Психологиня Алла Григорівна Веленко Київ метро Університет

Дякую Вам за відвертість. Думаю, що причина Вашої реакції все ж лежить у сфері Ваших стосунків з мамою та бабусею "С мамой и бабушкой были идеальные отношения
Возможно даже была гиперапека иногда
Но мама умерла в 2016 году"
Дуже насторожує фраза про ідеальні стосунки та гіперопіку. Особливо, такі речі небезпечні по відношенню до хлопчика, до сина. Адже тоді домінує жіноче, підпорядковуючи собі чоловічу природу.
У таких випадках, несвідомо мама, та бабуся можуть стати певним мірилом всього, що відбувається в житті. Таким собі підсвідомим контролером, що контролює життя і перевіряє правильність чи неправильніст дій. (Тому і руки трясуться, що є страх не відповідати певному уявному ідеалу, сформованому мамою та бабусею в дитинстві). І жінка лікар стала лише тригером, який підсилив внутрішнє бажання бути гарним хлопчиком для значимих жінок.
У таких випадках необхідна індивідуальна робота. Бо це тема рефлексів, що порадами аж ніяк не змінюються.

Доброго вечора Софіє.
Так сталося, що Ви від народження живете в атмосфері співзалежних стосунків. Де кожний періодично перебуває то в ролі жертви, то в ролі аб'юзера. А така атмосфера, звісно, дуже сильно заважає процесу сепарації, відокремлення від батьків, насамперед, психо-емоційного. Тому, власне, Вам так важко почати жити своїм життям і перестати постійно залежати від того, що роблять, думають, чи говорять Ваші батьки. Адже, чим менше в дитинстві ми отримуємо любові, тепла та підтримки від батьків, тим сильніше звинувачуємо та знецінюємо себе. Бо батьки дорослі, а отже, завжди праві, тому неправа може бути тільки сама дитина. Тому формується несвідома установка, що потрібно постійно звіряти все своє життя, думки, вчинки з батьками, щоб догодити їм і, можливо, тоді вони почнуть нас любити...
Не почнуть! Чому? Бо і самі, як правило, нещасні та недолюблені з дитинства. А отже, дати того, чого ми прагнемо, просто не можуть
Зрозуміло, що без тривалої терапії Вам не обійтися. Але що ж робити зараз?
Насамперед, згодна з колегою, припинити ділитися та радитися зі своїми батьками. Нарешті признайтеся собі, що вони ніколи Вас не зрозуміють і не підтримають, бо перебувають у стані невігластва - зовні, ніби дорослі люди, але за своєю поведінкою та рівнем розвитку на дорослість не тягнуть.
Вони не підтримають, а лише знецінять всі Ваші зусилля.
По друге, шукайте можливість жити від них окремо. Можливо, знайдіть дівчат, які так само хочуть знімати квартиру - разом буде дешевше. Таких об'яв зараз багато в інтернеті.
По третє. Почніть зранку бігати. Це наповнить Вас силою природи, збільшить Ваші ресурси та зробить Вас стресостійкою.
Четверте. Шукайте собі тих людей серед знайомих, друзів, колег, які зможуть Вас підтримати і дати гарну пораду.
П'яте. Якщо віруюча людина, ранок починайте з молитви або духовної практики. Це не лише додасть Вам сил, але і допоможе швидше вирішити всі Ваші важкі питання.
Депресія - це зупинка в розвитку. Як на мене, Ви дуже зациклилися на своїх батьках. Ви їм ніколи і нічого не доведете, бо вони Вас все одно не чують. Адже, люди, які п'ють, сваряться та конфліктують живуть лише своїми пристрастями, а інші їм байдуже. Так діє деструктивна атмосфера алкоголю та ненависті на людей. Тікайте звідти якомога швидше і ідіть в терапію.

