Психологиня Алла Григорівна Веленко Київ метро Університет

Дякую Юліє за щирість! Те, що Ви написали про батьків, тільки підтверджує мої припущення. батько та мама - це базис, на якому грунтується життя дитини. Я якщо з кимось із батьків не склалися стосунки, там буде "біла пляма". У Вашому випадку - це батько. батько - перший чоловік у житті дівчинки. Який по своїм природнім функціям повинен давати дівчинці відчуття спокою, захищеності, підтримки, усе те, що дає можливість жінці розслабитися та бути просто жінкою. І коли цього не стається, іде психологічний неусвідомлений "перенос" з батька на чоловіка "мне почему то очень тяжело положиться на мужа, хотя он никогда не подводил меня, тяжело принимать помощь от других людей. в голове установка что я все смогу сама и нечего грузить других своими проблемами...". По факту Ви не довіряєте своєму батькові, а не коханій людині... Окрім того те що Ви намагалися налагодити стосунки з батьком - чудово, але.. Люди знаходяться у різному психологічному стані та на різних рівнях розвитку, але жінці, яка дивиться на батька очами дитини, усвідомити це дуже важко... І швидше за все, сталася ще одна неусвідомлена травма "когда мне было лет 18 я пробовала наладить с ним отношения, звонила ему, но к сожалению мы так и не смогли породнится. не было контакта, как чужие люди друг другу...", яка привела, у тому числі, до того стану у якому Ви зараз перебуваєте... Тобто, є певний "внутрішній букет", який потребує повної перетрансформації, бо травми "забирають" інколи до 90% сил людини..А депресія - це, зупинка, нестача сил, втрата життєвих цілей...

Добрый день! Как по мне, Вы абсолютно точно определили свою проблему. " У меня эмоциональная зависимость от человека , я не могу сидеть и ждать его звонка и смс , много плачу и вечно ревную , когда он заходит в соц сети не пишет , у меня начинается истерика , мне очень тяжело но уйти я не могу , потому что очень люблю , а он всеми действиями показывает что ему все ровно..." К большому сожалению мы очень часто путаем привязанность с любовью. Любовь спокойна и самодостаточна, имеет чувство собственного достоинства. А привязанность очень зависима и болезненна. И возникает тогда, когда есть внутрення настроенность делать любимого человека основным смыслом своей жизни, центром Вселенной... Такое отношение очень унижает человека и делает его некрасивым, потому что "вымаливает" внимание и счастье... И естественно, любимого человека отталкивает... Представте, что кто то на Вас смотрит преданными собачьими глазами... Вы сможете такого человека уважать, полюбить? Но все можно изменить, если изменить, в первую очередь, отношение к себе... И начинать надо с детства, детско-родительских отношений... Потому, что пока Вы смотрите на любимого глазами несчастной, брошенной, никому не нужной девочки... А надо стать красивой самодостаточной счастливой женщиной..

Ответ отредактирован автором 29-07-2021 18:30:07

Доброго дня Юліє! У Вас всі ознаки депресивного стану. І, як на мене, причин може бути дві. Перша. "у мужа к сожалению карьера не задалась, основным добытчиком была постоянно я... мужа я приняла, не всем быть карьеристами и предпринимателями. он замечательный муж и папа, очень внимательный и заботливый. но я очень боюсь что наступил такой момент когда мы остались только с его зарплатой, а она достаточно скромная". Вас життя поставило у такі умови, коли Ви повинні повністю довіритися і своїй долі, і своєму чоловіку. Тобто, перестати виконувати чоловічу роль і бути "добувачем". А Вам це дуже незвично. І лруге. Нам тільки здається, що ми самі керуємо своїм життям. Насправді, на 98% нами керує наша підсвідомість, яка закладається, як правило, знову ж таки, в дитинстві. Тобто, дитина автоматично переймає від батьків їх бачення життя та їх світогляд у вигляді певних установок. Так Ви пишете "Все к чему стремилась - получила, и теперь привет апатия". Тобто, в середині Вас є конкретна програма Вашого життя. Яку, як з'ясувалося, Ви вже по факту виконали... Досягли усього про що мріяли... А тепер, до того ж, з'ясовується, що звична картинка світу на очах руйнується, і Ви просто втрачаєте внутрішню опору через руйнацію певних стереотипів... Тепер не Ви керуєте своїм життям... Окрім того, є певні неусвідомлені тривоги "я умом понимаю что ничего не случится с ней, а в душе очень тревожно. боюсь что она проснется и увидит что я не рядом, подумает что я ее бросила, будет нервничать от того что мама не рядом". Звідки такий страх? Чому дитина може подумати, що Ви її кинули? Що відбувалося у Вашому дитинстві?

