Психологиня Алла Григорівна Веленко Київ метро Університет

Доброго дня Kelly!
Сумно навіть читати про таке, а не те, що в такій парадигмі жити.
Коли і де Ви повністю втратили себе? Немовби перестали існувати, з'являючись лише тоді, коли потрібно комусь довести, що Ви жива і Вас можна не лише бачити, не лише доторкнутися до Вас, але і любити...
Коли у людини є розвинуті почуття самоповаги, гідності, самодостатності, їй немає потреби нікому нічого доводити. Бо тоді вона сама приймає себе повністю з усіма своїми недоліками та помилками, і дозволяє собі бути як "гарною", так і "поганою дівчинкою" незалежно від кількості та якості виконаної роботи.
То від чого залежить сприйняття себе?
Як Ви правильно вже визначили, певне, від нерозуміння сенсу свого життя та від відсутності бодай якоїсь життєвої цілі і мети свого існування. А коли так буває?
Як правило, коли в дитинстві несвідомо нав'язується чужі установки та стереотипи, які потім впливають руйнівно на все подальше життя. Ви пишете, що закінчили престижний ВИШ, але працювати за професією не має сил... Хто обирав Вам цей заклад? Ваші батьки? Чи, можливо, пішли вчитися "за компанію"? Робота приносить задоволення лише тоді, коли відповідає нашій тхармі, нашому призначенню... Це та робота, яку ми все одно станемо з однаковим задоволенням виконувати навіть тоді, коли нам за неї не будуть платити...
То що відбувалося в Вашому дитинстві?
Можливо, Вам весь час приходилось доводити щось оточуючим, виборюючи право на увагу, або крихту любові? А можливо, за Вас все вирішували дорослі, придушуючи любі натяки на ініціативу або самостійність і не даючи жодної можливості зрозуміти себе і свою природу, нав'язуючи свої бажання та своє розуміння того, що для Вас краще.. Насправді, дуже важливо відшукати "коріння" тих поведінкових стереотипів, які Вами зараз керують, роблячи Вас на стільки нещасною...
"Мене задовольнила б сама проста робота, аби тільки були гроші на життя. У мене нема сил робити щось більше..."
А що поганого для дівчини у самій простій роботі? Хто сказав, що щастя від престижності роботи, посади, кар'єри, від кількості грошей?
Нав'язані сучасним соціумом стереотипи змушують дівчат робити кар'єру, вибиватися повністю з сил, конкуруючи одна з одною і з чоловіками... Щоб що? Щоб врешті решт, залишитися нереалізованими в самому основному для них в житті: як жінка, як дружина, в решті решт, як мама. І, як наслідок, ніколи не відчувати себе по справжньому щасливими?.
Власне, хто Вам сказав, що щастя залежить від успіхів в кар'єрі і в кількості грошей?
Що Вам не дає можливості жити по своїм силам та своїм вподобанням? Які внутрішні навіювання та установки блокують потік енергії щастя та любові?
І чиїм життям, насправді Ви живете? Адже, самі вже відчуваєте, що це - дороги в нікуди...
Як на мене, питання більш глибоке, аніж проблеми з роботою та грошима і стосується, безпосередньо, Вашої внутрішньої самоідентифікації та вцілому Вашого світогляду.
А це однозначно, запит на індивідуальну терапію.

