Батьки й діти

Вітаю! Мені 30 років, у мене є власна родина. У моїй власній родині дуже комфортні відносини для кожного члена сімʼї, у нас немає сварок і істерик, все вирішується у спокійній розмові завжди. Мої батьки сваряться все життя і постійно тягнуть мене у своі сутички. Змалечку один із батьків тягне мене у сутичку, а інший кричить «дитина не при чому», а перший говорить «так вся сварка і почалася з дитини» і так все життя по колу. Зараз мене немає у їх житті фізично, бо ми живемо дуже далеко один від одного, але по цей день вони то сходяться то розходяться, знущаються один над одним і кожен сам над собою і пишуть і дзвонять мені, бо для скандалу треба я, щоб була винною або обрала когось із них. Вони кажуть що вбʼють один одного або накладуть на себе руки. А коли я кажу ви дорослі робіть так як вважаєте потрібним, відповідь у них однакова - тобі на мене немає часу, мені самотньо і дуже важко, а ти моя дитина і я ж тебе так люблю. А потім вони миряться і забувають про мене. Це нормально не мати жалості до батьків у їх самотності зараз коли вони розійшлися? Я собі забороняю їх жаліти, бо інакше я знов потраплю у це коло ментального насилля і я боюся втратити своє власне життя і сімʼю через них. Я вже не хочу бути нічиєю дитиною, я так заморилася і хочу жити своє власне життя і не боятися що цим вечором мене знову будуть ставити на коліна перед вибором бути хорошою слухняною донькою і грати в істерики за правилами чи бути безсердечною донькою яка не «допоможе» бо вимкнула телефон і живе своє життя. Вони ніколи не просять у мене допомоги або грошей абощо, я їм життєво необхідна тільки в часи скандалів і сутичок.

Здравствуйте! Мне 18 лет у моих родителей есть по их мнению козырь на всё говорить:" вот будет...тогда и делай что хочешь" и каждый раз эта граница самостоятельности отдаляется.
Начиная с 15 лет я начал отпрашиваться на ночевки к друзьям. В 18 отпрашиваюсь к своей девушке, на что получаю ответ либо же "рано еще тебе", либо же у каждого есть свой дом, встречайтесь днем, времени достаточно.
За годы у меня выработалась обязанность не перечить родителям, плюс я чувствую долг перед ними за воспитание и прекрасные условия жизни.
Но даже сейчас, когда я имею работу с хорошей зарплатой, при этом успеваю во всем (учеба, спорт, различные мероприятия) мои родители считают моё развитие на уровне 15 лет.
Знакомые говорят, что нужно показать родителям свою взрослость сказав нет, и ечли придется, поругавшись с ними. Я же считаю это проявлением неуважения и неблагодарности по отношению к ним и хочу, чтобы родители сами одобряли мой выбор.

Нашій доньці 30 років, була одружена, розлучилася з чоловіком, дуже постраждала від цього психологічно, до спеціаліста не зверталася.Дітей не має.
Тепер вона зустріла хлопця молодшого за себе на 5 років, вона має гарну роботу , житло , автівку, а він немає нічого, окрім більш менш пристойної роботи, мешкає з батьками. Вчепився в неї, як пиявка. Обгорнув її увагою ,турботою , невеличкими, але регулярними подаруночками і вона «попливла». Нам з батьком цей її вибір категорично не подобається, але ми не знаємо, що нам робити? Ми демократичні батьки, завжди давали свободу вибору, і в першій раз, як вона йшла заміж. Але ж після того заміжжя мали такий досвід, що вона була на межі самогубства. І от що нам тепер робити?Ми боїмося за неї. Забороняти ми не вміємо по натурі, та і як? Їй вже 30 років, не дитина. Вона вже і так побачила наше негативне ставлення до того хлопця, почала віддалятися від нас, майже не спілкується , агресивна. Ми маємо намір йти до кінця і не сприймати його, але тоді втратимо дочку. Що робити?