Психологиня Алла Григорівна Веленко Київ метро Університет

Добрый день! Вы пишете "Что Вы посоветуете? Продолжать работать над самооценкой? Ведь только я сама ответственна за свою жизнь, а не родители и кто-то еще. И как я себя веду, так и относятся ко мне другие. Как я позволяю к себе относиться, так и относятся. У меня все прекрасно. Я не подпускаю в свою жизнь недостойных людей. Мой круг общения только из тех, кто меня поддерживает и любит. Если границы не работают - прощаюсь с человеком. Мне мой комфорт дороже." Вы делаете очень разумно, что работаете над собой, но в даном случае вряд ли сработает работа на уроне сознания и понимания... Потому что сама "зацепка" глубже... Установку "хорошая девочка" снять разговорами и устранением людей, которые провоцируют реакцию, вряд ли удасться... Вы можете тысячу раз пытаться не подпускать к себе людей, с которыми чувствуете себя некомфортно, но полностью избежать таких ситуаций не удасться до момента искоренения самой проблемы... Вы же не сможете исключить из своей жизни, например, близких людей или друзей, разве что себя полностью изолировать от общения... Ведь принцип болевых ситуаций именно в том, чтобы обратить наше внимание на нее до момента искоренени...Ведь суть не столько в самооценке, а тем более - похвалы себя просто так, а восприятии окружающего мира впринципе... Обмануть можно себя, но не свое подсознание... Я бы Вам рекомендовала несколько индивидуальных встреч (онлайн или офлайн - не суть важно, важно умение специалиста работать с установками и Ваше желание измениться) для терапевтической работы именно с этой проблемой...

Доброго дня! Ваш стан зрозумілий, він знайомий багатьом з тих, хто живе в Україні... Сказати собі просто "Не думай!" - неможливо! Адже, чим більше собі щось забороняти, тим сильніше воно стане надокучати... Це принцип взаємодії зі страхами... Певне. можна поїхати в іншу країну, але якщо Ви схильні до паніки, предмет для страху знайдеться скрізь, повірте... Не буде війни, буде пожежа, землетрус, вибухи і т.д. Ми реагуємо внутрішньо лише на те, що у нас "записане" в нашій підсвідомості... Судячи з усього, Ваша мама реагує так само, тому змість того, щоб заспокоїти Вас, ще сильніше підбурює і робить це несвідомо - у неї такі ж самі рефлекси... Тобто, я вважаю, що Ваш страх має не об'єктивну причину виникнення, а суб'єктивну... Це називається генетична пам'ять... Коли батьки та їх батьки переживали війни, катастрофи, Голодомори і т.д., пам'ять про них записується на рівень підсвідомості і передається нащадкам у вигляді незрозумілих тривог та страхів... І єдиний спосіб з ними впоратися - це знаходити "коріння" і міняти батьківські установки... Я б Вам радила індивідуальну зустріч з психологом (Онлайн чи офлайн - без різниці, головне Ваше бажання та професіоналізм спеціаліста)...

Ответ отредактирован автором 25-01-2022 21:45:54

Доброго дня Богдана! Я Вам співчуваю, адже Ви не винні в тому, що так реагуєте на оточуючих... Впевненість у собі розвивається в дитинстві, при умові, що батьки підтримують емоційно дитину і знаходять з нею "спільну мову"... Та, на превеликий жаль, зачасти і самих батьків виховували за принципом: ситі, взуті і слава Богу! Тому, що змушені були весь час виживати у складних умовах... Тому, коли така дівчинка виростає, вона "губиться", і не знає як правильно реагувати у тій чи іншій ситуації... Але це не вирок - просто потрібно почати разом із психологом (онлайн чи офлайн - без різниці) і розібратися звідки така ревнивість (До речі, які стосунки між батьками? і як вони ставилися до Вас?) та міняти свою поведінку...

Доброго вечора! Як на мене, проблема не в тому, що у Вас немає грошей кудись поїхати... А проблема, загалом, у тому, що немає близьких стосунків з сином... А заважає син, швидше за все тому, що не вистачало постійно душевного контакту з Вами і таким чином він намагається бодай якимось способом привернути до себе увагу... Окрім того, Ви елементарно не знаєте нічого про чоловічу природу, адже вони зовсім не такі як жінки... Ви пишете "важко кожного дня боротися з ним я пояснювати по тисячу разів, що в нього є елементарні обов'язко...) Чим сильніше жінка "бореться", тим більше син стане опиратися... Дівчаткам достатньо один раз пояснити, хлопцям двісті п'ятдесят разів і ще буде мало... Окрім того, робити це потрібно терпляче, спокійно і з любов'ю, а Ви швидше за все, робите це у роздратованому стані... Вам не вистачає ні знань, ні вмінь... Хлопчика повинен виховувати чоловік, або, потрібна якась спорт секція, гурток і т.інше, де тренери чоловіки... Я раджу Вам індивідуальну консультацію з тим психологом, який може хоча б пояснити елементарні правила у вихованні хлопчиків, бо так Ви лише погіршите і так складну ситуацію...

