Соціофобія

↩ Реакція на відповідь № 348716 для Ірина Миколенко

Добрий вечір. Дякую за відповідь. Спробую відповісти на Ваші запитання.

- а почему вы так боитесь или не любите людей? Они вам противны или что именно? Или боитесь их осуждения, критики?
Справа не в тому, що я не люблю людей, я просто не вмію з ними спілкуватися. Мені постійно підсвідомо хочеться їм сподобатися, навіть незнайомим людям. Хочеться, щоб про мене добре подумали. Не знаю звідки в мене це взялось. Під час розмови постійно думаю, що їм сказати, як правильно сформулювати відповідь, як себе повести, через це не отримую задоволення від самого спілкування. Якою б цікавою розмова не була, я відчуваю себе як на допиті, як ніби мене постійно оцінюють, я не розслабляюся під час розмови. Тому після навіть 5-10 хвилин такого спілкування я виснажуюся і намагаюся втекти. Я постійно боюся ляпнути щось не те, повести себе не так. А весь час себе контролювати дуже важко. Не знаю чому я не можу розслабитися і спілкуватися не задумуючись ні про що.
Єдині люди з якими я можу більш-менш вільно спілкуватись – це такі типові сангвініки, які завжди веселі, добрі. Знаєте в кожному напевне колективі (чи це клас, чи університетська група, чи колектив на роботі) є такі. В них звісно ж, як і у всіх смертних, є проблеми, але вони їх не переносять на когось, в них немає різкості, вони завжди в гуморі і ти знаєш, що вони за потреби тобі допоможуть. Яким би ти соціофобом не була, ти живеш у суспільстві і інколи потрібно у когось щось запитати, когось щось попросити і т.д., тоді я завжди звертаюся до таких людей. Я дуже боюся відмови і тільки таких людей я можу наважитися про щось попросити. Я знаю, що вони ніколи мені не відмовлять, не через те, що я така унікальна і особлива, а просто, бо у них такий характер. Відразу ж скажу, що прошу когось про щось я лише у випадку крайньої потреби.

Но люди же все разные... вы их шаблонно воспринимаете... типа все одинаковые.
Я згідна з Вами, що всі люди різні. Я ні в якому разі не кажу, що всі люди погані чи щось у цьому роді. Навпаки. І в моєму житті (в основному в студентські роки) були люди, які мені подобалися, зі схожими інтересами і з якими я хотіла спілкуватися, але я їх боялася близько підпускати. Я завжди тримала якусь внутрішню дистанцію, а з часом закінчувала спілкування першою. Завжди було простіше втекти.

Может есть неуверенность в своей внешности?
Стосовно зовнішності комплексів у мене немає. Зі слів інших у мене непогана зовнішність.

Родители как вас воспитывали жестко или наоборот мягко??
Якщо чесно, я не можу відповісти чи мене жорстко чи м’яко виховували. З одного боку, мене завжди цілували, обіймали, хвалили і пишалися моїми досягненнями у навчанні, я була улюбленицею родини, а з іншого - часто сварили.
Один з прикладів: з 1 по 4 клас на шкільних ранках мені давали найбільші віршики. Я взагалі себе на сцені відчувала повністю у своїй тарілці. Мені подобалося як зал мене слухав, мені аплодували. Але десь в класі 5-6, в нас був якийсь міні-ранок так сказати. Нам всім роздали віршики буквально на 2 рядочки і я примудрилася забути ті 2 рядочки. Вперше в житті. Пам’ятаю, на мене тоді дуже накричала бабуся. Мовляв «Як так? Вчила завжди такі великі вірші і все нормально було, а тут якісь 2 рядочки не змогла вивчити? Треба було не гратися, а вчити». І насварила мене вона відразу як тільки закінчився ранок і всі дітки зійшли зі сцени (тобто це бачили і чули всі діти включно з їхніми батьками, які сиділи в перших рядах). Мені тоді було так соромно. З того часу я нічого усно розказати не забувши і не підглянувши в книжку більше не могла. Ніякого віршика, ніякий параграф розказати, ніякого виступу. Я могла: або просто зачитати; або розказувати, але через кожні декілька речень підглядати, але ніколи не так як раніше. І відтоді завжди боялася і боюся досі публічних виступів.

Вы большая умничка - что отважились сюда на сайт написать!
Дякую Вам за підтримку.