Власне, якщо він ніколи ще не був в Вашій квартирі і Ви лише зустрічаєтеся в кафе, тоді його намагання зайти увечері в квартиру доволі прозоре - чоловік хоче інтиму з Вами. Але щоб що? Як тільки чоловік отримує від жінки бажане: інтим, турботу, любов, тоді для чого йому, загалом, одружуватися? Тому те, що Ви його не пускаєте, на мій погляд та ж позиції природи стосунків, цілком виправдано до тих пір, поки він не визначиться в серйозності стосунків. Як на мене, Ви все робите правильно. Доки тримаєте його на певній відстані, маєте можливість керувати ситуацією і впливати на відносини. Власне, тому він і їздить, що Ви залишаєтеся для нього цікавою у всіх сенсах. Єдине, залишається питання
Ви пишете: "причину розлучення не знаю. Бо боюсь, якщо дізнаюсь, і це зрада буде то він для мене стане не таким вже цікавим". Тобто, Ви ладні втрачати дорогоцінний час, прив'язуючись до людини, при цьому, не знаючи головного про нього? А що далі?
Уявіть, зустрічаєтеся рік і більше, починаєте жити разом, а краще, виходите за нього заміж і... В якийсь момент розумієте, що живете як на пороховій бочці, бо нічого про чоловіка не знаєте... А воно ж все одно проявиться рано чи пізно... Як кажуть - "вдарить в спину". Як тоді будете себе почувати? Повністю розчаровані, все зруйноване? Ви готові до таких "ударів"?
А Ви у всіх випадках ладні ховати "голову в пісок", чи лише з чоловіками?
У Вас були попередні стосунки? І якщо були, чому не склалися?

Відредаговано автором 30-11-2024 13:08:22

Власне, Ви лише підтвердили мої припущення що дитина проектує на Вас не своє бачення Вас, а когось іншого, як от, Вашої мами: "моя мама завжди критикує мене ( ми не проживаємо разом дочка бачить її не часто"
Насправді, відстань та частота зустрічей по відношенню до "віддзеркалення" дитиною стосунків рідних людей - не має ніякого значення. Мають значення лише ті поведінкові моделі та установки, які властиві саме Вашій родині. А в Вашій родині, судячи з того що Ви нарисали, є певні проблеми саме в стосунках "мама-дочка", а не "мама-син". Тому з сином нічого такого і не було.
Як це діє?
Ну от дивіться. Мама завжди Вас критикувала в дитинстві. А як відомо, наша самооцінка та ставлення до себе формується саме в перші роки життя у вигляді певних поведінкових програм, які закладаються несвідомо і про які ми навіть не здогадуємося. Адже, маленька дитина ще не має сил ані захистити себе, ані повести себе правильно, бо слабка і залежна від дорослих. Тому всі проблеми дитинства "відкладаються на потім".
Ми дорослішаємо, народжуємо дітей. І якщо з батьками були якісь в стосунках проблеми, вони, проблеми, починають поступово "виходити назовні" вже через наших дітей. Спрацьовує закон "дзеркальності". Від мами Ви віддалилися, вона вже не може працювати в повній мірі як тригер, щоб підштовхнути Вас зазирнути вглибину себе, і змінюватися.... Тоді "включається" автоматично дочка. Яка починає поводити себе за сімейним сценарієм "жертва-критик" або аб'юзер, як Вам більше подобається. Тобто, дитина несвідомо діє за попередньо сформованою дорослими програмою, яку сприйняла несвідомо прямо з народження.
Тобто, ніякі прохання чи пояснення дочці не спрацюють до тих пір, поки Ви внутрішньо кардинально не змінитеся. А щоб Ви змінилися, потрібно пропрацювати Ваші стосунки з мамою, в яких Ви до цих пір залишаєтеся на підсвідомому рівні маленькою ображеною дитиною, яку критикуючи, мама постійно знецінює та принижує.
Нам тільки здається, що ми одне одного сприймаємо лише очима, вухами та на дотик. Тоді як насправді, ми скануємо одне одного на рівні відчуттів. І особливо, діти, які дуже чутливі. Ваша дочка своїми словами лише показує, як, насправді, Ви до цих пір сприймаєте себе. І дитина це робить не навмисне, так діє на неї Ваша з мамою програма стосунків.
Власне, тому і Ваші жарти не сприймаються дитиною як жарти, але лише як принижене насміхання над собою. І чим більше Ви намагалися жартувати, тим сильніше дочка реагувала на Вашу внутрішню розгубленість, знеціненість та СТРАХ перед власною маленькою дочкою. Звідси і "перекос" у сприйнятті своєї дитини. Бо Ви її несвідомо, як це не прикро, але сприймаєте як свою маму, а не свою дитину.
Спробувала пояснити на скільки це можливо в форматі переписки.
Тому ще раз підтверджую, що жодні поради найкращих психологів не допоможуть аж до тих пір, поки не відбудуться Ваші серйозні трансформації на рівні підсвідомості в стосунках з мамою. А це запит на індивідуальну роботу з психологом. Певне, якщо не хочете ще й почувати себе "жертвою" в стосунках з дочкою.