Ответ отредактирован автором 29-07-2021 18:18:49

Доброго дня! Сумна ситуація. І як на мене, може бути декілька варіантів того, що сталося. Перший. Щось сталося таке, про що Ваш син Вам не говорить (у такому віці розповсюджене явище, коли підліток перестає бути відвертим з батьками. І тоді потрібен фахівець, який зможе "вивести" на відверту розмову дитину). Другий. Інколи так буває, що коли дитина входить у пубертатний період, загострюються ті внутрішні проблеми, які до цього віку "спали". Як правило, такі проблеми підлітка "перегукуються" з внутрішніми проблемами батьків, на які дорослі просто не звертають уваги. Адже діти нам даються, насамперед, для того, щоб ми розвивалися, а отже, ставали кращими. І якщо ми можемо "відмахнутися" від любої іншої людини, від дитини та її проблем, "відвернутися" навряд чи комусь вдасться. "Ему 11 лет.Он очень ранимый,добрый.Ему сложно завязывать дружеские отношения.Он не будет никому навязываться.Если его позовут играть,то он пойдет,если нет то нет." Доброта - це сама по собі чудова якість, але у поєднанні з ранимістю набирає дещо іншого окрасу... ранимість - це завищені очікування до себе, стосунків, до своїх друзів та загалом до оточення. Ранимість - це таке собі мірило, планка, якій потрібно відповідати. Це така собі дуже загострена акцентуація на собі та на ставленні до оточуючих, до себе. Це дуже сильна залежність від думок та дій оточуючих. А є певні закони життя, чим більше ми хочемо з кимось спілкуватися, чим більше залежимо від їх думки, тим сильніше ми оточуючих людей будемо відштовхувати від себе. І це відбувається несвідомо, цього не можна побачити зовні. Тобто, що "зацикленість" на собі, що "зацикленість на іншій людині не дає можливості вибудовувати рівноправні стосунки. (Більш конкретніше можна сказати лише під час індивідуальної зустрічі з дитиною та її батьками, поки - просто найбільш імовірні припущення). Окрім того, дитина у спілкуванні з батьками, і дитина у спілкуванні з товаришами, або із сторонньою людиною може бути зовсім різною. Тому так важко батькам побачити "коріння" проблеми". Так Ви пишете "Потом они перестали с ним дружить сказали что он обязывается.Он попросил извинения,они с ним поиграли один день и опять началась травля". Якщо Ваш син вибачався, значить він поводив себе у якісь моменти неправильно. Те, що він вибачився - просто чудово! Але вибачитися і одночасно змінити свою поведінку, своє внутрішнє бачення оточуючих вдається далеко не кожному дорослому, а що вже говорити про дитину.... Адже наші реакції та почуття підпорядковуються внутрішнім установкам, (а не свідомим наказам), які нами керують і, які ми, як правило, дублюємо з поведінкових моделей своїх батьків. Так Ви пишете "До замужества у меня было много друзей,сейчас я постоянно на роботе и гости к нам практически не ходят из за нехватки времени". Друзів багато в принципі не буває. Тому, що дружба - це дуже глибокі та душевні стосунки. І дружба не може розпастися через нестачу часу для зустрічей. Друзі можуть не бачитися роками, але у якісь дуже важливі моменти життя завжди опиняються поруч. Розпастися можуть приятельські стосунки, ділові стосунки, стосунки, які базуються на взаємовигоді, на спільному відпочинку, але не дружба... Я розумію, що можливо ця інформація може бути відкриттям, але... Допомогти сину можна лише тоді, коли будуть знайдені внутрішні сили у батьків для того, щоб, у тому числі, переосмислити деякі уявлення про себе, оточуючих та системи побудови контактів з ними...

