Психологиня Алла Григорівна Веленко Київ метро Університет

Зачасти, те що відбувається, ми сприймаємо поверхнево, лише на рівні конкретних дій та стосунків. Тоді як існує внутрішнє сприйняття всього того, що відбувається... Бо саме наші почуття та підсвідомі установки керують нашим життям та створюють певні життєві сценарії... Оточуючий світ в основному "дзеркалить" наш внутрішній стан, тоді, як нам здається, що тільки зовнішні обставини формують наші почуття... Тобто, зовнішній світ змінюється тоді, коли ми змінюємо або повністю себе, або свою точку зору на ті чи інші події...

Доброго дня Каріно! Те, що я зараз Вам напишу, швидше за все, може здатися Вам нісенітницею, але... З досвіду психолога вже відслідковую, що випадковостей не буває ні в житті, ні в словах, ні в ситуаціях... Якщо б Вас хвилювала лише ситуація на роботі, Ви б написали лише про неї. Але свою розповідь розпочали саме зі стосунків із свекрухою... Випадково? Думаю, що ні. Про свекруху Ви пишете: "Щодо свекрухи. Вона вперта. І тому я не бачу сенсу щось їй пояснювати..." А про керівницю: "вона зі мною ніколи не розмовляє. Взагалі поводить себе щодо мене так, ніби мене нема. Тобто, поговорити з нею неможливо". Як на мене, іде таке собі "відзеркалення" Вашого ставлення до свекрухи через начальницю. Просто зі свекрухою Ви у ролі того, хто нехтує несвідомо іншою людиною. А у ситуації з керівницею опинилися у ролі того, ким нехтують... І як на мене, ситуація з Вашими роботами зміниться лише тоді, коли зможете, насправді, розібратися у ставленні до свекрухи... Адже Ви самі пишете, що Ваш чоловік говорить: "Він каже, що вона надто напориста. Але вона не злобна...". І я швидше схильна думати, що він має рацію, адже знає маму з дитинства... Тобто, як на мене, присутня деяка емоційна суб'єктивність, яка заважає правильно реагувати на жінку... І ще... На скільки я зрозуміла, Ви людина по природі активна, наполеглива, рішуча, ініціативна, яка звикла мати на все свій погляд та свою думку... І чи не може так бути, що та ж впертість - це просто завищений трохи рівень все тієї ж наполегливості, ініціативності та свого погляду на все?

Спасибо Вам за искренность. Ведь всегда очень тяжело говорить о том, что причиняет душевную боль... И то, что Вы написали, еще раз подтверждает мою догадку. Проблема именно в подсознательном "залипании" на близком человеке... И то, что происходило в отношениях с первым мужем, тоже следствие именно этого... Просто мужчины по-разному реагируют на внутреннее и внешнее состояние женщины. Сложно все обьяснять в переписке, но когда ребенок недополучает родительской любви, он свой "голод" пытается утолить за счет того, кто любит... По факту, эту любовь неосознанно требует, а не получая (потому что мужчина не может заменить родителей), начинает вытягивать силой, по простому "вампирить"... А это "отбирание сил", поэтому если мужчине самому сил не хватает, он, не понимая что происходит, вот таким агрессивным способом как первый муж, начинает защищаться... Во втором случае, пока у мужчины еще есть силы, ведь вы еще не живете, на сколько я поняла, вместе... А то что включается периодичность... Это, как по мне, еще немного срабатывает Ваше внутреннее чувство самосохраниения и Вас "отпускает", а потом идут обострения... Но со временем, промежутки спокойствия могут становиться короче, а напряжения - длиннее, потому что люди в отношениях всегда истощаются, если не умеют правильно восполнять внутренние силы... Как по мне, Вам необходимо как можно скорее проработать свою "привязчивость", а значит, все что связано с чувствами к родителям...

