Батьки й діти

Мене турбує поведінка та ставлення моєї мами. Вона доношує мої речі, коли я купую щось, вона чекає, що це мені не знадобиться і я подарую це їй. Коли вона купує собі нові речі, то завжди хоче, як у мене. У мене є діти. Вона називає мене та моїх дітей своїми дітьми (тільки мене і дітей, ніколи мого чоловіка), хоча я просила цього не робити. Коли вона грає з моєю дитиною, то сама поводиться як дитина, а не як доросла. Я попросила її про допомогу нам, наприклад, приготувати їжу. Але вона завжди каже: я не знаю, що ви їсте (хоча знає, їсть у нас і бачить), я приготую, а ви потім їсти не будете. І в результаті готувати їжу на всю родину стаю я, а вона весело проводить час із моєю дитиною. Хоча я просила її про допомогу саме для того, щоб я мала більше часу з дітьми. У мене є друга дитина. І колись вона мені каже: я уявляю як я візьму коляску, візьму старшу дитину і піду з ними гуляти. Без мене…Весь свій час вона хоче проводити з нами, свого життя чи якихось інтересів у неї немає. Я намагалася допомогти їй знайти себе, але її не цікавить нічого, окрім проведення часу з моїми дітьми, бо вони «її кохають». У мене склалося враження, що вона хоче жити моїм життям і що несвідомо ставить себе на місце матері моїх дітей. Вона завжди захищає мою дитину переді мною і може образити мене грубим словом. Правила виховання, яких я прошу дотримуватись, вона майже завжди порушує і робить все по-своєму. Між моїм чоловіком та нею немає ніяких стосунків. А іноді вона може поводитись образливо до мене. Я запросила її на захід, але попросила піти до призначеного часу, тому що далі мені потрібно було бути там тільки з чоловіком і дітьми. Вона погодилася, але все ж таки залишилася до кінця, своєю присутністю відволікала увагу дітей на себе, вони погано поводилися і весь вечір я займалася заспокоєнням дітей, а не участю в заході. Коли все закінчилося, я сказала їй, що ми домовлялися, що вона піде і що цей вечір був для мене важливим, але вона його зіпсувала. На що вона відповіла, що не знала, як їй дістатися додому. А на моє запитання: а що не можна було спитати у нас? вона не відповіла. Ми збиралися їхати додому машиною, в яку вона не сіла, а натомість зі словами «не хочу вас затримувати» пішла у невідомому напрямку. Іноді мені здається, що я вже не розумію що відбувається і що від її поведінки я божеволію. Я розмовляла з нею, вона мене не чує. Я відчуваю, що її поведінка дуже токсична для мене та моєї родини, але як це припинити, як жити з нею у ладі і не на шкоду собі?

Всім доброго вечора. Цікавить питання, стосовно відносин з донькою. Їй зараз майже 7 років і я відчуваю, що вже зламала людину. З самого її народження я дуже суворо з нею проводилася. Іноді навіть грубо. Хоча я безмежно її кохаю. Просто не змогла в собі побороти неадекватну поведінку, коли дитина починає волати. Для мене це дорівнює тортурам. Дівчинка взагалі дуже розумна. Цікава. З дивовижним внутрішнім світом, фантазією. Але через мою періодичну неадекватну поведінку, коли я неконтрольовано починаю придиратися, переходити на крик (не вдається заспокоїтися, навіть навпаки, коли намагаюсь, ще більше розходжуся), розумію, що завдаю абсолютної шкоди людині. Бо я непостійна та нестабільна. Іноді агресивна. Здається це називається 'істерична мати'? Хоча раніше все було інакше. Намагалася зрозуміти, пояснити, все тільки через діалог. Не розумію, в який момент все змінилося. Зараз, через півтора роки війни я розумію що в мене немає сил навіть на вулиці з донькою гуляти. Я з нею не граю, бо не хочу. Разом з тим на мене сильно давить відчуття, що я не заклала традицій, якоїсь сімейності, цінностей та їх ролі в житті. Все якось тече безглуздо. Марно. Прісно. І чим далі, тим більше відчуваю розпач, сором, сум, біль, що я все все зробила не так і виправити нічого неможливо. Бо як там? Все закладається до 3 років? А я вже таких дров наламала. Питання в тому, чи є шанс виправитися та пом'якшити наслідки своєї поведінки? Як боротися зі своїми перепадами настрою та істеричними та депресивними напливами? Чи є якісь інструменти як нормально реагувати на поведінку дитини, коли вона не слухається чи бунтує? Чи з такою холодною та скупою на позитивні яскраві емоції матір'ю дівчинка виросте залежною від сторонньої думки та від партнера, вимагаючи від партнера уваги? П.С.: завжди роблю їй компліменти, завжди кажу що вона гарна та розумна, як багато вона значить для мене, але аб'юзивні чи образливі фрази все одно проскокують. Дуже сумбурно, але сподіваюсь, думку та проблему змогла донести.

Мені 42, і я змушена визнати: у мене складні відносини з мамою. Я щаслива, що вона жива, але спілкуватися з нею складно. Давно живу окремо, приходжу 1 раз на тиждень у гості, не зідзвонюємося. Кожен візит супроводжується постійним негативом від неї,що все не так, все погано, засудженням поведінки інших. Мама в мене авторитарна, завжди повинна бути в центрі уваги, і при будь-якій нагоді намагається домінувати.
Я ображена на неї, не пам`ятаю слів любові, ніжності, не пам`ятаю днів народження, не вистачає маминої безумовної любові і турботи. Я хочу цього і зараз, зрідка говорю ій про це, але в переважній більшості легше промовчати, бо все одно нічого не змінюється. Не можу ні в чому їй відкритися, проявити емоції. Просто вдома плАчу. Я завжди було не така, бо була звичайна дитина. З дитинства обрАзи, безкінечні вимоги, велика відповідальність. Уявляю відносини з мамою такими, як у мене з моєю донькою, іншими, теплими. Останнім часом з`являються думки, що моя хвороба є психосоматикою через такі відносини в родині. Зараз вона говорить, що пишається мною, а мені потрібно від неї інше.