Відредаговано автором 23-03-2025 19:51:30

Доброго вечора Іро.
Ви пишете "Я боюсь, що якщо ми подружимось, я не зможу більше вийти з цих стосунків. Якщо мене щось буде не влаштовувати, я не зможу сказати про це, я не зможу бути собою і буду почуватися увʼязненою, ніби в клітці".
Як на мене, таке сприйняття дружби, самих стосунків, сформувалося набагато раніше, можливо, в дитинстві.
І може якось бути пов'язане зі стосунками з Вашими рідними людьми.
Ви пишете "ніби в клітці"... Хто з рідних дуже схильний контролювати, обмежувати свободу дій, вибору?
Які у Вас стосунки з батьками?

Ви можете бути атеїстом тисячу разів, але, якщо що, є закони, які діють в любому випадку, знаємо ми про них, чи ні.
У цьому житті втратити можна абсолютно все, навіть, своє життя, не кажучи про людей, з якими ми спілкуємося. Тому питання у Вашому запиті до психологів, на моє повне переконання, іде не просто про тип прив'язаності, а про рівень щастя, на якому Ви хочете жити.
Бо від того, на скільки Ви розберетеся у собі, і у правилах щасливого існування, буде залежати і Ваше особисте життя. Адже те, як ми думаємо що розуміємо те, що робимо, далеко не завжди відповідає дійсності. Бо нами на 98% керує наше підсвідоме, до якого ми самостійно не маємо ніякого доступу. А все інше, то ігри розуму і не більше.
Боліти може лише тоді, коли ми чогось дуже сильно очікували від стосунків. А це ознака сильної залежності від них. І чим сильнішими є от ті самі несвідомі очікування, тим швидше від нас підуть ті, хто нам найдорожчі, ці самі очікування руйнуючи. Щоб ми нарешті знайшли сили зазирнути глибоко в себе.

Відредаговано автором 23-03-2025 18:31:40

Думаю, що якраз тут і є.проблема "Я не быстро начинаю доверять людям. Чтоб кому-то начать доверять уходит год как минимум, или два-три...". Це те саме, про що я і писала вище. У Вас дуже сильна тенденція до "злипання" з тими, з ким Ви спілкуєтеся. Бо є, на мою думку, сильна ідеалізація як людей, так і самих стосунків. Довіряти повністю можна лише одному Господу Богу, а з людьми потрібно мати стосунки і просто у своє задоволення спілкуватися. Розуміючи, що всі недосконалі і можуть поводитися дуже по різному. Власне, тому роками придивляєтеся, боячись вступати в приятельські та дружні контакти, бо дуже ранитеся, якщо виникають розчарування, а вони з таким підходом - обов'язково виникають.
"...я наоборот стараюсь отучиться подстраиваться под других..". Тобто, така тенденція підлаштовуватися під оточуючих все таки є?
"Не то чтобы я себе в ущерб это делала, просто люблю проявлять заботу.." А для чого Ви любите проявляти турботу? Що очікуєте взамін цієї турботи? До Вас звертаються по допомогу, чи Ви самі виявляєте ініціативу?
"Но дело в том, что это начинают воспринимать как должное и мне больно осознавать, что я не так важна для других как они для меня..."
Насправді, це ознаки дуже сильної залежності від стосунків. Адже, боляче буває лише тоді, коли ми щось очікуємо взамін, і у нас є якісь претензії до цих стосунків...
Ваше питання - це запит на індивідуальну роботу, однозначно.
Бо проблема не зовня. А стосується внутрішнього сприйняття себе та оточуючих. І самооцінка має величезне значення в такому аипадку. Адже, як ми ставимося до себе, так ми сприймаємо і тих людей, з якими спілкуємося. Одними порадами такі питання не вирішуються.