Доброго дня Каріно! Те, що я зараз Вам напишу, швидше за все, може здатися Вам нісенітницею, але... З досвіду психолога вже відслідковую, що випадковостей не буває ні в житті, ні в словах, ні в ситуаціях... Якщо б Вас хвилювала лише ситуація на роботі, Ви б написали лише про неї. Але свою розповідь розпочали саме зі стосунків із свекрухою... Випадково? Думаю, що ні. Про свекруху Ви пишете: "Щодо свекрухи. Вона вперта. І тому я не бачу сенсу щось їй пояснювати..." А про керівницю: "вона зі мною ніколи не розмовляє. Взагалі поводить себе щодо мене так, ніби мене нема. Тобто, поговорити з нею неможливо". Як на мене, іде таке собі "відзеркалення" Вашого ставлення до свекрухи через начальницю. Просто зі свекрухою Ви у ролі того, хто нехтує несвідомо іншою людиною. А у ситуації з керівницею опинилися у ролі того, ким нехтують... І як на мене, ситуація з Вашими роботами зміниться лише тоді, коли зможете, насправді, розібратися у ставленні до свекрухи... Адже Ви самі пишете, що Ваш чоловік говорить: "Він каже, що вона надто напориста. Але вона не злобна...". І я швидше схильна думати, що він має рацію, адже знає маму з дитинства... Тобто, як на мене, присутня деяка емоційна суб'єктивність, яка заважає правильно реагувати на жінку... І ще... На скільки я зрозуміла, Ви людина по природі активна, наполеглива, рішуча, ініціативна, яка звикла мати на все свій погляд та свою думку... І чи не може так бути, що та ж впертість - це просто завищений трохи рівень все тієї ж наполегливості, ініціативності та свого погляду на все?

Добрый день Alina! Сочувствую Вам, ведь держать себя в руках в таком состоянии практически невозможно и это очень мучительно... Думаю, что проблема намного глубже, просто обострилась она в последние два года, возможно из-за общего психо-эмоционального истощения... И такое бывает очень часто из-за напряженного ритма жизни и постоянных стрессов... Как по мне, у Вас очень сильная зависимость от близких отношений, именно поэтому Вы так болезненно реагируете... Какие у Вас отношения с родителями? Каким было Ваше детство?

Добрый день Mariko! Мужчина женат и это изначально должно было Вас остановить. И не имеет значения, какие у них отношения, остается только факт того, что третий человек мешает их отношениям. А это плохо, в первую очередь, для того, кто третий, то есть, для Вас. Ведь не зря есть поговорка, что на чужом несчастье счастья не построишь... Семейные узы намного сильнее, чем может показаться внешне, поэтому решать Вам, в качестве кого Вы хотите быть...А мужчина будет Вам рассказывать, что ему Вас жалко тоже и Вами пользоваться, когда потребуется ему... Если Вас устраивает роль любовницы, тогда, конечно, ждите... Но если хотите иметь нормальные отношения и семью...К стати, как сложились отношнеия у Ваших родителей? Ведь почему то Вы "притянули" к себе именно женатого... Думаю проблема намного глубже...

Доброго вечора! Скажіть, будь ласка, а хто у Вашому дитинстві так себе поводив і по відношенню до кого? Тому що судячи з того, що Ви описуєте, у Вас сформована така собі внутрішня установка, яка почала себе проявляти в певних обставинах... Саме тому Ви нічого з собою не можете вдіяти... Вам стає соромно по факту за те, що Ви, нас правді, не контролюєте... На скільки я зрозуміла, це стосується тільки жінок? Чи було так і по відношенню до чоловіків?

Доброго дня Світлано! Ви пишете "Ссора из-за сигарет и алкоголя. Он не курит, я пытаюсь бросить. Почему схожу с ума, потому, что очень люблю этого человека...". Як на мене, причина такої поведінки Вашого чоловіка в тому, що Ви його просто "спопеляєте" своєю пристрастю, своїми страхами, своєї сліпою прив'язаністю до нього... І чим більше Ви боїтеся його втратити, тим сильніше він може від Вас відсторонюватися. при чому, це відбувається рефлексивно, як почуття самозбереження. Уявіть себе деревом навколо якого почала обвиватися міцна задушлива ліана... те ж саме відчуває Ваш чоловік... Які у Вас стосунки з батьками? Яким було дитинство?

Доброго вечора пані Ольго! Мене вразила Ваша стійкість та сила духу, думаю, що все у Вас вийде з дітками обов'язково! Хотіла написати стосовно агресивної поведінки Микити. Кожна дитина сприймає себе через призму любові чи нелюбові до батьків (і не має значення, живі вони чи ні). Тобто, дитина ідентифікує себе через їх особистості. Тобто, є прийняття себе чи немає. Якщо батько поводить себе погано, не приділяє уваги належної дітям, хлопчик може вважати саме себе винним у тому, що батько від нього відмовляється. Адже дитина так влаштована, що все сприймає через себе і ніколи не звинувачує батьків... Окрім того, діти дуже чутливо сприймають поведінку дорослих. І якщо є хоча б найменший осуд свого сина (не онука) Вами та Вашим чоловіком - дитина це може сприймати по відношенню особисто до себе. Якщо тато поганий, а я його частинка, тоді і я дуже поганий... Тоді виникає внутрішній протест, не сприйняття самого себе як особистості... Тут ще може бути питання у тому, що хлопчик відчуває, що не відповідає Вашим внутрішнім очікуванням, не "дотягує" до того, яким потрібно бути і іде агресія проти своєї недосконалості... Дайте йому право на помилку... Перестаньте сварити, коли йому роблять зауваження в школі, звертайте увагу тільки на щось гарне, на його успіхи... Він і так розуміє, що поводить себе неправильно... Ваш власний приклад, спільні справи - то найкраще виховання для дітей... дайте можливість йому займатися спортом...Якщо знаєте, що у нього найкраще виходить, всі сили "киньте" саме у ту сферу і не переживайте, що в іншому він відстає... Як тільки стане відчувати успіхи хоча б у чомусь одному, з'явиться впевненість у собі, він зможе чимось пишатися, одразу потроху почне підтягувати і все інше... Вам просто потрібні знання з того, як розвиваються хлопчики...