Добрый день! Чтобы попытаться Вам помочь необходимо знать, какие у Вас отношения... Вы сожительствуете? Какие до этого были отношения? Какие планы на будущее?

Добрый день! Я бы не стала тянуть со встречей с психологом... Это Ваша дочь? Что происходит в Вашей семье в последнее время? Какие У Вас отношения с ребенком? С мужем?

Є певні закони нашого життя: "Я редко себе прощаю ошибки. В основном, можно сказать, не прощаю. Очень себя казню за ошибки,.." Чоловіки лише к у дзеркалі показують Вам Ваше ставлення до себе... І допоки воно не зміниться, від того що Ви поміняєте чоловіків - також навряд чи щось зміниться... Все у Ваших руках... Або сидіти звинувачувати і жаліти себе, або почати насамперед змінювати себе... Тоді все стане на свої місця і Ви дуже швидко розберетеся, з ким Вам краще бути і як жити...

Я бажаю Вам щастя! :smile::

Ви пишете "Меня очень ранят обвинения, и каждый раз, обвиняя меня, получается, что и муж, и мой мужчина мне умышленно делают очень больно". як правило, чоловіки не звинувачують жінок спеціально і так само не збираються спеціально їх ранити... Це складно пояснювати у переписці, але... І слова, і дії людей, яких ми любимо лише відображають наш внутрішній стан... Судячи з усього, у Вас є схильність звинувачувати себе дуже часто, не приймати себе з недоліками... Чи вмієте Ви себе прощати? Чи не "застрягаєте" на почутті провини та невпевненості?

Знаєте, можете просто розблокувати його та привітати з якимось найближчим святом без усіляких авансів... Подивитеся як відреагує... В решті решт - це чоловік повинен робити перші кроки назустріч... А те, що не підпускаєте близько до себе, цілком нормально та зрозуміло - жінка і не повинна "падати в руки". Як на мене, це швидше Ваш "козирь", аніж недолік... Кохання не там, де зустрічаються одразу тілами, а там де "торкаються" насамперед душами... Але, щоб вони "торкнулися", потрібно робити якісь, бодай крихітні кроки назустріч... А комфорт нікуди від Вас не втече, так само як і самотність...

Доброго дня Наталья! Ви пишете про стосунки зчоловіком "По молодости, по глупости я вначале не придала этому должного значения,предполагала, что со временем друг к другу приспособимся.", а потім про сосоунки з коханцем "За 10 месяцев нашего знакомства мы имели возможность только несколько раз встретиться, но этого было достаточно, чтобы понять, что мы подходим друг другу"... Вам не здається, що є дуже багато спільного щодо передчасних висновків про суть чоловіків? Як на мене, є деяка поспішність і, можливо, наївність... От Ви знову пишете про чоловіка "Во всех проблемах я виновата...", А потім про коханця " начал меня обвинять в том, что жалею мужа, а его не жалею, не понимаю, насколько ему трудно осознавать, что я принадлежу другому..." Вам нічого не нагадує реакція коханця? Щоб розібратися з чоловіками, найперше, як на мене, варто розібратися чому чоловіки дозволяють собі у всьому звинувачувати Вас? Навіть той, з ким Ви бачилися всього лише декілька разів, дозволив собі ставитися до Вас без поваги, без врахування Ваших почуттів та емоцій... Але ж з нами спілкуються лише так, як ми дозволяємо і як самі ставимося до себе... Звідки у Вас така залежність у стосунках? Така "жертовність"? Як на мене, саме з цим потрібно розбиратися якнайшвидше разом із психологом... Тому, що "коріння" такої зневаги до себе, і такої невпевненості, однозначно "тягнуться" з дитинства...