Відредаговано автором 30-11-2024 12:40:01

Дякую Вам за доповнення. Насправді, те, що Ви написали, має архіважливе значення, як на мене!
Власне, у Вас зараз формуються дружні стосунки, коли Ви маєте можливість пізнати одне одного, тим паче, що чоловік не приховує свого наміру створити нову сім'ю. І, як на мене - це чудово! Але тоді виникають одразу інші питання. Чому Вас так турбує, що чоловік просить, щоб його нагодували ввечері з дороги? Нагодувати подорожнього - це ж нормально, чи не так? Він же не живе весь час за Ваш рахунок? Та і те, що приїздить без попереджень, також можна пояснити, якщо попередній шлюб, наприклад, був зруйнований через зраду когось із подружжя. Яка причина його розлучення?
І, нарешті третє, Ви так і не дали відповіді, чому Вас так турбує питання квартири? Є підозра, що хоче скористатися Вашим житлом, прийшовши "в прийми"? Чого Ви так боїтеся? Є привід чоловіку не довіряти? Чи, можливо, Вами керують несвідомі установки навіяні, наприклад, кимось із рідних або батьків, що от потім відбере квартиру? У чоловіка є власне житло, окреме від попередньої сім'ї? Він фінансово благополучний? Заробляє собі на життя?
Власне, якщо житло приватизоване, то чого переживати? Все, майно, яке отримане до шлюбу, не підлягає поділу після розлучення. До речі, а як цей чоловік розійшовся з жінкою? Вони ділили спільне майно?

Відредаговано автором 30-11-2024 12:00:11

Дякую Вам за відвертість.
Насправді, ми навіть не здогадуємося, на скільки стосунки значимих дорослих можуть впливати на наше подальше життя, і, безпосередньо, на нашу поведінку та почуття.
Ви пишете про вітчима і його ревнощі по відношенню до мами...
Є таке поняття, як навіювання... Тобто, поведінка та стан іншої людини підсвідомо передається тим, хто поруч. І особливо це стосується маленьких дітей.
Тому, як на мене, на те, що зараз відбувається з Вами, можуть впливати декілька факторів.
Перший. Це перенос ставлення вітчима до мами на Ваші стосунки з дівчатами.
І друге. Це невдалий перший досвід, коли дівчина, образивши, пішла від Вас.
При чому, що перше, що друге, потребує окремої уваги, бо торкається сфери несвідомого. Саме тому Вам так важко зараз впоратися зі своїми почуттями, що Ви намагаєтеся вплинути на них з позиції свідомості, логіки, пояснень. Тоді, як те що "записалося" раніше на рівні підсвідомості, потребує і конкретної роботи на рівні підсвідомості, куди у Вас самостійного доступу немає.
Як я бачу проблему вцілому?
Це принцип накопичення.
От дивіться, спершу маленька дитина живе весь час в атмосфері ревнощів вітчима до мами і не бажаючи того, поступово вбирає в себе певну модель поведінки вітчима. Тобто, сприймає недовіру до жінки та ревнощі як єдино правильну програму та внутрвшню установку. А потім, до цього всього, додається ще і перший власний досвід з жінками. А п'ять років це не не мало, повірте. Тобто, у підсвідомість іде новий негативний імпульс щодо жінок, на кшталт, довіряти їм не можна.
Поки у вас з новою дівчиною був стан ейфорії, все було добре. Але як тільки вона випадково щось сказала про попередні свої стосунки, її слова спрацювали як тригер і "старі" програми включилися: "Жодній жінці довіряти неможна"
А такі "програми" самі не зникають. Вони потребують трансформаційної роботи, починаючи з питання власної самооцінки та почуття самодостатності ( не плутати з самостійністю). Адже, самодостатній та реалізований чоловік як особистість, який впевнений у собі, навряд чи стане так рефлексувати щодо коханої жінки без вагомої реальної на те причини. Якщо я правильно зрозуміла, дівчина ж не давала ніякого приводу щодо своєї невірності, чи не так?
Тому мої слова про необхідність індивідуальної роботи з сімейним психологом, лише набирають сили. Тим паче, що своїми ревнощами, знову ж таки, несвідомо, можна спровокувати жінку на те, чого Ви самі так боїтеся. Це закон стосунків. А як відомо, незнання законів, не звільняє від дії цих законів на нас.

