляються марними, приходить величезне розчарування, психо-емоційна втома, відчуття задухи, клітки, тупіку стосунків...
І тут чергова небезпека: ми можемо вже розуміти причину своєї проблеми, можемо докладати зусилля по зміні зовнішньої ситуації, намагатися керувати обставинами та своїм настроєм, але... Все одно, тупцятися на місці, не маючи сил реально щось змінити. Чому? Бо нам лише здається, що ми самі повністю керуємо своїм життям. Тоді, як насправді, нашими емоціями, почуттями, діями, реакціями керує на 98% наша підсвідомість до тих пір, поки не зміняться ті самі, сформовані в дитинстві, установки та поведінкові моделі.

Відредаговано автором 15-02-2025 15:07:46

Ще раз дякую Вам за відвертість у відповідях.
Ви пишете "Стосунки між моїми батьками були здебільшого конфліктними і неприємними.
До мене батьки в дитинстві ставилися часто негативно, строго і вимогливо, з критикою, невдоволенням, могли вдарити в пориві емоцій і тд."
Отже, завдяки Вашим уточненням, я ще більше схиляюся до думки, що Ви перебуваєте в співзалежних стосунках з чоловіком. Адже, у батьків, схоже, була якраз така модель поведінки, "залипання одне на одному", отже, співзалежна. Бо конфлікти, сварки і негативне ставлення до дитини, як перенос на дитину своїх проблем - це ознаки співзалежності. А зважаючи, що дитина завжди на підсвідомому рівні переймає моделі поведінки батьків, формуючи при цьому певні поведінкові установки - це все, знову ж таки, несвідомо, "перетягується" в доросле життя.
Отже, саме тому, на мою думку, Вам стає одразу легше з чоловіком, коли Ви уявляєте, що пішли від нього і Вас до нього більше нічого "не прив'язує". Адже, в такі моменти, Ви внутрішньо відсторонюється від нього, перестаєте бути психо-емоційно на нього налаштованою, "відлипаєте". Тобто, перестаєте жити очікуваннями любові та щастя від нього. І це саме щастя та Любов отримуєте, якимось чином, з інших джерел.
Що робити в таких випадках?
Знову ж таки, на моє переконання, жити деякий час окремо - це можливість в певній мірі, "впустити в стосунки повітря", а отже, трохи полегшити можливість одне одного терпіти. Але, на превеликий жаль, така міра лише тимчасова. Бо навіть якщо розійтися навшавжди, модель поведінки та внутрішні, сформовані в дитинстві установки, залишаться. А це небезпечно тим, що І в будь які інші стосунки з чоловіками може бути перенесена така форма відносин. Окрім того, знову ж таки, несвідомо, поведінкові моделі передаються і дітям, які виростуть і стануть дорослими. Як колись це трапилося і з Вами. Тому єдина можливість не лише зберегти сім'ю, а і зробити її щасливою - це почати серйозну внутрішню трансформаційну роботу. Щоб в решті решт, стати самодостатньою людиною (не плутати з самостійністю), а отже психо-емоційно наповненою, тобто, щасливою не залежно від зовнішніх обставин. Неодноразово впевнювалася, що в таких випадках, кардинально мінялася і поведінка чоловіків. Бо сім'я - це єдиний організм, де все взаємопов'язане. Просто нам, зачасти, складно самим відслідкувати такі речі.
В усіх інших випадках - зовнішні розставання можуть бути лише, в певній мірі, ілюзією.
Скажіть, а Ви готові до діалогу? Готові вже щось кардинально міняти в собі та своєму житті?