Відредаговано автором 22-03-2025 21:27:59

Дякую Вам за щирість.
Насправді, мої припущення тільки підтвердилися з Вашою відповіддю.
Те, що Ви "притягуєте" тільки людей з уникаючи типом прив'язаністю може бути пов'язане, безпосередньо, з Вашим дитинством.
Судячи з того, що Ви пишете про батьків, навряд чи між вами були довірливі та гармонічні стосунки. А в таких випадках, у дитини завжди виникає дефіцит любові. Що може сформувати тенденцію до дуже швидкої, несвідомої прив'язливості, "злипання" з оточуючими людьми...
Це все з області невидимого, того, що пояснити неможливо ані словами, ані будь якими діями. Але це те, що людей може відштовхує, бо вони не в стані дати того, чого не додали батьки.
Думаю, що у Вас є непрожиті дитячі, дуже глибокі психо-емоційні травми. І тому от та сама ніби то байдужість "Со мной не задерживались и я их не держала", може бути певною захисною реакцією на відторгнення з боку тих же самих батьків. Яка просто "дублювалася" пізніше в стосунках з однолітками.
Окрім того, в стосунках неаби якого значення має самооцінка людини.
Яка самооцінка у Вас, на Вашу думку?

Доброго дня.
Ви пишете "Начинал работать а женщиной И она постоянно странно реагировала когда не получалось что то делать И теперь когда кто то смотрит как я что то замешиваю например, то начинают Трястись руки Я просто не знаю уже что делат..." Я правильно Вас зрозуміла, проблема проявилася дуже сильно, коли Ви почали працювати саме з жінкою?
Якщо так, тоді у мене до Вас питання, а як склалися у Вас стосунки з Вашою мамою, чи, можливо, бабусею? Тобто, самою значимою жінкою у Вашому дитинстві...
Як на мене, Ваша соціофобія має глибоке "коріння" і "заклалася" колись несвідомо. Швидше за все, ще в дитинстві. І пов'язана з якоюсь значимою для Вас людиною, подією або ситуацією. Що можна визначити під час психо терапії. А тепер, під впливом певних зовнішніх тригерів, просто почала проявлятися, з кожним разом посилюючись. І так буде до тих пір, поки не знайдеться основна причина соціофобії і вона не буде трансформована у конструктивне спілкування з оточуючими.
Тому, як на мене, поспішати з медикаментами поки не варто. Бо все одно вони, можливо, лише трохи пригальмують Ваші переживання, але, насправді, не знімуть саму проблему.
Я б Вам радила почати працювати індивідуально.

Доброго дня Дарино.
Щоб допомогти Вам розібратися в причинах того, що відбувається, необхідно більше розуміти Вас саму та Ваш стиль поведінки, Ваші поведінкові моделі та глибинні установки.
Як складалися у Вас стосунки з однолітками в дитинстві та підлітковому віці? Який стиль спілкування, на Вашу думку, властивий Вашим батькам?

Доброго ранку.
Співчуваю Вам. Адже, жити постійно у стані такої напруги неймовірно важко.
Як на мене, причиною такого ставлення до дрібниць може критися у підсвідомому бажанні все навколо себе контролювати, а ще, у дуже сильному психо-емоційному виснаженні.
Якщо ми звикли все тримати під своїм контролем, то, певне, найменший вихід ситуації з під нашого контролю, невідповідності наміченому нами раніше плануванні, буде викликати сильні стреси.
Але щоб сказати щось більш конкретне і дати якісь поради, потрібно більше інформації про Вас та Ваше життя.
Як в дитинстві Ви реагували, коли щось не складалося?

