Вагітність, пологи, материнство

Добрий вечір. Рік назад я одного ранку прокинулася і мені чомусь хотілося плакати, стан був пригнічений, це почалося повторятися зі дня в день і я зрозуміла, що в мене депресія. Потім в мене з,явились нав,язливі думки. Я почала займалася з психологом, але результату не було. Спочатку ці думки були стосовно мене. Це думка про суіцид, мені було страшно від таких думок., але через 2 - 3 міс. ця думка стосовно мене перейшла на дитину, якій 9 років. Наприклад коли я щось ріжу ножем, або тримаю виделку, в голову вривається думка, що я можу дитину вдрити ножем або виделкою. Це також стосується і ножиць, або коли я її обіймаю, знов, мов блискавка в голову, що можу її задушити. Потім почалася війна і голова зразу почала думати зовсім інше, бо в нас була окупація. Наприкінці березня ми з дитиною виїхали за кордон. Я навість забула про всі ці думки вони зникли. Але в червні вони повернулися і стали доводити мене до відчаю. Тільки зараз вони не тільки стосовно дитини, але й стосовно мене. Знаходила в інтернеті поради психологів, як працювати з негативними думками, але нічого не допомогло. Нещодавно я прочитала книгу про такі думки, де було зазначено, що таких думок не потрібно боятися та уникати їх, а навпаки. В тій книзі дані практики,що такі думки треба визивати, думати про них сміливо, виписувати їх, малювати їх, представляти .,що все це відбувається насправді, але доводити їх до абсурду , проспівувати їх. Я вже почала займатися то тій книжці. Займаюся 5 днів. Мені здається, що стало гірше, бо я завжди з цими думками в голові. Хоча в тій книжці написано, що спочатку буде погано. А сьогодні взагалі... Дитина не хотіла вчити уроки і я так розійшлася, що в мене в голові спливла картина, як я беру ніж і бью їм дитину. Після цього я весь день сама не своя. Може я вже совсім з глузду з,їхала. Ще хочу сказати, що в мене зараз гормональний віковий збій. Я звернулася до геніколога, вона мені порадила, що раз такий тяжкий психичний стан настав, треба приймати гормон, але я боюся й тих гормонів, бо в них багато шкідливих побочек. Я вже не знаю, що мені робити. Я боюсь, а якщо я і вправду втрачу контроль. Я не знаю, чи практикувати мені далі ці прийоми з книжки ( бо все інше не допомогло) чи краще не треба. Зараз знов звернутися до психолога фінанси не дозволяють. Дякую

Здравствуйте дорогие психологи, случилась такая проблема… Я была беременна, беременность протекала нормально и на 29 недели попала в больницу с прееклапсией, я жутко не люблю больницы у меня в таких местах появляется сразу страх, дискомфорт и дипресия. К сожалению в больнице я пролежала 3 недели было очень тяжело морально были слезы были нервы дипресия. Но самое страшное было осознать что ребенок родиться недоношенным. И на 32 неделе появилась доченька 1300г маленькая в кювезе. Провела в реанемации она 3 недели, сейчас она уже поправилась до 1700 г и меня положили в больницу к ней лежать.. извинитемногие меня сейчас посчитают вообще не мамой.. но в больнице сейчас нахожусь 3 день и не могу сдержать емоций слез дипресия и в какой то степени истерики, я понимаю что ради ребенка я должна держать себя в руках но не получаеться, я очень боюсь застрянете в больнице с ней надолго, а иногда посещают мысли что я не готова была стать мамой поэтому может мне так тяжело.. Ведь ребенка с мужем мы не планировали так получилось, и он сказал оставить, и в какой-то степени мне и хотелось с ним создать семью но потом я и узнала что он его и не хотел. И мне очень тяжело сейчас одной в больнице с ребенком за ней нужен особенный уход, я не высипаюсь. А больше всего боюсь застрянуть в больнице надолго.. Как мне быть что делать как настроить наилучшие и взять себя в руки помогите..

Доброго дня. Проживаю наразі втрату дитини на 8 м вагітності. Малюк помер в утробі. Спочатку плакала, страждала, перестала нормально їсти і спати, закрилась в собі, не хотіла нікого бачити і ні з ким говорити, окрім декількох рідних людей. На цьому фоні з’явилась і фобія виходити в люди і боязнь зустріти когось із знайомиху місті. Потім, десь після місяця з трагедії, з’явились раптово погані думки, які важко викинути з голови. При цьому виникає дуже сильна туга на душі, але вже наче не за дитиною, а просто тривожність, відчуття страху і т д. Почала боятись гострих предметів, всі ножі ховаю подальше, боюсь йти на кухню готувати їсти і т д. Це із-за того, що з’являються погані думки, що цим предметом , я можу завдати шкоду іншим, наприклад своєму чоловіку. Оскільки він постійно зі мною, то найбільше таких асоціацій виникає саме до нього. Простими словами у мене виник страх, шо я можу вбити свого чоловіка. Ось пишу про це і вже страшно. В голові навіть виникає якась картинка, як це могло б бути, але не до кінця, можливо із-за того, що я намагаюсь відразу ці думки відкидати, але сказати, що вдається, не можу. Ці думки мене з’їдають, подібних багато. Я вже не страждаю за дитинкою, я вже борюсь із собою, із своіми думками. Боюсь, шо можу бути небезпечна для оточуючих. Також, коли мені пропонують кудись поїхати відволіктись, то у мене відразу страх , шо все може закінчитись погано. Наприклад, якшо поїдемо на море, то потонемо там. Разом або хтось один із нас. Як з цим жити і вернутись до нормального життя поки не знаю. Допомагає Біфрен трохи заспокоїти думки і заснути. Спати можу тільки при телевізорі, темноти боюсь. При цих думках, не має ритуалів, я їх собі не придумовую. Але вичитала в Інтернеті про окр і в плані нав’язливих думок, десь сходится з тим, шо відчуваю я. Скажіть будь ласка, чи це може бути таке, шо на фоні сильного стресу від втрати дитини, в мене міг розвинутись цей діагноз? Чи можливо я помиляюсь і це шось інше? Який вихід з цієї ситуації? Я дуже хочу бути знову нормальною життєрадісною людиною, адже дуже хочу дітей, а як планувати наступну вагітність з такими думками не знаю. Заздалегідь вдячна за відповідь