Сімейна психологія

Доброго дня! Ситуація така, одружені 13 років, разом вже майже 20. Маємо двох маленьких дітей (5 років і рік). Два місяці тому чоловік сказав, що хоче піти, розлучитися. Великих конфліктів перед цим не було і зрад також , сказав що наші інтереси розійшлися і зі мною стало не цікаво. Я ж вважаю, що ми проводимо замало часу разом (чоловік багато працює, приходить з роботи о 22-23, декілька днів на тиждень проводить у відрядженнях, частину вихідних присвячує своїм хоббі та справам) і що зараз моя увага була зосереджена на дітях, бо проводжу з ними весь день без чиєїсь допомоги. Виглядаю нормально, підтримати розмови на різні теми з іншими людьми проблеми немає. На мою думку, це криза відносин до якої додалась можливо криза середнього віку у чоловіка, проблеми на роботі, ситуація в країні в цілому… Ці два місяці спілкуємось нормально, але живемо як сусіди, для мене це дуже важко. Декілька разів намагалася поговорити про налагодження ситуації, все закінчувалося моїми сльозами… Намагаюся вмовити чоловіка звернутися разом до спеціаліста, дати шанс налагодити все, чи може це допомогти і що ще можна зробити?

Сомневаюсь в чувствах к мужу. Мы не долго вместе 7 месяцев. Влюбилась очень сильно и прям наслаждалась этими чувствами и любовью. Но по ом этот огонь будто угасает внутри, а оптом опять вспыхивает из-за этого себя корю и сомневаюсь а люблю ли, и раньше такое было и с другими парнями. И сейчас сижу и плачу, тому что запуталась окончательно. Терять этого человека очень не хочется, очень.лн в отношениях и по отношению к женщине и в своих взглядах это просто идеал для меня. Я сижу когда приходят сомнения и мечтаю что вот любить и не сомневаться - что может быть лучше просто наслаждаться отношениями чувствами проблемами но без этих сомнений - а вдруг это не любовь раз сомневаюсь и ведь логично же ведь многие скажут если любила б никогда не думала б так как щас - любила бы и все. И уже прям разрывают меня изнутри все эти мысли и со мнения. Например даже когда думаю какой хороший у меня муж и не хочу терять сразу мысль приходит - а вдруг я так думаю из выгоды не потому что люблю, а потому что боюсь что другого не найду. Ну вот не могу в себе разобраться. А если это не мой человек - как на Ютубе говорят - если д любила не было б сомнений, значит твой ещё не пришел. Но сколько можно? Ну не хочу я других! Мы расставались - я душила его ревностью и он меня бросил - это было не долго. Четыре дня. Но я поверила что потеряла его и я была как в аду. Я хотела быть с ним до конца жизни, хотела детей ему родить, опять же кормила себя за то, какого отличного человека потеряла. И когда мы помирились я никогда так счастлива не была за 31 год. Это было как второе день рождение. И тут такое. ... Сижу рыдаю а вдруг не любовь, а вдруг влюблюсь в дорогого потом а вдруг а вдруг, а вдруг. Помогите. Не могу больше этим страдать.

Після 11 років сумісного життя я не хочу бути з цією людиною. Я втомилася від бідності. Від того, що в останні роки почав кричати, зривати гнів на мені. Останній рік я з дитиною за кордоном. Знайшла роботу, нам удвох вистачає. Живемо, краще, ніж утрьох було, хоча працювали обоє. Коли я йому кажу, що не хочу повертатися до того що було, він каже, що виходить, я прикидалася весь цей час, і ніколи його не кохала... Бо коли починали жити разом, то я знала, що заробляє не багато. Що полюбляє пиво. Що не хоче офіційно розписатися, бо ми ж кохаємо один одного, навіщо це потрібно?.. я ж на все це погодилась, а тут раптом, що сталося?.. мені його дуже шкода... Каже, що кохає, сумує. Потім починає кричати, як я могла так з ним вчинити... що я не можу зараз, під час війни його покинути, це підлість.. Потім вибачається. Мені дуже важко... Я і його розумію, але я хочу спокійно жити, а не чекати, коли наступного разу.. ну ви зрозуміли. В мене таке враження, ніби в мене ще одна дитина, тільки агресивна. Каже, що я нічого не розумію, і ми створені один для одного. І гроші не головне, як же ж почуття? Я втомилася. В мене ніби тягар на плечах. Як так, я ж дійсно кохала його... Виходить, я насправді корисна така?..