Психологиня Алла Григорівна Веленко Київ метро Університет

Доброго ранку Koddy!
Коли ми сильно переживаємо "за думку інших про себе"? Зазвичай, тоді, коли не відчуваємо своєї цінності, і потребуємо безкінечної похвали, як мірилу нашої правильної поведінки... Коли з усіх сил намагаємося бути ідеальними... і впадаємо у відчай, що не такі... Бо лише наша ідеальність може дати нам можливість бути прийнятими та любимими....
А коли формується сприйняття себе як цінної особистості? Коли в нас формується комплекс "гарної дівчинки"?
Як правило, в дитинстві.
Тому, щоб навчитися правильно реагувати на зауваження "коли роблять зауваження , дуже сильно сприймаю це і знецінюю свої здобутки через один два таких моменти", необхідно міняти, насамперед, сприйняття себе.
А отже, починати розбиратися з того, що відбувалося в дитинстві в стосунках зі значимими людьми. Бо це рівень рефлексів, установок та поведінкових моделей, які не міняються лише тому, що ми хочемо навчитися по іншому реагувати. І потребують серйозної особистісної трансформації. Такого собі, повного поведінково-рефлексорного перезавантаження.
Хто в дитинстві знецінював Ваші успіхи та здобутки? Чию прихильність, увагу та любов Ви змушені були безкінечно "заробляти" в дитинстві?
З ким із значимих для Вас людей, несвідомо, Ви до цих пір звіряєте правильність своїх дій: "Невпевнена в тому що роблю і чи правильно"...?

Відредаговано автором 19-12-2024 13:42:45

Доброго дня Эль!
Щоб знайти відповідь, що зараз відбувається, як на мене, потрібно добре розуміти, що відбувалося з Вами до цієї зустрічі. Адже, жодне почуття та відчуття просто так не з'являються. І вони,як правило, є проявом якогось нашого попереднього досвіду.
От Ви пишете "Так же меня раздражает, что он не ревнует совершенно меня, обосновывая это тем, что доверяет мне". Що таке роздратування? Це, як правило, почуття дискомфорту, якоїсь внутрішньої неузгодженості... Про що воно може "сигналити"? Можливо про те, що якась внутрішня, глибинна потреба не задоволена? Чи можуть ревнощі, наприклад, виступати певним мірилом ставлення чоловіка до Вас, сприйняття Вашої значимості та цінності? Ну, наприклад, якщо ревнує, то любить, цінує і боїться втратити... А якщо не ревнує, тоді...
Отже, щоб з цим розібратися, необхідно зрозуміти, про що роздратування може "говорити"? Можливо, в такий спосіб спрацьовує якась давнішня внутрішня підсвідома установка з попередніх стосунків (моде, навіть не Ваших, а Ваших батьків, як це не дивно). Або ж у такий спосіб Ваша підсвідомість,
про щось Вас попереджає? Адже, на рівні підсвідомості зчитується набагато більше інформації, аніж на рівні свідомості. В любому випадку, з цим почуттям варто розібратися більш уважно. Тому і необхідно більше інформації про Ваше минуле
Те ж саме стосується і наступної фрази "В наших отношениях все гармонично и спокойно , но мне кажется, что «много хорошего-уже плохо». Де і від кого Ви могли чути цю фразу? У кого вже БУЛО
"много хорошего" і потім стало все не дуже добре? Чи може це бути досвідом когось з Ваших рідних людей? А, можливо, і Ваш особистий, попередній досвід, наприклад, з екс-чоловіком? Бо так влаштована наша підсвідомість, що в ній глибоко закладаються певні установки та поведінкові моделі ще з дитинства. Самі події, зачасти, "затираються" через їх травмуючий вплив на нас, але залишається "слід" у вигляді певних програм. Які активізуються в найбільш сприятливих умовах для їх реалізації.
Що це за умови? Знову припущення через брак інформації. Наприклад, поки Ви не дуже закохувалися після розлучення в різних чоловіків, і стосунки носили більше характер розваги, програма "спала". А як тільки чоловік став дуже значимим для вас, програма активізувалася.
Як правило, найважливіші уроки життя ми проходимо лише з людьми, які для нас дуже важливі. Бо до всіх інших ми внутрішньо закрити і вони не можуть нас сильно "зачепити".
То чому Вас так дратує, що цей чоловік зовсім не ревнує Вас? І звідки установка, що "много хорошего-уже плохо"?