Я вам дуже вдячна за таку глибоку, розгорнуту відповідь. Відчувається, що Ви реально втомилися і намагаєтеся з усіх сил знайти можливість змінити ситуацію
Якщо дозволите, я, знову ж таки, висловлю лише свої припущення стосовно того, що може відбуватися з Вами та Вашим життям. Чому лише припущення? Бо в таких випадках все одно потрібно більше інформації. На кшталт того, чи бували вже у Вашому житті схожі відчуття такого глибинного внутрішнього невдоволення, як з чоловіком, раніше? З іншими чоловіками, з батьком, загалом, в підлітковому віці або дитинстві?
Як я бачу ситуації. Мені здається, що є ознаки співзалежних стосунків. А така тенденція формується набагато раніше, ще з дитинства. Це перше.
Друге. Ваш стан дуже схожий на періоди загострення депресивного стану, що може бути викликаний психо-емоційним виснаженням, в тому числі.
Мені складно давати оцінку діям та реакціям Вашого чоловіка. Бо його реакції можуть бути як проявом його особистісних рис характеру, так і невмінням правильно реагувати на знервованість дружини. Окрім того, якщо ви з ним знаходитеся у співзалежних стосунках, за класикою цих стосунків, він має відігравати роль аб'юзера, а Ви - "жертви". При тому, що ці ролі взаємозамінні.
Тому мої питання наступні. Які стосунки були між батьками? Як ставилися до Вас вони в дитинстві? Чи було тепло, порозуміння, повага?
Якщо я правильно зрозуміла, Ви не працюєте, тобто, весь час перебуваєте вдома. Чим займаєтеся, які маєте інтереси, чим наповнене Ваше життя?
І третє. Як часто буваєте на природі, на прогулянках? Чи займаєтеся якимось спортом? Бо це вже з області наповнення себе ресурсами, тобто, внутрішніми силами, що дає можливість відчувати себе більш спокійно та впевнено.

Відредаговано автором 15-02-2025 07:21:25

Власне, можна і через Фейсбук, якщо буде потреба.

(Внизу під моїми коментарями є зелений прямокутник "зв'язатися з психологом", просто тисніть на нього і перейдете автоматично на мою сторінку на цьому сайті. Там є моя пошта).
Я повністю підтримую Вашу точку зору і мені імпонує внутрішня Ваша віра в те, що в цьому світі немає нічого неможливого, а є лише обмеження нашої свідомості, з якими можна і потрібно боротися. Бо людина - це не лише, перепрошую, шмат ліверу та кісток, а набагато більше та величніше. Просто людина не завжди здогадується про це, тому живе в певній обмежувальній площині
Виграє той, хто шукає вихід, навіть якщо при цьому, буде розривати всі існуючі шаблони.

Відредаговано автором 14-02-2025 22:26:51

Розумію Вас. І думаю, що нічого неможливого немає. Завжди все можна узгодити. Нижче є посилання на мою сторінку. З неї я зможу дати відповіді на всі Ваші запитання вже індивідуально.

З Вашої відповіді ще сильніше схиляюся до того, що у Вас могла бути сильна травма, можливо, дитяча. Бо саме в такому віці психіка найвразливіша. Тому природа, щоб захистити дитину і дати можливість жити далі, травмуючу подію "приховує" на рівні підсвідомості.
А коли ми виростаємо, та сама непрожита травма, може намагатися "пробитися" до нас от такими станами внутрішнього сильного конфлікту або дискомфорту. І так буде до тих пір поки не відбудеться повна трансформація от тих самих непрожитих травм. І травми не перетворяться на щось дуже важливе та конструктивне для нас і не стануть додатковим потужним ресурсом.
Як на мене, такі трансформації - це прекрасна можливість для саморозвитку.

Тобто, я правильно зрозуміла, чоловік - такий собі ідейний генератор, а Ви людина дуже дієва, рухлива, психо-емоційно та соціально гнучка?
Якщо так, тоді, швидше за все, мали місце бути і інші схожі ситуації, єдине, не такі показові та критичні?
Тобто, саме Ви - та, хто реально діє в житті, а чоловік - здебільшого, спостерігає за Вашими діями?