Ответ отредактирован автором 29-07-2021 17:54:44

Доброго дня! В житті кожної родини бувають певні кризові періоди. Коли етап закоханості з активним залицянням та сексуальною захопленістю потроху затухає. І такі періоди потрібні для того, щоб чоловік та дружина змогли переосмислити свої відносини та перейти на новий, більш глибокий рівень стосунків. Окрім того, зачасти, з народженням дитини стаються певні "перекоси" у стосунках. Якщо до появи малюка основним джерелом щастя для жінки є коханий і саме йому жінка віддає всю свою увагу... То з появою дитини, джерелом найбільшого щастя стає дитина. І тоді увага жінки до чоловіка помітно згасає... І це відчувається не на зовнішньому рівні... Жінка може продовжувати так само все робити як і раніше, але... Внутрішньо вся її енергія починає перетікати до дитини... Сім'я - це певна система, як щаслива до тих пір, поки в ній є гармонія... Але, як тільки хтось або щось починає займати чуже місце або загострюватися - гармонія миттєво руйнується... Ви пишете " он сказал,что очень меня уважает и.тд никогда нас не бросит,но чувства охладели и я понимаю почему?Намекнул,что я занимаюсь только ребенком". По факту, Ваш чоловік озвучив основну проблему того, що відбувається... І здавалося б, чого б легше,взяти і почати себе поводити як раніше... Та проблема у тому, що нами рухають певні поведінкові моделі, які закладаються, як правило, в дитинстві від батьків. І "включаються" у певні періоди нашого життя... Тобто, ми можемо розуміти, що потрібно щось змінювати, але продовжуємо поводити себе як і раніше... І щоб спробувати допомогти Вам, потрібні певні уточнення... Як склалися стосунки у Ваших батьків? Які у Вас з ними стосунки?

Тоді залишається ще один спосіб: сідайте за кермо машини самі. А дружина нехай їде пасажиром. На наших вулицях точно за кермом не заснеш від напруги...

Доброго дня! Колеги вже висловили дуже багато, як на мене, цінних думок, тому зосереджуся лише на двох питаннях. "різко в один момент розуміння дружба для мене обезцінено". Що саме стало підгрунтям для обезцінення дружби? І друге. Людина розвивається і з розвитком у неї змінюється бачення себе та оточуючих. Такі моменти ще називають віковими кризами, коли людина потребує самотності для переоцінки сприйняття свого буття - і це абсолютно нормально! На справді,справжні друзі ніколи і нікуди не діваються. А проблеми лише стосунки загартовують. То чи Ваша ситуація - це не момент істини, коли Ви маєте можливість визначитися хто Вам насправді друг, а хто - просто був приятелем?

Доброго дня Valia! Найстрашніше - це зрада близької людини, та ще й тоді, коли повинні народитися дітки. Та, випадковостей та збігу обставин у житті, як на мене, не буває. Якщо так трапилося та ще й саме зараз, у цьому, зовні жахливому факті, є який дуже глибинний сенс. У Вашій сповіді одразу привертають до себе увагу декілька фраз і потребують певного уточнення, щоб мати змогу допомогти Вам. Перша: "Чоловік обіцяє як завжди золоті гори..." та " я була в розпачі, хоча всі 10 років шлюбу ,чомусь чекала такого моменту". Що означає перша фраза? Чоловік не дотримувався весь час свого слова, а Ви на це "закривали очі"? І чому очікували на такий розвиток подій? Як склалися стосунки у Ваших батьків?

Скажем так, "сконцентрированным на себе" - это оборотная сторона все той же проблемы "зависания". А вот саморазвитие - это правильно. Главное, чтобы и направление в развитии соответствовало гармоничной картине мира, а не было однобоким..

К большому сожалению, сам человек себе "перезагрузку" сделать вряд ли сможет, потому что находится "внутри своей системы". Поэтому необходима помощь психолога для того, чтобы разобраться с внутренними установками, поведенческими моделями и детскими травмами. По факту - это встреча человека с самим собой настоящим. Потому что очень часто, проживая жизнь, человек пользуется тем, что передали ему " в наследство" родители...

Дякую Вам за щирість! Те, що Ви розповіли про себе, пояснює повністю Вашу поведінку та Ваші очікування від стосунків. Адже як себе поводити з жінками, хлопчик переймає безпосередньо від батька, не замислюючись над цим. У Вас, на превеликий жаль, такої можливості просто не було. Окрім того, відчуття захищеності, потрібності, долюбленості, дитина отримує від своїх батьків. І якщо батьків дуже рано не стає, ця потреба залишається не задоволеною. І тоді іде такий собі психологічний "перенос" на кохану людину. підсвідомо, ми починаємо очікувати від неї отієї безумовної любові та турботи, що повинні були дати батьки. Але, батьківської функції у коханих людей просто немає. Тому, як на мене, необхідне пропрацювання питання сепарації від батьків. Тобто, трансформація дитячого сприйняття оточуючих і пропрацювання травм, пов'язаних зі смертю рідних людей... Які, як на мене, також впливають на побудову стосунків...