Доброго вечора Ольго!
Ви пишете "спустя 10 месяцев решили что бы я переехала к нему в город на съёмную квартиру...пока не живём вместе ."
А яка мета переїзду була в інше місто?
Ви зривалися, їхали, а для чого?
В якій якості Ви стали жити на зйомній квартирі, яку повністю знімає та оплачує Ваш знайомий? Який, до того, ще й повністю купує для вас продукти, як кому?
Вас дуже обурює, що цей чоловік "он очень економный, покупает только то что нужно..." А на що Ви розраховували, їдучи в інше місто, повністю на утримання чоловіка, який навіть не зробив Вам пропозицію одружитися? Відчувається образа на чоловіка за його "прижимистись", але при цьому, чи Ваші почуття до нього такі вже альтруїстичні?
Чи не здається Вам ситуація якоюсь дуже неоднозначною?
Вас обурює, що він "очень много придирается даже по мелочи...тр не тут стоит, то не так делаешь, иногда даже говорит что то со внешностью не так...и нужно изменить немного и не в коем случаи не красится и быть естественной...меня это напрягает..
Але ж, логічно припустити хід міркувань чоловіка - якщо з його боку за все вже "сплачено", і він Вас повністю утримує, тоді, власне, він і має повне право за свої гроші отримувати те, що хоче...
А де тоді в Ваших стосунках кохання?
А якщо немає кохання, то, певне, про яке задоволення від сексу може, загалом, іти мова? І чи немає правди, в такому випадку не лише в Ваших словах, але і в його претензіях до Вас?
".дошло до того что даже в плане близости очень печально....не получается...и чем больше попыток тем больше у меня отвращения как к сексуальном партнёре... говорит что я очень зажатая...меня это обижает, я ее могу розслабиться и все заканчивается так и не начавшись..."
Вам не здається, що з одного боку Вас сприймають як товар? А з іншого Ви його сприймаєте, як кого?... Продовжіть далі самі.
Не знаю, як Вам, а мені дуже сумно...
Вимальовується класичний дует співзалежних стосунків. Де "жертва" сама іде в співзалежні стосунки, обурюючись, що її "жертовність" недостатньо оцінена...
А тепер питання "стоить ли ещё пробовать или пора уезжать?"
Якими Ви бачите свої наступні стосунки? І якими, до речі, були попередні?

Перепрошую, комп'ютерна помилка
Не "А тепер Вас Всесвіт загальмував, щоб Ви нарешті заспокоїлися і почали бігати по "замкнутому колу".
А...щоб Ви нарешті заспокоїлися і припинили бігати по "замкнутому колу"