Ви пишете "Я розумію, що принаймні їх спілкування буде невідворотним колись..." А чому невідворотнім? Діти виростуть і самі зможуть вирішити, чи хочуть вони з тою дівчиною спілкуватися... Тобто, саме питання примусового знайомства, можна як мінімум, відстрочити, поставивши умову, що знайомство дітей відбудеться тільки у Вашій присутності. Ставте таку умову, а там нехай вже Ваш чоловік вирішує питання зі своєю дочкою. "Принаймні його донька не хоче знайомитися зі мною..". То вже будуть його проблеми.
І стосовно конкуренції...
" І , щоб у моїх дітей був хоча б вибір, чи хочуть вони цього.
Бо вийде ситуація, що діти будуть конкурувати за батька і рости в постійній боротьбі за увагу. А мені цього не хочеться, поки вони не знають, цієї конкуренції нема"
Насправді, конкуренція може бути лише тоді, коли та сама тенденція до боротьби за увагу чоловіка присутня і у Вас самої. Тобто, діти будуть реагувати точно так, як реагуєте Ви.
А це вже питання саме Ваших внутрішніх установок, як от, вміння окреслювати власні кордони і впевненість у своїх силах як жінки та дружини. Ви пишете: "Але буває, що як він собі щось придумає, то складно його позицію змінити. А в мене такий характер, що я теж маю принцип і теж не буду поступатися..." І тут цікава закономірність, чим більш внутрішньо категорична жінка, чим у більш жорсткій, чоловічій, формі дружина звикла відстоювати свої інтереси, тим більш непоступливий буде чоловік. І може навіть почати вдаватися до хитрощів: уникати правди, недоговорювати, замовчувати тощо. Як це і відбувається з ним, судячи з Вашої розповіді. Адже, у прямому протистоянні жодний чоловік не витримає жіночих емоцій.
Як підсумок. На мою думку, питання набагато глибше, аніж знайомство дітей. І полягає воно у вмінні правильно поводити себе з чоловіком, таким чином, щоб йому навіть на думку не спадало більше щось робити за Вашою "спиною". А це вже стосується трансформації старих моделей поведінки і напрацювання нових, більш гнучких та конструктивних.

Доброго вечора Наталю.
У мене складається враження, що у Вашого чоловіка не закритий гештальт з попередньою дружиною. Тобто, ті стосунки ще не завершені, принаймні, психо-емоційно.
Інша справа, чому саме з таким чоловіком у Вас склалася сім'я?
Окрім того, те що чоловік хотів без Вашого дозволу забрати дітей до його матері і познайомити зі своєю дочкою, дуже насторожує. Адже, таке було б просто неможливо в сім'ї, де панує гармонія і порозуміння.
Тому, як на мене, у перше чергу, потрібно розібратися, а на чому саме тримаються Ваші стосунки з чоловіком? Адже, наявність дітей ще не дає гарантії щасливого сімейного життя.
Власне, дбати про свою дочку потрібно, але не за рахунок дружини та синів.
Тим паче, що на початку стосунків вже була неправда. Чи не є таке намагання недоговорювати звичайною справою для нього?

Насправді, з кожним Вашим новим доповненням я все більше впевнююсь у своєму першому припущенні.
У Вас надзвичайно сильна тенденція до ідеалізації стосунків, ідеалізації коханої людини, і як наслідок, Ви вірите в чоловіка приблизно, як у Бога. Тому сподіваєтеся, що Ваші пояснення та прохання якось допоможуть. Не допоможуть. І Ви це вже відчуваєте, інакше б не звернулися на цей сайт.
А в результаті, не має сил чоловіка виховувати. Ви весь час перебуваєте або в стані приниженого просіння, або конфлікту, агресії до чоловіка. А це вже ознаки співзалежності. Тоді, як чоловіка потрібно виховувати. А для цього потрібна внутрішня гармонія, відчуття самодостатності, якого у Вас, на превеликий жаль, немає. При цьому, не маючи внутрішніх претензій до нього та очікувань.
Насправді, Ви перебуваєте в дуже слабкій позиції як жінка та дружина. А коли жінка внутрішньо слабка, залежна, жодний чоловік і ніколи, не стане до неї дослухатися. Окрім того, ще раз про Вашу роботу, коли потрібні сили на Вас та дитину.
Чим більше Ви працюєте, тим менше чоловік буде дбати про Вас і більше приділяти уваги своїм тим дітям. Чому? Бо там він відчуває себе сильним, таким, що може опікуватися та допомагати. А Ви себе, насправді, більше поводите як чоловік. Коли жінка "я сама", чоловік ніколи тягатися з нею не стане.
Ви зовні ніби говорите все правильно. А по факту, своїми вчинками та діями робите протилежне. Але ж чоловіки реагують ЛИШЕ на дії та вчинки, а слова пропускають повз вуха. Ваше питання лежить на рівні рефлексів.
У Вашому випадку ніякі найкращі поради психологів Вам не допоможуть. Бо проблема не зовнішня, насправді. Тому потрібна глибинна терапевтична робота з Вашими деструктивними, часто, протирічивими, установками та моделями поведінки на рівні підсвідомості.
Я Вам раджу почати працювати індивідуально, а не витрачати час на намагання змінити свого чоловіка. Він не зміниться до тих пір, поки глибинно не зміняться Ваші поведінкові моделі та реакції на чоловіка, його дітей і події. Бо насправді, не приймаючи внутрішньо його дітей, Ви не приймаєте і свого чоловіка, відштовхуєте його сама.

