Батьки й діти

Доброго дня, в мене внутрішній присутній конфлікт, переживання, сумніви щодо відношення до маминої депресії, її суїцидальних думок (вона не схильна наче до самопошкодження, але має думки щодо своєї смерті, не баче сенсу жити, нудьгує, нема роботи, реалізації, грошей, весь час жалкується, песимістична, агресивна і тд). Вона має алкогольну залежність з пізнього дитинства мого, для нас всіх ця тема була табу, але всі все бачили. Трішки про наші відносини: так склалось, що в мене з нею не теплі стосунки, ми не дуже відкрито розмовляємо, мало проводили часом разом з дитинства, мало памʼятаю в своїх спогадах, її часто не було вдома в дитинстві, я мало памʼятаю, коли з нею проводила час, в підлітковому віці і в юному часто конфліктували, спілкувались дуже мало на відверті теми, наче кожен сам по собі був і жив своїм життям, в цілому - вона мало присутня була в моєму вихованні і житті. Ми мало обіймались, був обмежений холодний контакт емоційний, часто її не цікавило як там що, були формальні розмови, їй було байдуже. Звісно мені не вистачало уваги і я можу точно сказати, що я досі ображена на неї за це, що в мене не було достатньо ласки, турботи і безумовного прийняття, любові від неї. Але я вже доросла і розумію, що можу зараз вже дати собі сама. Проте, одночасно, відчуваю борг перед тим, що я маю витягти людину з цього стану, адже вона мама, я сильна, я маю на це сили, маю це зробити, бо люди в такому стані, не розуміють в якому стані і не можуть в такому стані собі допомогти, і що їм потрібна підтримка, її потрібно спасати, наче якщо не допоможу - це дуже погано, не правильно. Я не можу зрозуміти як правильно поступити тут, що мені робити, чи маю я їй допомагати? Якщо так, то як саме? Це зʼявилось відносно нещодавно, ця думка, ця нейбадужість до її стану і цей внутрішній конфлікт: чи маю чи ні? чи відповідальна я за те, щоб допомогти їй чи ні? Чи достатньо допомогаю? Чи можу я їй допомогти? В мене просто сформувалось відношення до людей із депресією із суїцидальних нахилами, що вони дуже слабкі жертви, яким потрібна допомога від інших, не кидати один на один в їх стані і що їм потрібна людина поряд. Декілька раз я пробувала поговорити на цю тему, це вдавалось дуже складно, вона ігнорувала, казала все сама, я якось старалась вказати, що можливо треба спробувати лікаря і тільки через переписку, холодно реагувала або ніяк. Відчуваю, що їй не хочеться про це розмовляти, складно вивести на розмову, відверту, складно з нею говорити, відчувається байдужість, мабуть, через складні недовірливі один до одного відносини. + наче їй просто хочется по жалкуватись, а не вирішити проблему і все і це дратує. Я одночасно розумію, що стан тяжкий і мені жалко її, що вона не заслужила, просто не повезло. Але одночасно я зла, що вона себе запустила і не хоче собі допомогти. Вона казала, що я маю своїм життям займатись, що нічого не повинна, нічим не допоможу, що сама розбереться і тд, відчувала знецінення допомоги. Відчуваю також знесилля. Можливо, я погано стараюсь і не достатньо? Також, я не можу сказати, що виявляю сильного бажання їй допомогти, скоріш навпаки - не дуже хочу, мені тільки здається що я можу вчинити не вірно і не достатньо, і здається наче що я маю допомогати, бо так вірно, бо так роблять хороші і сильні. Хочу щиро вирішити це питання і зрозуміти його, своє ставлення до матері і що маю робити в цій ситуації.

Нормально ли в взрослом возрасте каждый день звонить матери? Рассказывать ей ? Воспринимаю ее как друга.
Просто прочитал одну неприятную статью не хочу быть маменькиным сынком. Общаться с матерью норм ? Я бывший наркоман. 6 лет стимулятров. 5 месяц после центра

В прошлом году я сдала ЕГЭ на хорошие баллы, но не знала куда поступать, хотя почти все дороги по сути были мне открыты. Спросила совета у мамы, она мне предложила специальность и я согласилась на неё поступить, потому что мне действительно было всё равно. Учусь сейчас в крупном городе (пусть будет Н), живу в общежитии, и прожив здесь 8 месяцев я поняла, что хочу отчислиться и поступить заново в другой вуз, на другую специальность, которая мне хоть немного, но нравится (это вполне выполнимо, я узнала в вузе, в который хочу поступить). Главная проблема в том, что я хочу поступить не в сам вуз, а в его филиал, находящийся в другом городе (пусть будет А), который гораздо меньше этого. Я действительно хочу уехать в город А, потому что уверена, что мне там будет спокойнее. Я готова устроиться на подработку и не тянуть из мамы деньги, лишь бы она меня отпустила. Она категорически против этого и говорит, что город А настоящая дыра и делать мне там нечего, и я должна быть полной дурой, чтобы хотеть туда уехать. “У тебя был выбор прошлым летом, а сейчас учись там, куда поступила. Если ты отчислишься, то можешь забыть, что я у тебя есть.” – это тоже слова моей мамы. На счёт “у тебя был выбор”, я могла выбрать только из вузов города Н. Мой старший брат полностью её в этом поддерживает. Как относится к этому папа я не знаю, но собираюсь спросить, хотя уверена, что он скажет то же самое. В вузе, в котором я сейчас учусь, я не появлялась где-то 1,5 месяца и накопила очень много долгов. (не появлялась, потому что всё равно собиралась отчисляться). А с мамой я поговорила только вчера. Сегодня 3 мая, а зачеты начинаются 25 мая. Я не успею всё сделать и сдать, и меня всё равно отчислят. Она сказала: “Я не знаю, как ты это сделаешь, но ты сдашь все долги и будешь учиться дальше, никаких городов А”. Я понимаю, что она желает мне лучшего, но она совсем не хочет меня понять. Это ведь моя жизнь и я хочу её прожить счастливо. Кстати, в городе А все мои друзья и молодой человек, а здесь я совсем одна, поскольку отношения с группой и ребятами из общаги у меня не сложились, со мной никто не общается.
Что мне делать? Сильно постараться и сдать долги и продолжить учиться (сейчас это практически невозможно) / подождать пока меня отчислят и потом сказать об этом маме, а там уже осуществлять свою задумку / отчисляться самой сейчас, и уезжать как я хотела, но при этом сильно поругаться с мамой / ещё есть вариант поступить в сам вуз в городе Н, а не в филиал в городе А (если меня отчислят). В моей голове всё чаще появляются суицидальные мысли. Я хочу жить, но не так как сейчас, а выбора у меня нет.
Возможно я могла бы сходить с мамой к семейному психологу, но зная её, она меня пошлёт куда подальше с таким предложением.