Ви пишете "Мне вообще сложно говорить о своих чувствах, наверно из-за страха быть не понятой или не получить поддержку"... Але ж такого страху не буває тоді, коли нас "чули" в дитинстві і коли емоційно підтримували... батьки своїй дитині, у більшості випадків, дають все що тільки можуть дати... Але, якщо, наприклад, їх батьки, були малоемоційними, більше приділяли уваги питанням забезпечення життєво-необхідних речей: дах над головою, їжа, одяг і т.д., тоді вони просто не зможуть правильно себе поводити з дівчинкою...бо самі не доотримали такої підтримки... І це є певна закономірність, такі собі установки та поведінкові моделі, які підсвідомо передаються у "спадок". Саме тоді дівчинці, яка подорослішала дуже важко висловлювати свої почуття без страху... Ми боїмося комусь зробити боляче тоді, коли самі вже відчуваємо як може бути боляче від вчинків чи дій чи слів когось іншого або просто коли на нас не звертають уваги... дітям властиве ідеалізувати своїх батьків і звинувачувати себе "Я не така...", "Не так зробила, сказала, подумала... і саме тому батьки не посміхаються до мене, не говорять зі мною і т.д." Хоча, насправді, батьки могли так реагувати не на дитину, а зовсім на інших людей, або на інші обставини... дитина росте, самі ситуації "забуються", але не забувається оте почуття невпевненості, незахищеності, бажання "не причинити болі іншому", щоб тільки той інший став посміхатися або подивився в очі, просто побачив... Дитина не вміє ще аналізувати і бачити. що насправді відбувається, тому вона все спирймає "на себе"... На мою думку,і перші стосунки, і друга ситуація - це все страх бути самою собою... Я б Вам порадила індивідуальну зустріч з психологом (онлайн чи офлайн - без різниці), бо без трансформації дитячих установок, так і будуть керувати Вашим життям поведінкові моделі закладені дуже давно...

Ответ отредактирован автором 25-01-2022 15:25:19

Не поспішати, означає можливість спілкуватися просто як друзі аж до моменту, поки не з'явиться впевненість у його щирих почуттях та намірах взяти відповідальність на себе як серйозний чоловік.. А такі речі потребують практичного підкріплення: якісь вчинки, якісь ситуації... Життя набагато розумніше за нас, людей, просто ми не вміємо бачити ті підказки, які воно нам дає... Згадую ситуацію зі своєї практики... Чоловіка вигнала дружина до його матері, бо почав сильно пити... І він вже там допився, як говорять "до ручки" після смерті мами - всі на ньому поставили хрест... Але якось так знайшлася розлучена жінка з дитиною, яка дуже хотіла з ним мати сім'ю... за два роки вони одружилися, бо він назавжди кинув пити... Потім вони ще народили двох синів і їх разом виростили, проживши щасливо аж до його смерті... Так, випадок швидше виняток, але... Правильна поведінка жінки, її внутрішня тверда позиція, вміння бути самодостатньою, не залипати психо-емоційно на стосунках (а це стає дуже небезпечним саме з початком інтиму) може змінити чоловіка, особливо такого, що сам вже втомився від свого попереднього життя... Головне, не впадати в ілюзії, розуміючи вже його нахили... Думаю, у таких питаннях, самий важливий момент - це вміння не шукати в чоловікові ні емоційного, ні сексуального "донора", щоб не потрапити в тенета своїх же ілюзій... І краще це робити з психологом, адже, зі сторони "завжди видніше"... Можливо, у випадку серйозності намірів, пройти адаптаційну сумісну терапію, щоб краще зрозуміти один одного, ще до етапу зближення...До речі, можете йому це озвучити, як варіант можливості створити міцну родину та народити дитину... І подивитися як він відреагує...

Знаете, в такой ситуации самое главное не торопиться... Ведь мужчина привык к определенного вида отношениям, где нет места душевной связи, а есть, скорее всего, ни к чему не обязывающая интимная связь... Возможно, Ваш муж видел какие то его другие человеческие качества, которые не раскрывались в отношениях с женщинами... Ведь отношения между мужчинами совсем не то, что отношения с женщиной...И сразу возникает вопрос, почему он развелся? И кто Вам сказал, что он ловелас? Ваш муж? И очень даже может быть, что вопрос потенции сыграл не последнюю роль... Ведь чувство вины может заставлять нас действоать очень по-разному... В том числе, предлагать кардинально противоположный вариант...

Ответ отредактирован автором 25-01-2022 14:28:41

Добрый день Наталия! Вы пишете "замуж-это навряд ли::smile:: но может стоит пообщаться хотя бы..разблочить..написать привет) а дальше посмотрим на его поведение...". На сколько я поняла, этот мужчина был близким другом Вашего мужа? (Ведь о мужчине Вы пишеет "он давно разведен и жуткий ловелас...") Если это так, тогда надо хотя бы попытаься понять, что так сильно Вашего мужа и его связывало? Ведь друг - это другой "я"... Вы пишете " с мужем мы прожили 26 лет было всякое..". Что означает "всякое"? Ведь почему то Вашему мужу очень хотелось "выдать" Вас не просто замуж, а именно за него... А учитывая, что Вы говорите, что любили друг друга, неужели бы муж желал худшего, чем было с ним? Как мне кажется, в этом "всякое" можно найти ответы на многие вопросы...