Відредаговано автором 21-03-2025 09:24:50

Я Вам дякую за відвертість.
І все ж, думаю, причина у внутрішній сильній прив'язці.
Ви пишете "Стосунки між батьками нормальні, вони для мене взірець. Вони разом 32 роки, батько підтримує маму, мама тата, усе роблять разом..."
Як це не дивно, але як недолюбленість в дитинстві і конфлікти в сім'ї, так і прекрасні стосунки батьків, їх "взірковість" може сформувати ту саму тенденцію до латентного, невидимого "залипання". Чому? Бо тоді сім'я та стосунки чоловіка і дружини стають основним в житті, чого людина починає несвідомо дуже сильно прагнути. Такий собі, центр всесвіту.
І саме в таких випадках, жінка втрачає важелі впливу на чоловіка - він ніби її зовсім не чує і робить все навпаки. Як це відбувається і з Вами.
Зовні, ніби прекрасні стосунки і одне одного кохають, а на ділі...
І ще. Ви пишете, що "Наразі ми з чоловіком багато спілкуємося про все, я висловлюю те, що мене ображає і т д. Але тільки тема дітей робить мене беззбройною. Тому що це ж діти..."
У в цих словах є певна двоякість. З одного боку Ви ьранслюєте розуміння, що "це ж діти...", а з іншого боку - іде величезний внутрішній протест проти цих дітей... Адже, вони не лише нагадують про болісне минуле, але і відтягують на себе увагу та турботу чоловіка.
Те, що у Вас залишилася непрожита травма, і, можливо, не одна - це факт.
А такі речі самі по собі не проходять.
І, окрім того, на мою думку, є ще один нюанс, який вартий уваги.
Коли Ваш чоловік не виконує свої обіц,нам, як Ви себе поводите, як на це реагуєте? Тільки говорите, що Вам не подобається і ображаєтеся?

Доброго дня Ілоно!
Ваші почуття цілком зрозумілі і Ви маєте повне право не знайомити свою дитину з дітьми від тої жінки, але...
Як на мене, те що відбувається зараз з Вашим чоловіком має набагато глибшу природу, аніж здається на перший погляд.
Ви пишете: "Але зараз я не знаю як бути, коли наша дитина побачить, що тату дзвонять якісь інші діти. Як бути в цій ситуації, що не нанести травму нашій дитині?" Насправді, травма може виникнути у Вашої дитини лише тоді, коли буде існувати Ваша травма від того, що сталося. Те, що Ви працювали над собою з психологом, дало Вам можливість знову бути разом з коханим чоловіком і народити від нього дитину. Та попри всі сподівання, залишається непропрацьованими "коріння" всієї ситуації, яка виникла.
Як на мене, у вас класичний варіант "любовного трикутника", єдине - в латентному, прихованому стані.
А коли виникають такі "трикутники" і для чого?
Як правило, "трикутники" виникають тоді, коли у всіх учасників процесу є тенденція до сильного прив'язування одне до одного, певної ідеалізації коханих людей і самих стосунків... Тоді третя людина відіграє роль буфера, який не дає "злипнутися". На мою думку, Ви і змогли знову зійтися з чоловіком та народити дитину тільки тому, що був певний період руйнації Ваших надій та сподівань, такий собі, крах стосунківі перевірка на вміння прощати та відпускати. На першому етапі все ніби було чудово, але... Ця сама тенденція до "прилипання" знову почала діяти. Бо сама причина цієї тенденції так і не була пропрацьована. Про що свідчать і Ваші слова "... Раніше так не було..."
Тому і намагання щось пояснити на даному етапі чоловіку, як на мене, навряд чи принесе очікуваний результат. Бо поведінка чоловіка цілком пов'язана з Вашою перебільшенню внутрішньою прив'язливість до нього...
Окрім того, є ще дуже важливе питання
Ви пишете "мене на руках новонароджений і я працюю, мені потрібна допомога, а він йде до них частенько, так як їх жаліє, балує, що бути кращим батьком за ту їх матір..."
У Вас на руках новонароджена дитина, а Ви працюєте? Чому? Адже, до тих пір поки Ви працюєте, чоловік навряд чи почне приділяти турботі про Вас та дитину достатньо часу.
Бо якщо жінка "я сама", то чоловіку не має місця біля неї.
Чому Ви зараз працюєте, коли всю увагу повинні приділяти дитині?
Які стосунки між Вашими батьками? Хто в сім'ї батьків вирішував питання фінансів?

