Батьки й діти

Мне 31 год. Живу с мамой. Если я выскажу свое недовольство то она это перевернет так что я ее оскорбила. Делает из себя жертву. Начинает говорить что она плохая и как мне не повезло с ней. Давай давай добивай меня. Успокаивается только тогда когда я уже в истерики. Аж задыхаюсь. Мне очень хочется обидеться и не подходить к ней. Но так заведено с детства что я первая должна подходить. И я начинаю испытывать чувство вины и чуть ли не ползаю у нее в ногах пока она меня не простит

Добрий день так вийшло, що мої батьки ще у 2016 поїхали в Канаду, а я залишилася в Україні. Спочатку я думала, що приєднаюся до них, але потім познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком і почали зустрічатися з ним. В його плани не входило кудись переїзжати, тому і я залишилася в Україні разом з ним. До 2020 року в нас було дуже щасливе життя, ми з чоловіком багато їздили, і батьки нас відвідували десь раз на рік. Але потім почався Ковід, і після цього ще і війна і так вийшло, що тепер ми з батьками не бачилися у живу вже чотири роки. Але справа не тільки в цьому. В мене є відчуття, що навіть емоційно я перетворилася для мами із рідної доньки на якусь дальню родичку, типу племінниці, з якою вона іноді спілкується по Скайпу, але не більш того, і навпаки, дальні родичі, такі як двоюрідний брат, його дружина та діти стали для них набагато ближче. В своїх розмовах вона постійно говорить про ту родину і для дітей двоюрідного брата мама стала майже як рідна бабуся. Восени цього року я думала приїхати до них у гості хоча б на якийсь час, але не получилося, бо вже навесні дізналася, що я вагітна. І я розумію, що це дуже егоїстично, але дуже хотілося би що б вона приїхала на народження сина, але вона не хоче, бо у країні війна і вона не зовсім здорова. Але мені все одно здається, що якби в неї було дуже сильне бажання вона би знайшла шляхи приїхати ( І з цього приводу трохи сумно. Тим більше ми живемо не у зоні бойових дій, а у більш менш спокійному місті, де за усю війну прилетало лише один раз. Є відчуття, що вона спокійно прийняла той факт, що діти двоюрідного брата будуть для неї, наче рідні онуки, а рідного онука вона буде бачити лише іноді по Скайпу. Від цієї думки мені дуже сумно та самотньо. Тим більше там у Канаді з дітьми двоюрідного брата окрім моїх батьків допомогають майже усі їх бабусі та дідусі. А в моєму житті єдиною по справжньому близькою людиною залишається чоловік, я його дуже люблю і він мене любить, а з його мамою стосунки холодні та нейтральні. Всі знайомі тепер також далеко по різним містам та країнам, бо я переселенка із зони бойових дій. Я не уявляю, що буде зі мною якщо не Дай Боже щось трапиться із чоловіком, бо морально жива тільки завдяки ньому та нашому коханню. Підкажіть будь ласка, як прийняти цю реальність що батьки стали далекими та перестати ревнувати до сім'ї двоюрідного брата? Дякую заздалегідь

Добрий вечір, мене трохи тривожить поведінка мого батька, йому 56 років. Я думаю, що така поведінка не зовсім нормальна. Він постійно сидить в телефоні, якщо в нього трапляється декілька вихідних, то 90 %часу він проведе саме там. Він щось пише, бубнить собі під ніс, при тому він так цим захоплений, що іноді ігнорує наші запитання, через це виникають суперечки, він просто зомбований телефоном і ігнорує наші розмови. Ця залежність є ненормальною, хоча щодо часу проведеного в телефоні він нас постійно сварить, начебто інші багато сидять,хоча це не так, свою ж залежність він не помічає. Але це ще малі нюанси, ще більш мене тривожить те, що він став помішений на містиці(він про все питає свою обручку на нитці, ставить питання і чекає, що йому відповість обручка). Раніше він ховався, а якщо ми акцентували на цьому процесі і питали навіщо, то він все заперечував, а іноді змінював тему, а можливо і взагалі починав агресивно реагувати і критикувати нас, звинувачувати в усьому. А вот тепер він майже не ховається, це виглядає дуже дивно, він називає своє кільце "другом" , носить його повсякчас, усюди залишає, а потім губить, а від нас вимагає , щоб ми шукали цю обручку. Цю каблучку ми знаходимо під диваном,в кишенях брудних штанах, в туалеті, під подушкою. На прохання, хоча б класти кільце на місце він кричить, що це не наша справа. А потім все повторюється, він його губить, а нас змушує шукати. З цим кільцем він сидить теж днями, щось гучно промовляє, знаходиться сам в собі. Якщо ми тактовно питаємо, що він робить він починає нас критикувати, сварити, агресивно нападати, звинувачувати в чомусь, потім ми всі ображені і тема звісно змінюється. Але через півдня все повторюється. Що це якась криза, параноя, стрес, залежність чи вже психічний розлад? А ще навіть без кільця він постійно 24/ 7 щось промовляє губами, вночі, за вечерею, рано зранку, а ще він любить всіх виганяти з дому, щоб поспілкуватися сам з собою та з кільцем. Наче інших симптомів психічного захворювання немає. Раніше такого не було, а зараз кожного дня майже щохвилини, і це трохи нервує, коли людина майже цілий день щось бубнить і постійно гойдає своїм кільцем. Я розумію, що сама по собі розмова сама по собі не погано, але те, що розмова з собою становить 80 % всього його спілкування, то це я вважаю вже не добре. Чи можна ще щось зробити, бо він важка людина і без усіх цих дивних поведінок, а це більш ускладнює перебування з ним.