Самооцінка та впевненість в собі

Неувереность в себе,боязнь мнения других людей

Як не прикро визнавати, але це так. Із-за цього я не можу ніяк побудувати гармонійні( та взагалі ніякі) відносини. І питання не в зовнішньому вигляді ( я знаю свої + та зони росту). Проблема з довірою.Мені завжди здається що оберуть не мене. Класика, але так і виходить. За мої 38 років у мене жодного разу не було дійсно відносин. Не зважаючи на те, що я була заміжня та маю дітей. Чоловік був для мене чужою людиною. Я ні з ким не зустрічалася. Зазвичай то були просто рандомні побачення, іноді з близькістю. І якщо в основному я можу з цим справлятися. То останнім часом дуже тяжко. Я починаю банально, заздрити. Подрузі, яка вже довгий час заміжня, знайомим, які через одну вагітна, народила, виходить заміж. Я так хочу відчути,як воно, бути з коханою людиною, коли тебе люблять, коли ти важлива. Коли є МИ , а не ті я
Я завантажую себе роботою, бігаю, діти забирають багато часу. Але якщо раніше я могла тільки по ночам поплакати. То зараз вити хочеться майже 80% мого часу. Мене дратують ці подруга, знайомі, діти, мама зі своїми побутовими турботами, всі всі, хто хоч якось щось від мене хоче. Сама себе дратую.

Мені просто надридло тиснути на себе порівняннями, але для мене моя цінність існує тільки залежно від того в чому я краще або гірше за когось. Я існую в порівнянні. Воно принизить або мене або когось іншого. Для мене це як виживання в надії на чужу помилку. Якщо хтось помилиться або покаже свою небездоганність переді мною я не зрадію цьому, а відчую полегшення згадавши, що вони такі ж як я і я не маю вижимати з себе все. Я вірю в те, що це не зверхнє приниження інших, а спосіб заспокоєння мого самоприниження. Я не хочу здатись поганим. Я не хочу, щоб мене вважали злосною і заздрісною тварюкою. Я не хочу нікому шкодити і бажаю всім крім себе щастя, бо вони хороші, а я ні. Але чомусь мені здається, що я і є таким. Не те що я ніби зробив або роблю щось погане. Це відчувається по іншому...Ніби в мене погана аура, я просто базово погане. За мною тягнеться провина не знаю за що. Я бачу себе негативним персонажем. Мені іноді здається, що я ворог народу. Постійно відчуваю потребу вибачатись. Вибачатись просто так, ні за що. Мене заспокоює тільки пошук ознак того, що інші такі ж звичайні люди і я заслуговую стояти поруч з ними. І я навіть не уявляю як це бути цінним просто так, як це буди любимим не зробивши для цього нічого, як це вважатись розумним не роблячи нічого видатного. Все, що я маю зараз я повинно була заслужити. І це все незаслужено. Мені дуже потрібна любов, але коли мені її дають я її не приймаю, думаючи 'Дякую, це занадто для мене. Краще хай це отримає хтось інший хто буде вартий цього'.Здавалось би я вартий любові, але тоді приходить думка 'А за що? Я цього не заслужило. З чого би комусь так до мене ставитись? Я не зробив нічого такого'. У мене постійне відчуття того, що я поганий, я зробив щось погане і мені потрібно вибачатись. Я оцінюю себе як негативного персонажа. Якесь злісне, заздрісне, егоїстичне створіння. Коли до мене добре ставляться я ледь не плачу і думаю 'Чому? Заради чого? Чим я це заслужив?'. Я не заслуговую на любов, доброту і гарних друзів. Це таке болото. Я завжди програю у всьому. По моєму терпінню б'є самокритика кожен день. На мене тисне просто все, що мене оточує. Хай всі будуть щасливі, крім мене. А може я теж заслуговую на щастя?...Щастя для такого як я? Я нічого не зробив щоб заслужити це. І так по колу. Чому ні? Я не знаходжу відповіді. Я не заслуговую на любов. Я нічого не зробив, щоб заслужити це. І те, що я отримую хороше ставлення просто егоїстично.