Відредаговано автором 30-11-2024 11:42:44

Доброго ранку Kirill!
Підкажіть, будь ласка, Ви вже зверталися раніше зі схожим питанням на цьому сайті за порадою до психологів?
В любому випадку, з того що Ви написали, можна зупинитися одразу на декількох окремих пунктах:
Перше. Це питання заниженої самооцінки.
Друге. Питання внутрішнього ресурсу.
Третє. Питання різких перепадів настрою, апатії та поганого настрою.

Самооцінка формується в дитинстві в спілкуванні з найближчими людьми. Тому потрібно починати зі стосунків з батьками. Та ставленням батьків до самих себе. Адже, дитина переймає лише ту поведінку, якої навчається від дорослих. А це питання для індивідуальної роботи з психологом, а не для переписки на сайті.
Рівень ресурсності залежить, найперше, від способу життя та вміння ці самі ресурси накопичувати та відновлювати.
А питання різких перепадів настрою, апатії та поганого настрою, загалом, потребує окремого дослідження. Від можливих проблем із здоров'ям до відсутності розуміння сенсу життя та поставлених перед собою цілей. Як у Вас зі здоров'ям?
Якщо все добре, тоді...
Ви вже доросла людина і маєте самі вирішити на скільки хочете змінитися і змінити своє життя. Тому, як варіант, можна продовжувати жаліти себе та жалітися на своє життя, з кожною секундою стаючи все невпевненішим. А можна почати дуже серйозно працювати над собою разом із психологом.

Відредаговано автором 30-11-2024 11:16:21

Доброго дня Нино!
Складається враження, що Ви сприймаєте свою дитину як старшу за себе, або ж, принаймні, рівню... Хоча насправді, вона маленька семирічна дівчинка, яка поводить себе відповідно того, як почуваєте себе Ви. Тобто, дуже невпевнено і залежно. От ці ваші несвідомі безкінечні бажання догодити дитині, виправдатися... навіть перед самою собою: "На свій вік виглядаю не погано, слідкую за собою, немаю зайвої ваги..." Якщо виглядаєте непогано, за собою слідкуєте і не маєте зайвої ваги, тоді чому Вас так ображають слова нерозумної дитини? Чому просто не пожартувати на цю тему? Адже,якщо Ви не така, тоді воно не повинне Вас чіпляти від слова "зовсім". Звідки такі комплекси неповноцінності? Бо дитина озвучує лише те, що могла колись від когось просто почути...
Насправді, питання набагато глибше, аніж стосунки з дитиною. Хоча і тут вже є певна проблема. Як це не сумно, але Ви почуваєтеся та поводитеся весь час перед дочкою як невпевнена та, перепрошую, затюкана "жертва". Несвідомо змушуючи свою маленьку дитину виступати по відношенню до Вас у ролі аб'юзера. Але ж це просто жахливо, як на мене... Ви сама, як мама, неусвідомлюючи цього, створюєте важкі співзалежні стосунки з семирічною дочкою, перебуваючи весь час або у стані образи та претензій до дитини, або ж намагаючись її задобрити похвалою.... Так, дитині потрібно говорити, що вона гарна, хвалити її, але... Діти сприймають нас не стільки по нашим словам, скільки по тому, що всередині нас... Дитина відчуває, що Ви себе не любите і не цінуєте в достатній мірі... А якщо все так, як я написала, тоді жодні найкращі поради психологів просто не спрацюють до тих пір, поки Ви сама не розберетеся в собі, і не почнете кардинально змінюватися. Бо ніяка зовнішня обгортка не змінить смаку цукерки, яка в неї загорнута.
Зважаючи на це все, можна припустити, що проблема в стосунках з дочкою має набагато "глибше коріння", і стосується, безпосередньо, Вашого ставлення до самої себе. А оскільки самооцінка формується в дитинстві, логічно запитати - як ставилися до Вас в дитинстві батьки? Чи були між Вами теплі та довірливі стосунки?
Або ж стосунки були дуже далекі від гармонічних...