Доброго ранку Юліє!
У практично кожної людини є от такий собі час че, коли все, за що трималися, руйнується і, здається, далі вже нічого немає... Але... Доки ми живі, далі завжди є... Інша справа, яке "далі"?
Ви пишете "Згодом я почала розуміти, що живу ніби чужим життям"... А я додам те, що мені особисто впало у вічі. Маленька дівчинка, яка з усіх сил хоче бути "гарною" для всіх, щоб що?
Коли маленька дитина народжується, вона абсолютно безпомічна в цьому світі і єдине, що їй може допомогти втриматися, це батьківська любов, тепло та підтримка... І дитина з усіх своїх маленьких дитячих сил намагається це отримати від значимих дорослих... І чим менше батьки схильні транслювати тепло, розуміння, підтримку та любов просто так, тим сильніше дитина намагається ставати "кращою версією себе". Бо завжди вважає, що це не батьки не здатні дати те, що дитині так необхідно, а саме вона, дитина, щось не доробила і не заслужила... Дитина росте, її підсвідомість милосердно приховує той біль душевний, який дитина переживала, щоб вона змогла вижити, але... Дитячі установки та сформовані моделі поведінки залишаються... І тоді, вже доросла людина, несвідомо, намагається з усіх сил всім оточуючим дати максимально всього: допомогти, оточити любов'ю, розумінням, підтримкою, повністю забуваючи про себе... Бо підсвідомо ми завжди поводимо себе з іншими так, як хотіли, щоб вони себе поводити з нами. І... до цих пір несвідомо продовжує очікувати за гарні вчинки от ту саму, недостаючу з дитинства безкорисну любов та схвалення ..
Далі Ви пишете: "працювала над собою, як над своїм зовнішнім виглядом, так і над внутрішнім світом.
Боролася з комплексами і страхами..."
І це друге, що привернуло мою увагу, як основне...
З комплексами та страхами боротися НЕМОЖЛИВО! Мало того, чим сильніше ми з ними боремося, тим більшими вони стають. З комплексами та страхами потрібно розбиратися, з ними потрібно "розмовляти", їх потрібно зрозуміти, прийняти як свої і такі, які для чогось були потрібні в дитинстві... Потім їх з любов'ю та вдячністю трансформувати у надзвичайно корисний досвід, щоб вже тільки після цього вони захотіли "піти" і ми їх змогли відпустити... Як бачите, є певний алгоритм дій... Єдине, що досить складно отримати доступ до власної підсвідомості. Для цього потрібні певні професійні навики...
Знаєте, напишу, можливо, дуже дивні речі, але... Насправді, як на мене, нічого страшного не відбувається. Просто життя руйнує у Вас все те, що не є основним і що заважало Вам до цих пір нарешті стати самою собою.
От такі моменти уявної порожнечі та падіння в прірву, як на мене, є ні що інше, як намагання змусити Вас нарешті по справжньому подивитися в глиб себе. .Для чого? Щоб зрозуміти, що в цьому світі немає нічого, щоб не було зруйноване і щоб ми, нарешті, припинили внутрішньо за це триматися. І щоб почали шукати вже те, що ніколи не буде зруйноване і назавжди залишиться з нами, навіть коли прийде час іти в інші світи...
Розумію, що у Вас зараз є певні питання з роботою, але... Коли людина внутрішньо готова до змін, ЗАВЖДИ знаходиться вихід. Врешті решт, є мама та брат, для яких Ви вже стільки зробили. Якщо скажете брату, що Вам дуже потрібна допомога, бо Ви поки не працюєте, невже він Вам відмовить? Тому все ж я б порадила Вам почати працювати індивідуально з психологом. Який, в крайньому випадку, за декілька зустрічей спробує покащати Вам напрямок, в якому потрібно рухатися. Щоб Ви вже тут і зараз почали змінюватися, не очікуючи "кращих часів". І поки немає тої самої роботи, яка забирає уйму часу, який Вамтак потрібний для серйозних трансформацій.
І ще .. На мою думку, причина не в тому, що Ви якась не така, а в тому, що Ви просто не маєте необхідних знань для роботи над собою , і не розумієте, в якому напрямку потрібно рухатися. Тому досі витрачали велетенську кількість сил в порожнечу... А тепер Вас Всесвіт загальмував, щоб Ви нарешті заспокоїлися і почали бігати по "замкнутому колу"

Відредаговано автором 18-12-2024 09:45:03

Я дякую Вам за відвертість. - це вже, насправді, початок терапевтичної роботи. Бо, коли вдається знайти "коріння" проблеми і назвати речі своїми іменами, тоді нам легше бачити і суть самої проблеми. А отже, є можливість почати трансформувати травматичний досвід та неконструктивні установки і поведінкові моделі в гармонічні.
А щодо "Я не йду на конфлікти,стараюся "входити в положення" інших,не даю себе ображати,але іноді не готова до нащадків і не завжди розумію одразу,що це було" - це цілком закономірно. Ми можемо вже розуміти в чому проблема і навіть намагатися щось змінювати і поводити себе по іншому, але... Справа в тому, що коли дитина маленька, вона ще не здатна ані зрозуміти, що насправді відбувається, ані захистити себе, тому всі непрожиті травми та нав'язані дорослими поведінкові моделі ідуть на рівень підсвідомості. Так природа захищає дитину від психо-емоційного перенавантаження. Дитина дорослішає, вже не пам'ятає достеменно, що там насправді відбувалося, але установки та поведінкові моделі залишаються як рефлексивні дії. І коли відбувається певна ситуація, людина реагує автоматично, відповідно до того, що вже "записалося" у підсвідомості.
Чи можна це "переписати"?
Так, звісно, можна, за умови, що сама доросла людина втомилася жити за чужими програмами і вже серйозно налаштована на індивідуальну роботу з психологом, щоб почати жити своїм життям і бути щасливою.