Доброго дня! Є поведінкова аксіома: чим сильніше ми чогось боїмося, тим швидше це з нами трапляється. Чим більше, ми щось засуджуємо, критикуємо, ненавидимо, тим, знову ж таки, швидше почнемо "наступати на ті ж самі граблі". Окрім того, така проблема починає формуватися тоді, коли людина практично "зациклена" на фізичному боці життя і сприймає себе лише як "тіло". Тобто, тіло та тілесні задоволення робить основним сенсом життя, а це вже лежить у сфері абсолютно неправильно вибудованого світогляду. Питання допомоги Вам залежить від того, чого Ви насправді хочете? Якщо хочете рухатися у тому ж напрямку, зміна орієнтації практично стає невідворотньою... Але, якщо Ви усвідомлюєте, що Ваше життя як жінки залежить від Вас самої і Вашого вибору, все можна гармонізувати. Тобто, "зійти" зі шляху перетворення на лесбі за допомогою потужної внутрішньої роботи за допомогою психолога. Правильно вибудований світогляд, повна трансформація внутрішніх установок допоможе Вам самій знайти внутрішні ресурси для гармонізації себе та свого життя.

Доброго дня Анно! Мені шкода, але ваші стосунки, по факту, були зречені на невдачу з самого початку. Адже планувати одруження і одружитися - це зовсім різні речі для чоловіків. Якщо дівчина згоджується жити без офіційного шлюбу, чоловік отримує все чого хотів і у нього більше немає мотивації, щоб одружуватися. Тоді, як дівчина стає дуже психологічно залежною від стосунків. І її починає "кидати" з крайнощі у крайність. Як, власне, стало і з Вами. Ви або ставали "рабинею Ізаурою" або ставали дуже категоричною та принциповою. Що те, що інше - дуже далеке від гармонії. Адже, щоб побудувати стосунки повинна бути золота середина: турбуватися, але у той же час, вміти спокійно виховувати коханого, тобто, ставити його на місце... У Вас цього не вийшло не тому, що Ви не хотіли, а тому що, як на мене, Вами керують так звані родові установки, поведінкові батьківські моделі... Як склалися стосунки у Ваших батьків?

Доброго дня! Є прислів'я, яке на мій погляд, дуже глибоке і правдиве."Чем меньше женщину мы любим, тем больше нравимся мы ей". Як на мене,Ви аж занадто почали упадати за дівчиною. А так буває лише тоді, коли ми внутрішньо дуже "прив'язливі" і робимо кохану людину сенсом свого життя. Ви стали надміру "солодким" та "липучим", тобто, повністю втратили себе у цих коротких стосунках. Так, дійсно, не можна дозволяти себе зраджувати ні в якому разі, але... Щоб ставити якісь умови, потрібно вибудувати дуже глибокі стосунки спершу, яких у Вас ще не було. А якщо таких стосунків ще немає, а дівчина дуже подобається, потрібно не умови ставити. а самому навчитися бути самодостатнім, тобто бути внутрішньо розвинутим, незалежним від кохання жінки. А це означає, не втрачати себе в стосунках - Ви ж себе повністю втратили, "забігаючи всі дороги". Як на мене, у Вас є внутрішня неправильно вибудована модель поведінки. І швидше за все, вона передалася несвідомо від батьків Вам ще в дитинстві. Які стосунки між Вашими батьками?

Добрый день! И спасибо за откровенность. Дело в том, что стараться измениться и измениться - абсолютно разные вещи. Вы пишете "И вот сейчас, как мне кажется, я расслабилась и снова пошла по второму кругу с этой тревожностью. Понять я понимаю, но на деле не всегда выходит это контролировать и не обижаться". Нам кажется, что мы контролируем ситуацию. Хотя, на самом деле, нами руководит наше подсознание, которое формируется как правило, в детстве. Это так называемые поведенческие установки и вполне возможно, что они даже не Ваши. Ведь, когда умер Ваш отец, для мамы наверняка это был очень серьезный стрес, травма. И на фоне одной потери мог сформироваться страх потери вообще любого близкого человека. А поскольку маленькие дети все перенимают неосознанно, эта установка могла стать и Вашей. Кроме того, отец - это первыймужчина в жизни девочки. И его присутствие формирует вот то самое ощущение защищеннсости, безопасности, нужности... Когда отец умирает так рано, естественно, что ребенок не дополучает все это... И поэтому, опять же подсознательно, пытается "добрать" уже от своего молодого человека. Идет некий перенос проблемы... И в таких случаях просто знать о проблеме - не работает, необходима полная "перезагрузка" подсознательных установок... Если, конечно, Вы уже устали тащить за собой "хвост" травм и проблем...