Дякую Вам за доповнення.
Думаю, що причина Вашої надмірної опіки над хлопцем все ж таки криється у Вашому дитинстві.
Справа в тому, що всі наші поведінкові моделі та установки формуються, коли ми маленькі і ще не вміємо щось аналізувати, а просто сприймаємо як інструкцію до виконання. Ви старша дочка в багатодітній сім'ї. І як би чудово до Вас не ставилися батьки, от ця сама Ваша "старшість" зробила Вас дуже швидко дорослою. А що означає бути дорослою? Це означає, що активізується програма над кимось з рідних нести "шефство", опікуватися, доглядати, турбуватися як про маленьку дитину. Ви ж турбувалися про своїх молодших сестер та братів? А тепер, за аналогією, взяли "шефство" над своїм хлопцем. "я звикла допомагати і брати відповідальність за менших і слабших, наразі у моїх очах він став людиною за яку я несу відповідальність"
До того ж, потрібно розуміти, що у цьому житті випадковостей не буває. І якщо Ви змалечку вже по факту свого статусу старшої сестри жили в системі дорослого, відповідального, ставлення до оточуючих та до життя, тим самим життям "притягнеться" той, хто буде потребувати Вашої опіки. Це принцип матриці.
Саме тому Вам так важко щось змінити і допомогти змінитися Вашому хлопцеві. А от та сама жалість до нього та агресія (звинувачення) його батьків, загалом робить дуже велику шкоду як для хлопця, так і безпосередньо для Вас.
Що робити? Необхідне перезавантаження тих самих "материнських" програм в Вас по відношенню до хлопця... хіба що Вам хочеться все життя бути мамочкою і тягнути на собі чоловіка з нерозвинутими чоловічими якостями? Які, за такої опіки з Вашого боку, мають всі шанси так ніколи і не розкритися. Бо це він ще поки трохи опирається Вашому напору "обсипати" його благами! Але...або він зламається і повністю "сяде на Вашу шию", або вас життя змушене буде "розтягнути" в різні боки, щоб він нарешті сам почав розбиратися зі своїми проблемами.
Насамперед, сімейними.
Окрім того, мене особисто насторожує Ваша фраза "я не хочу звинувачувати чи ображатись на те, що він не досяг того ж самого що і я, адже ми знаходились у зовсім різних умовах"... Чому? Знову ж таки, ми не можемо не хотіти того, чого в нас немає...
Думаю, що у Вас вже є латентне, приховане, почуття невдоволення та претензій не лише до батьків хлопця, але і до нього самого. Просто поки що воно не проявлене через надмірне почуття відповідальності і нерозкритість, у свою чергу, жіночих якостей. Бо основна жіноча якість - вміння приймати і не бігти "попереду паровозу", певне, якщо вона хоче мати поруч сильного відповідального чоловіка, а не маленького хлопчика...
І ще. Жінки психо-емоційно сильніші за чоловіків у шість разів. Тому до тих пір поки у Вас глибинно не зміняться поведінкові моделі на рівні рефлексів, у Вашого хлопця немає жодного шансу змінитися.
Ваше питання - це запит на індивідуальну терапію. Інших шляхів просто немає.

Відредаговано автором 19-03-2025 07:55:45