Так, звісно, це певним чином може вплинути на вміння спілкуватися з хлопцями, що дуже прикро... І все ж... Є певні навики, які напрацьовуються ще змалечку. Розумію, що мої наступні питання можуть здатися дивними, але саме вони можуть допомогти зрозуміти суть такої Вашої поведінки в транспорті.
Чи спілкуєтеся Ви зі своїм батьком і які у Вас з ним стосунки? І які стосунки між Вашими батьками?

Доброго вечора Ксения!
Насправді, більша кількість людей має ті, чи інші комплекси, у тому числі, комплекс "відмінниці", або "гарної дівчинки". З одного боку, комплекси заважають людині бути щасливою, а з іншого боку - допомагають швидко розвиватися, певне...
якщо людина починає наполегливо їх трансформувати у свій важливий досвід та свою внутрішню силу.
Як правило, комплекс "відмінниці" формується з дитинства. Коли дитина намагається з усіх сил бути гарною дівчинкою для своїх батьків. Для чого?
Для того, щоб отримати ту саму Любов, посмішку, схвалення, які їй так необхідні, від значимих для неї дорослих. Адже, життя дитини без батьківської любові та уваги, просто неможливе...
Потім дитина дорослішає, але поведінкова модель залишається на рівні рефлексу. Що зовні може проявлятися як невміння відмовити, окреслити свої кордони, відстояти свої права навіть з чужими людьми... Бо на рівні підсвідомості залишається невидима залежність від схвалення себе іншими. А насправді, страх, що хтось не буде любити.
Як до Вас ставилися батьки в дитинстві?

Доброго вечора!
Згодна з попередньою колегою, що ситуація, м'яко кажучи, аж ніяк не схожа на стосунки дорослих людей. Ви реально намагаєтеся когось обрати між мамою та чоловіком? А що Ваш батько? Яку роль він відіграє в родині? Схоже, що не Ви, а саме Ваша мама керує Вашим життям, та і не лише Вашим...
Ви уявляєте своє життя після того, як вигнали чоловіка, з яким прожили 11 років? У що воно, загалом, перетвориться?
І ще, перепрошую, означає "машину муж не помог поварить"?

Відредаговано автором 17-12-2024 19:27:37

Доброго ранку Dasha!
Так, життя, інколи буває не дуже милосердним і доводиться переживати не найкращі його періоди. І дуже непросто буває знайти якусь опору, щоб, бодай, витримати і вистояти...
Але... У Вас є двоє дітей і з третьою дитиною Ви вже вагітна. Тому просто не можете собі дозволити і далі перебувати в ролі "жертви".
Ви пишете, що "батьки зі мною спілкуватися не хочуть і знати не хочуть..." А чому? Ви посварилися? Що стало тому причиною? І що означає "В його родичах завжди погана"?
... Окрім того, десь де Ви разом з дітками прописані? Де саме Ви прописані? У батьків? Юридично, за законом ні Вас, ні Ваших дітей з Вашого житла
вигнати ніхто просто не може ні на яку вулицю. Хіба, що Ви сама зберете речі та підете . Інша справа - це психологічний стан. Але це трохи інше.
Далі Ви пишете про свого чоловіка, який не хоче працювати і турбуватися про своїх же дітей та вагітну дружину. Він таким став тільки зараз? Чи таким був завжди? А якщо таким був завжди, то Ви ж з ним, таким, вже народили двох дітей... І якщо вже є такий досвід, то зможете народити і третю... Інша справа, що Вас вже такий стан речей більше не влаштовує...
Тоді необхідні кардинальні зміни, насамперед, в Вас самій. Бо лише ми самі маємо право обирати, як і з ким хочемо жити, і за якими правилами. Тим паче, якщо я правильно зрозуміла, Ви і так сама заробляєте і на себе, і на своїх дітей...
Щоб давати подальші поради, необхідно більше інформації про Вас та Ваше життя. Що трапилося між Вами та Вашими батьками? Що означає "в його родичів завжди погана"? Вони Вас також виганяють на вулицю? Де прописані Ви і Ваші діти? Як давно чоловік не працює та не турбується про Вас з дітьми?
Ви живете в місті, чи в селі? Адже, в кожному місті є служби захисту матері та дитини, куди можна звернутися в разі, якщо над Вами скоюють насилля ..