Ответ отредактирован автором 12-11-2021 19:32:33

Я Вам дуже вдячна за щирість! Вміння аналізувати свої вчинки та робити висновки - то великий дар, Яким Ви в повній мірі володієте! Ви пишете "Мой муж очень хороший как человек.Он меня ни когда не обижал и никому не позволял меня обидеть.Вот по этому для меня измена стала КАТАСТРОФОЙ". І цим тільки стверджуєте мене в думці, що Ви надміру несвідомо ідеалізували свого чоловіка. А жива людина далеко не завжди може впоратися з вантажем ролі такого собі ідола, ідеалу, моральної досконалості... Окрім того, утворилася душевна травма, яка одними "вмовляннями" себе не "зніметься" на жаль... Тому, що існує таке поняття як "правильне і неправильне" проходження стресової ситуації... Тобто, зовні Ви прийняли ситуацію і навіть, слава Богу, продовжили жити разом з чоловіком, але на рівні почуттів залишилося неприйняття травмуючої ситуації... І саме це не дає Вам можливості жити нормально... Якщо цю травму не трансформувати у щось більш конструктивне, вона може навіть з часом перейти на рівень психо-соматики, таке інколи буває... Та навіть без цього, просто стане "роз'їдати" Вас та ваші стосунки з чоловіком... Як на мене, не варто очікувати що якось саме минеться...

Спасибо за дополнение... Думаю, что причина Вашего такого поведения связана однозначно с Вашим отцом. По факту, достучаться истериками Вы хотите не к мужу, а к своему отцу и делаете это неосознанно... Плюс, у Вашей мамы накопилось огромное колличество обид к мужу - то, что они спокойно общались утром не снимает ее подсознательной агрессии к нему (Обиды - это та же агрессия, просто имеет другую форму). И эта самая агрессия "перешла в наследство" Вам... Мама и дети, точно так как и все члены семьи связаны невидимыми внутренними ниточками. Кроме того, формируются внутренние установки в детстве, котоыми мы потом во взрослой жизни пользуемся. Именно поэтому даже если не хотим так реагировать и себя вести, все равно повторяемся... В Вашем случае я бы Вам советовала индивидуальную работу с психологом по трансформации внутренних установок. А еще необходимо "проработать" отношенияс отцом. Потому, что обиды на отца автоматически "сбрасваются" на мужа... Наше подсознание воспринимает всех близких мужчин по образцу восприятия своего отца... Потому что отец - это первый мужчина в жизни девочки...

Добрый день Елена! Скажите, а что стало причиной развода с отцом Ваших детей? Как по мне, начинать надо именно с этого момента...

Добрый день! У меня к Вам сразу один вопрос, кто Вас игнорировал в детстве? Какие отношения с родителями? К кому, на самом деле, Вы так хотите достучаться? И чьей любви Вам так всегда не хватало?

Навзаєм! ::smile::

Доброго дня Minimiss! Думаю, Ваш чоловік такий собі яскраво виражений холерик. У таких випадках, все іде "на почуттях", безконтрольно. Окрім того, швидше за все, це ще і деякі вади виховання, коли хлопчика не навчили правильно висловлювати свої почуття... Який характер у його батька? Які стосунки з мамою? Окрім того, є така, суто жіноча природня риса - жінкам дуже важко прощати. Тоді, як чоловіки прощають у рази швидше і не "застрягають" на емоційному боці того, що сталося... Я б Вам порадила разом з чоловіком звернутися до сімейного психолога. Адже те, що чоловіку здається дрібницею, на превеликий жаль, може сильно вплинути на стосунки взагалі... Це елементарне незнання розбіжностей жіночої та чоловічої сутності... Окрім того, як на мене, Ви надміру "залипаєете" на коханій людині, ідеалізуєте його. Саме через те, у Вас ідуть такі реакції. підсвідомі очікування не співпадають з тим, що відбувається в реальності... Які у Вас стосунки з батьками?