Відредаговано автором 30-11-2024 10:58:32

Доброго ранку Надіє!
Ви питаєте: "Що це все означає? Навіщо він це робить? Чи він хоче зблизитись зі мною, і бути в моїй квартирі? Але навіщо?"
Чоловік їздить до Вас дуже далеко, отже, у нього є, однозначно, якийсь інтерес. Інакше, жодний чоловік і пальцем не поворухне, не те, що стане витрачати гроші на дорогу. Це перше.
Інша справа, який інтерес? З того, що Ви написали, складається враження, що у Вас є певна підозра, що він має якісь плани суто на Вашу квартиру? А звідки такі побоювання? У Вас був вже такий негативний досвід? До Вас вже залицялися лише з меркантильного питання? Це друге.
І третє. Не зрозуміло, насправді, які у вас стосунки з чоловіком. Тому, що просто дружити і зустрічаєтися за філіжанкою чаю по вихідним - це одне. А мати інтим по вихідним - це зовсім інше. Окрім того, відчувається, що Вас тривожить порушення чоловіком Ваших власних кордонів (може приїхати о 22.00 без попередження), а з іншого боку, складається враження, що ці самі кордони Ви не вмієте чітко окреслювати. Але ж чоловіки ставляться до жінок саме так, як вони дозволяють до себе ставитися. Ви ж для чогось впустили ВЖЕ чоловіка у свою квартиру, чи не так? У Вас є якісь очікування щодо цього чоловіка.
Чим довше Ви мовчите і ні про що не запитуєте його, тим більше може бути недомовок і непорозумінь.
Ви щось знаєте про цього чоловіка? Про його минуле життя, плани на майбутнє, чи була у нього сім'я, діти, чого він прагне знайти в стосунках з Вами?

Ну що ж і таке буває в житті, що "она упомянула случайно ситуация из жизни со своим бывшим (интимного характера)". Рано чи пізно Ви б все одно про це довідалися. А у Вас були дівчата до теперішньої дівчини?
Знаєте, скажу більше. Нам тільки здаються ситуації випадковими, хоча, насправді, кожна випадковість - це певна закономірність. Адже, всі стосунки і створюються життям, щоб ми щось в собі бачили таке, чого не знали про себе раніше. І завдяки цьому, обов'язково змінювалися.
Ви помічали за собою раніше здатність до таких ревнощів?
І ще... Чи були певні випадки зрад серед Ваших близьків чи друзів?