Відредаговано автором 17-12-2024 09:56:36

Доброго ранку OLEG!
Знаєте, той стан, який зараз у Вас присутній, дуже схожий на стан метушливості. Коли від величезної кількості гарних жінок "розбігаються очі". Це так, ніби, довго десь сидіти взаперті, а потім, нарешті, вискочити на волю... І хочеться все і одразу, і щоб жодної не пропустити...
У скільки років Ви одружилися? І як довго прожили в сім'ї?

Доброго ранку Юліє!
Як на мене, є два види факторів, які можуть провокувати таку гостру реакцію на свекруху.
Перший вид - це, так звані, зовнішні, видимі прояви. До яких відноситься її бажання весь час бути поряд з сином, принаймні, на відстані телефонного дзвінка. Що може говорити про незавершеність сепарації з ним. Адже, як це не дивно, процес сепарації стосується не лише дітей, а і їх батьків. А так буває тоді, коли у батьків, в даному випадку, свекрухи, немає чим замінити турботу про сина. Бо в багатьох випадках, батьки роблять основним сенсом свого життя своїх дітей. Тому і турбота про них стає необхідним елементом відчуття значимості та потрібності в цьому світі. При чому, це відбувається несвідомо. Особливо, якщо жінка не має чоловіка і всю свою любов переносить на дитину, сина. То що ж робити? Найкраще, в таких випадках - це допомогти свекрусі знайти якесь важливе для неї заняття, справу, ціль, мету, щоб вона змогла легше переключитися на щось інше і перемістити свою увагу з сина та онуків. Поговоріть з чоловіком, адже, він краще знає маму. Можливо, залучити її до суспільно важливої справи. Наприклад, плетення сіток для наших військових, в'язання для них теплих речей тощо. Як на мене, вона не може знайти себе і дати собі раду в своїй самотності. А це, насправді, дуже сумно, бачити як жінка з усіх сил чіпляється за сина та онуків, як рятівного кола... Хоча, впевнена, сама навіть про це може не здогадуватися.
Але окрім зовнішніх факторів, як на мене, є внутрішні, більш глибокі. А отже, і більш небезпечні. Бо стосуються, безпосередньо, вже Вас самої. Адже, жодної зустрічі, події чи людини не буває випадково в нашому житті.
От Ви пишете про свій стан та почуття під час контакту зі свекрухою: "знецінення, ревнощі до сина, зверхність... Знаєте, коли після розмови з якоюсь людиною ти відчуваєш себе нікчемним, якимось не таким..."
Але ж, насправді, якщо ми самодостатні (не плутати з самостійністю), наповнені, маємо стійке почуття власної гідності (не плутати із зверхністю чи апломбом) нас жодна людина, як би вона себе не поводила і щоб нам не говорила, не може змусити бачити в собі те, чого в нас немає. Тобто, в цьому світі діють певні закони та закономірності. Один з яких - це принципи "віддзеркалення". Коли роль такого собі несвідомого "дзеркала" відіграють оточуючі люди.
Отже, десь глибоко в середині Вас, можуть, наприклад, ще з дитинства, "сидіти" непрожитими травмами от ті самі почуття, які викликала у Вас свекруха: почуття знецінення, нікчемності, ревнощів... І свекруха могла стати лише, таким собі, несвідомим тригером, який змусив піднятися "наверх", як здавалося, давно забуте і викинуте з життя ..
Які у Вас в дитинстві були стосунки із значимими для вас людьми? Хто ставився зверхньо? Хто, знецінював і, можливо, викликав почуття ревнощів? І які стосунки, загалом, були в Вашій сім'ї, з тими ж самими бабусями?

Насправді, повільний тривалий біг без зупинки по годинниковій стрілці не лише заспокоює й допомагає внутрішньої ставати стійкішою, а ще й "пробиває" ті проблеми та ситуації, з якими не могли довго впоратися.
Не раджу бігати проти годинникової, бо буде ще більше розбалансування.
І краще бігати до 12 ранку. У цей час іде очищення всього організму вцілому від накопичених шлаків. І ще б я Вам порадила, окрім психотерапії, почати займатися духовними практиками на вибір. Певне, краще це робити із спеціалістом, що має тривалий позитивний досвід у цій сфері. Це дасть можливість перемістити точку опори з близьких людей, які приносять лише біль, на власну внутрішню силу...