↩ Реакція на відповідь № 348713 для Надія Іванівна

Добрий вечір. Дякую за відповідь.
Стосовно фізичного здоров’я, то тривожність напевне у мене є, але говорячи про сон, то у мене немає скарг на сон як такий. У мене немає безсоння чи чогось у цьому роді. Якщо я знаю, що мені завтра не треба нікуди йти і не прийдеться ні з ким спілкуватись, то я можу о 12 лягти спати і все добре. (Раніше 12 я не лягаю, я типова сова.) Я сиджу всю ніч до 4 і т.д. лише, якщо знаю, що завтра прийдеться спілкуватися з людьми. І не лягаючи вчасно спати намагаюся відтягнути момент спілкування. Тому це напевне більше психологічний страх людей.
Стосовно самооцінки, я згідна з вами. Я підозрювала, що у мене занижена самооцінка.
Стосовно права вибору у дитинстві. Якщо чесно, я не пам’ятаю чого хотіла у дитинстві і чи в мене було це право вибору. Якщо говорити про якісь гуртки, то якщо я хотіла танцювати чи грати на якомусь музичному інструменті, то мене відразу на такий гурток записували. З цим проблем не було і до мене дослухались.
Хоча була одного разу історія, коли ще в молодшій школі нас прослуховували і тих у кого на їхню думку був голос, записували на хор. Мене записали, але я не хотіла. Так мене бабуся за руку, можна сказати насильно, затягнула на перше заняття. І тільки після моїх плачів, криків і сварок вдома мені дозволили більше не ходити на хор.
Тому загалом батьки напевне право вибору давали, бабуся – ні. (На той час ми разом жили). І своє право вибору потрібно було відстоювати.

↩ Реакція на відповідь № 348714 для Ирина Константиновна

Добрий вечір. Ви все дуже правильно кажете про соціофобію. Я боюся публічних виступів, осуду і намагаюся уникати спілкування, бо не можу подолати своїх страхів. Розумом я все розумію, а опанувати себе і переступити через страх не можу. Дякую за відповідь.

↩ Реакція на відповідь № 348782 для Ірина Миколенко

Добрий вечір. Обміркувавши Ваші слова, я дійшла до висновку, що Ви праві, що я не від природи соціофоб. Ніколи не задумувалася про це раніше. Це напевне пояснює чому інколи трапляються розмови після яких я відчуваю якийсь прилив енергії. Тобто інколи мені навіть подобається поговорити з приємною людиною (але це тільки, як я і казала з якимось сангвініком, коли я можу розслабитися і не думати, що зі мною говорять і в цей же час оцінюють мене). Під час таких розмов я себе якраз відчуваю як «колишня я», та, яка ловила кайф від того, що весь зал її слухав і аплодував, коли вона виступала на сцені. Але такі розмови дуже велика рідкість. В такі моменти напевне виривається на поверхню моє «колишнє я».
Дякую Вам за коментар і за готовність попрацювати зі мною. Коли я зрештою наважуся перейти із анонімних запитань на форумі до особистих консультацій, то зв’яжуся із Вами. Ще раз дякую.

↩ Реакція на відповідь № 348788 для Наталия Горская

Добрий вечір.

Якщо схематично, то важливо змінити фокус уваги- із зовні-в середину.
Людина не керує почуттями.
Але.
Почуття виникають НЕ внаслідок подій.
А внаслідок нашої оцінки цих подій.

Дуже дякую Вам за розгорнуту відповідь. Ви вмієте гарно пояснити.

Що Вам подобається в житті?
Можливо багатий досвід відвідування різних гуртків, або ж наявність якоїсь мрії може підказати напрямок для пошуків "свого" , того, що дійсно цікавить.

Мені багато чого у житті подобається, в мене багато різних хобі. Я типовий інтроверт і я саме з тих людей, яким ніколи не буває нудно наодинці із собою. І мрії у мене є, як простіші у здійсненні так і такі, які складніше втілити в життя. Я дуже багато всього хочу, але не наважуюся, бо боюся, що мені не вдасться, боюся вийти із своєї зони комфорту. Мої рідні часто мені кажуть «твої мрії нав’язані суспільством». Але як відрізнити свої істинні мрії від мрій нав’язаних суспільством? Також мені рідні говорять «Якщо би тебе не влаштовувало все як є, ти би вже щось робила з цим. Якщо ти нічого не змінюєш значить в глибині душі тебе все влаштовує (твоя робота, твоє життя і т.д.).» Може вони й праві, але чому я так часто про це задумуюся, якщо мене це підсвідомо влаштовує? Знаєте, в підлітковому віці, я собі поставила межу у 25 років до яких я маю чогось досягнути, втілити свої мрії і т.д. Я пройшла рубіж у 25 років. Ні одна з моїх мрій не здійснилася. (Точніше я їх не здійснила. Я ні в якому разі не знімаю своєї відповідальності за свої невдачі. Я не говорю, що винна доля, фатум. Я розумію, що цього не зробила я. Я взагалі вважаю, що людина сама будівник свого життя.) Тепер я відчуваю певний внутрішній тиск, що у свої роки я повинна була вже чогось досягнути, але так і не досягнула. І я відчуваю, що якщо до 30 років я не досягну бажаного, то після 30 тим більше не досягну цього. Вся ця ситуація на даний час мною і керує.