Відредаговано автором 30-11-2024 07:35:29

Доброго вечора Iren!
Дуже складно з того, що Ви написали зрозуміти ступінь образи чоловіка на Вас. Зрозуміло, що формат форуму не дозволяє писати деталі, тому можна спиратися лише на Ваше бачення ситуації. Коли люди закохуються одне в одного, вони відкриваються, бо довіряють. І чим ближчі стосунки, тим легше одне одному завдати болю. Ви питаєте "чоловік образився на мене, на відношення моє до нього настільки, що сам не розуміє потрібна йому сімʼя чи ні?" Так, таке може статися. Жінка психо-емоційно сильніша за чоловіка і навіть не усвідомлює, яку душевну рану може йому спричинити звичайними образливими словами...
А от "І скільки по часу( приблизно) з реальних історій потрібно щоб розібратись в собі?" - це може сказати хіба, що Господь Бог. Адже, кожна людина індивідуальна. Єдине, чим довше триває розрив, тим менше шансів щось налагодити.
Те, що Ви усвідомили свою неправильну поведінку, чудово, але... На превеликий жаль, усвідомити і реально змінитися - це дві різні речі. І, як на мене, Ваш чоловік це знає і відчуває... Кому ж захочеться ще раз, і ще раз робити собі боляче... Тому просто сидіти і чекати, що якось саме все налагодиться - марна справа. Потрібно робити реальні кроки в бік своїх глибинних змін на рівні рефлексів та поведінкових моделей. А для цього, необхідно розуміти, звідки у Вас звичка грубо та без поваги говорити зі своїм чоловіком? Так спілкувалися між собою Ваші батьки? Це перше.
Друге. Власне, а чому саме Ви зібрались і пішли до мами? Це чия була ідея?
І третє. Вже сталося, як сталося. Тому потрібно виходити з того, що вже є. Судячи з написаного, Ви вже наробили купу помилок. То чи варто ускладнювати ситуацію, перекриваючи собі бодай один шанс відновити стосунки? Спілкуватися через маму щоб що? Щоб показати свою незрілість і ще раз проявити повну неповагу до чоловіка? Адже, це Ваші стосунки, а не мамині. Отже, і розбиратися з ними прийдеться Вам самій.
Що робити? Я б на Вашому місці поки не робила більше "різких рухів", а почала працювати з сімейним психологом. Бо до тих пір, поки Ви не розберетеся сама з собою, хіба що ще більше ускладните життя собі та своїй дитині. Які стосунки між Вашими батьками?

Відредаговано автором 29-11-2024 21:45:30

Доброго вечора Danil!
Ревнощі до минулого коханої дівчини - це одна з тих проблем, яку навряд чи вдасться подолати самотужки. Та й думаю, Ви вже і самі це відчуваєте.
Адже, насправді, питання стосується, вцілому, Вашого глибинного ставлення до близьких людей. Якщо говорити просто, такі ревнощі - це ознака схильності до психо-емоційної залежності. Адже, у нас немає сил прийняти минуле лише тоді, коли ми сприймаємо коханих як свою власність.
Ви самі викликали дівчину нас відвертість, а тепер не можете їй пробачити те, що було в її житті до Вас. То де тут любов, насправді? Любити - це означає прийняти людину такою, якою вона є, з усіма її недоліками і її минулим. А виходить, що Вам потрібна лише ідеальна дівчина, яка "вписується", в якісь несвідомі внутрішні уявлення про дівчат. Як Ви думаєте, після такої Вашої реакції дівчині захочеться з Вами говорити відверто?
Я Вам раджу цю проблему винести на індивідуальну сесію з психологом, тим паче, що зараз є дуже зручний онлайн форматі.

Відредаговано автором 29-11-2024 21:23:48

Доброго вечора Віко!
Мені дуже шкода, але, як на мене, Ви не лише заплуталися в стосунках, але і сама в собі. Заплуталися настільки, що навіть не можете означити стать та статус в ваших відносинах людини, про яку пишете. Але ж це дуже важливо, як на мене. Складається враження, що Ви настільки не розумієте себе, що навіть боїтеся визначитися з тим, хто ця людина для вас і яке місце в Вашому житті займає. Але, доки не наважитеся це зробити, на превеликий жаль, навряд чи вдасться і розібратися з усім тим, що накопичилося. Бо як можна знайти відповідь в рівнянні, де немає жодного конкретного визначення?
Людина, про яку Ви пишете - це чоловік?
Ви закохані в нього? Вам хотілося б разом з ним будувати своє життя далі?
Ви пишете: "Я не можу більше спілкуватись з нею, але не хочу все закінчувати, нас об'єднують роки спілкування, але водночас ця особа не є тою людиною яку я любила"... І купа одразу питань... Спілкуватися не можете, але і стосунки розривати не хочете.... Якось дуже схоже на садо-мазо... Якщо це не та людина, яку любили, тоді чому не хочете розривати стосунки і чому Вам так боляче? Схоже, що Ви самі себе обманюєте, боячись к чомусь важливо у собі признатися....
Якщо чесно, я не думаю, що такі перемовини на сайті психологів допоможуть Вам знайти правильні відповіді. Чому? Тому що намагаєтеся дуже глибоку проблему вирішити за допомогою зовнішнього опису ситуації яка склалася. Насправді, на мою думку, проблема не в самій ситуації, а в в тому, як Ви на неї реагуєте... Як от, безособистісне означення значимої для Вас особи...
А як Ви в дитинстві реагували в складних ситуаціях? Намагалися "заплющувати очі" і пробували тікати від проблеми?

