Сімейна психологія

Живемо з чоловіком більше 7 років, маємо двох дітей. З часом я стала розуміти, що ми різні людини і що ми наче в одному човні, але спинами одне від одного, з кожним днем все більше і більше шкодую , що ми разом, здається, що я витрачаю час не на свою людину, навіть подавала на розлучення, але через дітей примирилися. Справа в тому, що у нас різниця у віці 18 років, він негативно відноситься до моїх хоббі та інтересів, до побудови кар\'єри (я працюю, але збиралася змінити професію), він говорить, що треба було мені займатися всім цим, а не заводити сім\'ю (тобто якщо в мене є сім\'я, то я маю тільки ходити на роботу, дихати ним і дітьми), але я успішно відстоюю свої кордони, дітьми він практично не цікавиться, не утримує їх, продукти не купує, недавно скинула на нього тягар комунальних послуг зі своїх плечей на його плечі, але чого мені це коштувало. Має невисокий рівень заробітку , не має шкідливих звичок, всі свої фінанси вкладав у свій будинок і машину, мене теж не утримував і не утримує. Але є ще проблема тяжча - я його не сприймаю як сексуального партнера, ми навіть років 6 не цілувалися, я не можу, мені не подобається з ним , хоча я дуже тактильна, це руйнує наш шлюб - те, шо я його не хочу як чоловіка, а для мене це дуже важливо, картаю себе за те, що це моя провина.

Доброго дня!

Год назад я оставила родительский дом и переехала к мужу в другую страну. Наши отношения для меня идеальны. В них есть абсолютно все - взаимные любовь, поддержка, понимание, забота. Он дает мне все, много работает ради нашей семьи и нашего будущего. Но возник вопрос смены религии.

Дело в том, что до брака мы обсуждали этот вопрос и я знала, что для него это важно. Тогда я согласилась на это. И я не сделала это только чтобы выйти замуж. Мы любим друг друга и для меня это не вызвало тогда никакого сопротивления. Я по сути своей агностик и либерал. Я очень уважаю другие религии, но принцип свободы для меня стоит на первом месте. Я стараюсь понять другие взгляды и убеждения, но сама никогда ничего не навязываю. И хочу к себе такого же отношения. Я на тот момент понимала, что религия для меня не принципиальный вопрос и если это важно мужу - пусть будет так, хотя душой я останусь верна своим принципам.

Вот настало время переходить от слов к делу и тут меня накрыло. Появилось откуда-то сильное сопротивление и непринятие этого. Я уже неделю каждый день плачу, не могу работать нормально, очень плохо сплю ночью. И я не понимаю откуда эта реакция. Весь год было все хорошо, весь год в новой стране я спокойно жила с этой мыслью. Я учила язык в религиозном классе и даже там было все ок.

Мужа это конечно очень расстраивает. Ведь он хотел, чтобы было совсем по другому. Я не скажу, что он религиозный человек, но он хотел бы отмечать периодически какие-то праздники в кругу семьи и растить ребенка по традициям и обычаям этой страны. Так вот мы поговорили и я максимум, что могу пообещать это пройти эти курсы формально и после этого вернусь к своей привычной жизни. Муж на это согласен и пытается понять меня, но очень расстроен что я не могу дать ему то, чего ему бы на самом деле хотелось. Плюс он не понимает почему я тогда пообещала ему до свадьбы это сделать, а сейчас у меня такая реакция. А я и сама сейчас не пониманию.

Помогите, пожалуйста, разобраться в следующих вопросах:

1. Что может быть причиной такого резкого сопротивления?
2. Как мне справится с этим сопротивлением, чтобы пройти курсы? Ведь они направлены на то, чтобы весь год доказывать как я этого хочу и целый год жить довольно религиозной жизнью. Ну а тут как вы понимаете я сразу иду на это с позиции не хочу.
3. Можно ли как-то расслабиться и дать шанс себе принять эту новую реальность такой как она есть, принять этот новый мир, пусть он и такой религиозный?

Заранее благодарю за ответ!

Доброго дня, шановні психологи!
Останнім часом у мене постійне відчуття стресу у тілі. Скільки б не спала - хочу спати. Скільки б не їла - хочу їсти. Пригнічення. Немає сил займатись спортом.
Причина - моя свекруха. Вона любить ходити до нас щодня. От прийде і одразу ой як у тебе смачно пахне. Годуєш її. Вона розпитує, що я додала в їжу. Аналізує. Їй традиційно не все родобається. Отже, я отримую вказівки як потрібно робити.
У нас дитині рік. То вона ні разу не взяла дитину навіть на руки. Не те, щоб щось допомогти. Може навпаки синочка до себе покликати. Типу пляшку кефіру передати чи кудись її повезти. Хоч у неї є чоловік.
Я сказала чоловіку, що хочу від неї піти. Не від нього. А від неї. Але виходить, що розлучитись треба з ним.
Другий тиждень вона не приходить. Але чоловік якийсь сам не свій. Мабуть, мамочка давить на нього.
Я її уже не те, що не люблю. Я її ненавиджу. З чоловіком у нас гарні стосунки. Прекрасні. А від неї мене сідає. Я постійно хочу плакати. Так ніби живу по стойке смирно. І постійно мені плюють в обличчя. Хоч вважаю, що нема за що.
Що робити з постійним відчуттям стресу? Як його позбутись? Можливо, є якісь техніки чи книги?