Доброго вечора Софіє!
Насправді, дуже сумна історія...
І, як на мене, дуже добре, що Ви все ж наважилися розповісти про себе психологам.
На превеликий жаль, Ваш перший дитячий досвід складався з постійного знецінення та відсутності поваги і почуття любові в родині. Що призвело до багаточисельних дитячих душевних травм, якими Ви живете і до цих пір. І як наслідок, призвело до того важкого емоційного стану, в якому Ви перебуваєте зараз:
"дуже важкий стан, мені важко чомусь справитися з емоціями, постійно плачу і ніби от от і буде нервовий зрив, панічні атаки, страх бути в публічних місцях, бо здається що втрачу свідомість і буду себе неадекватно вести..."
Люба маленька дитина з народження сприймає своїх батьків як основну опору в житті. І це зрозуміло. Адже, вижити малюк без опіки та допомоги просто не зможе. Тому сприймає дорослих як основне джерело любові, радості, підтримки... А коли цього не отримує, завжди звинувачує не батьків, а самою себе. Не така, щось не так зробила, не гарна, дурна, незграбна... А коли ці ж слова ще й чує від тих, хто ту саму Любов повинен був дарувати, загалом, впадає у вічне почуття провини та внутрішньої.безсилості і безпорадності... Бо як можна бути гарною, якщо про тебе таке говорять ті, що повинні були більше за все тебе любити? "У мене постійно відчуття провини, що я не справляюсь, що не все ідеально, і що я зовсім нічого не хочу і нічого не роблю місяцями зараз..."
Звідки почуття провини?
Саме звідти, звідки я вже написала. Коли ми недоотрмуємо від батьків в дитинстві любові та підтримки, завжди вважаємо винними саме себе. Але цього не усвідомлюємо. Бо дитина маленька не може нічого зрозуміти і витерпіти. Тому всі невирішені проблеми та питання в стосунках з близькими ховаються на рівні підсвідомості. Щоб нагадувати про себе якимись зовнішніми проявами. Як от, наприклад, хибним почуттям провини, неймовірної нервової напруги, яка повністю психо-емоційно виснажує і відбирає у людини ініціативу та бажання щось робити. За принципом: нас не люблять не тому, що не вміють цього робити, а тому, що ми щось не так робимо. Звідки і почуття перфекцонзму. Людина несвідомо намагається у всьому досягнути ідеалу, щоб... Несвідомо, рефлексивно отримати ту саму необхідну в дитинстві любов та підтримку.
Це та сама внутрішня установка, яка отруюює життя і не дає можливості діяти за своїми правилами та за своєю ініціативою.
Всі зовнішні прояви, як от, панічні атаки, невроз, почуття провини, знецінення себе та безініціативність і зневіра, на мою думку, це наслідок дуже сильної нервової внутрішньої напруги, яка могла бути викликана постійним бажанням бути "гарною дівчинкою", щоб всім оточуючим догодити.
Що робити?
Насправді, як на мене, потрібний комплекс дій. Перший з яких - це контакт з природою: біг, заняття спортом, танці, гімнастика... Бо щоб пропрацювати всі душевні травми, потрібні не аби які сили. А природа - це бездонне джерело необхідної енергії.
І друге. Потрібно іти в індивідуальну терапію, щоб здійснити глибинну трансформацію застарілих дитячих травм, проблем, установок, звичок... Зовні Ви виросли, але до цих пір сприймаєте все, що було давно і відбувається зараз очима маленької безпомічної та ображеної невинної дитини.

Тобто Вас сильніше притягують саме одружені? Що саме? Можливо те, що за них потрібно боротися, "битися" з їх жінками, навіть, якщо з певних моральних засад Ви у собі це і "давите"?
Ви написали лише про те, що батьки разом, але не написали, як батьки ставилися до Вас в дитинстві? Чи завжди Ви отримували всю необхідну любов та підтримку від них? Чи все ж приходилося, в певній мірі, якось повертати до себе їх увагу? Можливо, Ви старалися все робити якнайкраще вдома, гарно вчитися?
Чому я це все запитую? Думаю, причину того, що притягуєте до себе одружених, як це не дивно, але потрібно шукати або в попередніх стосунках, або навіть у Вашому дитинстві. Бо є певна внутрішня підсвідома установка, яка і керує Вашим життям.