Доброго вечора!
Стан внутрішнього конфлікту небезпечний тим, що дуже сильно психо-емоційно виснажує і відбирає такі необхідні зараз життєві ресурси. А у випадках, коли немає розуміння такого стану, може додаватися ще й стан сильної тривоги та невпевненості, втрати контролю над своїм життям.
Як давно Ви перебуваєте в такому стані? Що відбувалося на момент початку цього стану? З якими людьми могли тоді контактувати, чим займалися, де проживали? Те, що Ви не розумієте причин такого стану, може ще й бути результатом якоїсь непрожитої раніше травми, яка могла бути "заблокована", "витіснена" рефлекторно на рівень підсвідомості, щоб Ви мали можливість пережити якийсь дуже сильний душевний біль...
Внутрішні конфлікти, зачасти, виникають тоді, коли ми, ніби, все робимо правильно, так як прийнято, але зовсім не те, чого б хотіли самі і що відчуває наша душа. І от ті самі, не висловлені потреби, емоції та почуття у такий спосіб намагаються пробитися до нас через кордони раніше нав'язаних нам кимось установок та правил життя.
Певне, який час ми ще маємо сили не звертати уваги на внутрішній стан невдоволення, але... Як тільки сил стає менше, менше ресурсів, те, про що не хотіли навіть згадувати, починає пробиватися до нас з новою силою...
Боротися з собою - дуже невдячна справа. Це як бій з власною тінню, переможців немає, є лише переможені. Єдиний вихід, - почати розбиратися зі своїми станами та почуттями, щоб повернути собі стан внутрішньої рівноваги та спокою.

Відредаговано автором 14-02-2025 19:12:06

Доброго вечора!
Відчувається, що Вам дуже погано, що Ви знервовні та розгублені, фактично, у відчаї через неможливість щось змінити прямо зараз "Зараз я відчуваю розгубленість, невпевненість в собі...", але разом з цим, ніби разом з Вами живе якась інша жінка, яка смілива, рішуча, якій все цікаво і яка нічого не боїться "...разом з тим інтерес до того, як я впораюся з цим і що буде далі..."
Складається враження, що Вам не стільки потрібне саме розлучення, скільки відчуття свободи в стосунках, і право самостійно приймати рішення щодо свого життя: "коли я ухвалюю рішення розлучитися, з наміром що переїду і розлучуся офіційно, щойно будуть ресурси на це, мій стан стабілізується, при тому що я фізично залишаюся біля нього, в тому самому домі і обставинах". Отже, як тільки Ви внутрішньо, на рівні психо-емоційного стану відсторонюється від нього, Вам одразу стає легше. Бо в цей момент Ви берете відповідальність за своє життя на себе, а не відчуваєте себе пташкою, що потрапила раптово до "золотої клітки".
Це мої припущення. Бо так буває, коли люди потрапляють у співзалежні стосунки, жити в яких неможливо, але і вийти з яких надзвичайно складно.
Коли Ви виходили заміж, хто кого кохав більше? Хто хотів жити разом, а хто з вас лише на спільне життя згодився, можливо, через те, що не зміг просто відмовитися від стосунків?

Як скажете.

Насправді, найшвидше життям змінюється у тих людей, які не живуть ілюзіями, образами, претензіями, а здатні робити висновки. І Ви, як на мене, саме така людина.
Але залишається один нюанс, на мою думку, надзвичайно важливий. Як зробити так, щоб в житті більше не з'являлися такі люди, що не здатні приймати нас з усіма нашими якостями?
Насправді, проблема криється в нашій підсвідомості. Де закладені певні поведінкові моделі і установки, які і керують нашим життям:
"Відкритість і зацікавленість інших мене завжди лякала і ставила в ступор. В той час як нехтування, ігнор, байдужість, тобто глуха стіна для мене була чимось більш безпечним, таким, що я здатна витримувати і залишатися — залишатися, по суті не в контакті, а в прагненні контакту і взаємодії, яких не було".
Отже, щоб змінити своє життя, насамперед потрібно ті всі моделі та установки спершу ідентифікувати на рівні тої ж підсвідомості (до якої ми самотужки не маємо доступу), а потім вже трансформувати їх у гармонічні стосунки як з собою, так і оточуючим світом.
А це запит на індивідуальну роботу.

Відредаговано автором 14-02-2025 11:54:21