Доброго дня!
Насправді, дуже сумно. Бо Ваша розповідь - це історія про співзалежні стосунки. Де Ви знаходитеся в ролі класичної "жертви", а мама - класичний аб'юзер. Що робити?
За таких стосунків, певне, Ви ніколи не зможете наважитися мамі сказати те, що думаєте і чого хочете. Бо єдине, що Вами рухає - це страх самотності та страх втратити бодай крихту любові від, насамперед, мами і додатково, від брата з сестрою.
Ви пишете зараз вже в дорослому віці і маючи свого сина, але... Навіть не здогадуєтеся, що до цих пір внутрішньо перебуваєте в статусі маленької дитини, яка дуже боїться втратити мамину любов та турботу, яких, швидше за все, дуже не вистачало в дитинстві...
Власне, щоб навести лад в своєму житті і не втратити ще й цього чоловіка, зовсім не обов'язково виганяти свою маму, як це не дивно... Просто потрібно навчитися бути самодостатньою ( не плутати з самостійністю - це різні речі), навчитися себе поважати і нарешті вийти з позиції маленької дитини та "жертви", яка дозволяє так до себе ставитися.
З багаторічного досвіду сімейного психолога можу впевнено сказати, що без повної трансформації дитячих травм, установок та поведінкових моделей змінити стосунки з мамою неможливо.
Адже, шантажувати можна лише того, хто боїться і дозволяє собою відверто керувати та маніпулювати собою.
Як до Вас мама ставилася в дитинстві?

Доброго дня Valentina!
Війна загострює почуття, витягує на поверхню приховані недомовки та проблеми, війна змушує людей бути відверто чесними один з одним і чітко розмежовувати головне та другорядне в житті та стосунках.
Якщо я правильно зрозуміла, Ви збираєтеся на декілька місяців виїхати з України? А Ваш чоловік залишається не просто тут, а ще й безпосередньо торкається війни як військовий?
Як на мене, нічого дивного в тому, що він хоче мати ключі від квартири, немає. Бо це може бути певним оберегом, обіцянкою, що Ви його дочекаєтеся і ви знову будете разом. Адже, на превеликий жаль, побільшало випадків, коли жінки, виїжджаючи закордон і провівши чоловіків на війну, знаходять собі вже там коханців, забуваючи про тих, кому так потрібна їх любов.
Ви пишете, що прожили 10 років разом... Але у Ваших питаннях чомусь дуже мало про почуття і дуже багато про суто матеріальне... Складається враження, що на першому місці квартира, а те як буде себе почувати Ваш чоловік, залишившись без Вас, мало турбує....

Відредаговано автором 29-11-2024 15:52:23

І все ж, відповіді так і не написали на мої питання...
Отже, роблю висновок, що проблема глибша і ця ситуація зі звільненням не випадкова. Власне, через що і так важко прийняти ситуацію та впоратися з образою....
Я Вам раджу індивідуально почати працювати з психологом. Бо якщо не вдасться розібратися з "корінням" проблеми, ситуація, на мою думку, може мати, на превеликий жаль, продовження.

Відредаговано автором 29-11-2024 15:35:25