Психологиня Марія Радченко Дніпро лише онлайн

« перестала к нему обращаться и соответственно продолжать принимать лекарство не стала.»;

Тут очень много дельных вещей про психотерапию писали, а я ещё и про психиатра подкину.
Если Вам не понравилась схема лечения конкретного врача - меняйте врача. Ищите такого специалиста, которому будете доверять и который внимательно будет относиться к тому, как Ваш организм будет реагировать на лекарства.

Но когда найдёте подходящего психиатра - не слезайте, пожалуйста, самовольно с таблеток.
Во-первых, у некоторых лекарств бывает синдром отмены, поэтому организму может стать плохо от резкого прекращения их приёма. Врач отменяет препарат, если он не подошёл, или же постепенно снижает дозировку, если пациент идёт на поправку.

Во-вторых, у многих лекарств от симптомов психических расстройств (например, антидепрессантов) накопительный эффект, который видно только через пару месяцев и дольше. То есть, таблетки, назначенные психиатром, нужно принимать ДОЛГО, чтобы увидеть улучшение.

Касаемо психотерапии вставлю свои 5 копеек. Тут писали, что нужно работать индивидуально, а НЕ парно. А я думаю, что нужно работать И индивидуально, И парно, если у вас с мужем есть такая возможность.
Потому, что в индивидуальной терапии каждый решает свои проблемы. При чём, не обязательно связанные с вашим браком. Так и Вы, и муж можете говорить о чём-то личном, что вы даже друг другу не рассказываете, и прорабатывать каждый себя самостоятельно.
Но парная терапия, ИМХО, тоже нужна, для налаживания диалога между вами. Потому что, судя по описанию, здоровый контакт между вами не выстроен, и много конфликтов за эти годы накопилось, что явный признак хронических проблем в отношениях.

«Я вспылила и мы поссорились. После чего он говорит что я ненавижу его маму и что хочу дабы она умерла. (При том, что ничего подобного и столь ужассного в адрес его мамы я никогда не говорила).Что ношу к ее дому землю с кладбища. (Раньше я часто туда ходила но не с этой целью). Уверяю его что то, что он говорит не является правдой. Но увы.»;
Я не психиатр и не лечащий врач и не психиатр Вашего мужа, но вот это звучит не здорОво. Как симптом паранойи или другого психического расстройства. Не само то, что у мужа есть подозрения, а то, какой характер они носят. Он как будто проецирует на Вас свои страхи (страх смерти в первую очередь) и делает Вас в них виноватой. К этому ещё подключается магическое мышление (вера в то, что земля с кладбища может кого-то убить). Не хочу никого из Вас обидеть, но мужу нужен в первую очередь именно психиатр, потому что его проблема лежит уже не в невротическом спектре, а потяжелее, так как его невозможно переубедить в его подозрениях.

Вам стоит обратиться к врачу-психиатру в психоневрологический диспансер на консультацию по поводу панических атак и тревожности. Так как в Вашем состоянии может понадобиться медикаментозная поддержка. И параллельно с этим посещать консультации психолога или психотерапевта, чтобы работать со своим психологическим состоянием.
Война поменяла жизнь многих людей, и посттравматический стресс тут играет не последнюю роль. Но жизнь продолжается, и заботиться о своей психике надо уже сейчас.

Возможно, это страх психологической близости. Как думаете, что страшного может произойти, если человек проявит к Вам взаимную симпатию?

«У нас обоих проблемы с психикой, мы обращались к психологу и психиатру. »;
Как насчёт парной психотерапии или парного консультирования с участием и Вас, и мужа?

Почуття провини не зявляється на порожньому місці, бо воно соціально сконструйоване. Тобто, виховано в нас суспільством.

Корені цього почуття, зазвичай, йдуть з родини. Коли дитина ще маленька, її психіку оберігають певні захисні механізми, які потім можуть перекочовувати в доросле життя і впливати на його якість. Одним з таких механізмів може бути інтроекція. Протилежність проекції ("навішування" на когось чи щось своїх почуттів або рис характеру в поведінки), інтроекція полягає в тому, що людина присвоює собі чужі риси характеру, емоції або відповідальність, щоб відчувати, що світ хоч якось їй підконтрольний.
Адже якщо я в усьому сам винен - то я можу повпливати на ситуацію, вона не така вже і погана, все в моїх руках. Принаймні, так це може працювати у дорослих.

А діти до підліткового віку в принципі можуть вважати себе причиною негараздів в родині, наприклад, поганого настрою своїх батьків, їх сімейних криз, розлучень, тощо. Тому що від емоційного благополуччя батьків напряму залежить виживання дитини, і вона підсвідомо намагається підлаштуватися, вгодити рідним, навіть якщо це означатиме самозвинувачення.

В подальшому така стратегія адаптуватися, звинувачуючи себе, шкодить людині проблемами з самооцінкою і розумінням меж своєї відповідальності. Раджу попросити батьків записати Вас до психотерапевта або самостійно звернутися до психолога у Вашому навчальному закладі.

У Вас на фоні такого життя вже розвинулась депресія, тому рекомендую записатися до лікаря-психіатра в психоневрологічний диспансер і до психотерапевта. Перший безкоштовно Вас обстежить і назначить медикаменти, другий - допоможе відучитись жити очікуваннями оточуючих.

Коли хочеться померти через оцінки - це вже не життя, а виживання.

К сожалению, Вы не сможете так сразу простить и полюбить родителей, потому что любовь к кому угодно - это не полностью осознаваемый процесс и, тем более, не Ваша обязанность. Вы имеете право испытывать к маме сложные эмоции, среди которых не только положительные.

Мама не виновата в том, что её изнасиловали, но родить Вас было её осознанным выбором. Было это сделано из любви к Вам или из чувства долга - неизвестно. Иногда люди рождаются при обстоятельствах, далёких от идеала, психологически не благополучных. Не всегда семья, в которой мы рождаемся - это дом, в который хочется возвращаться. Не всегда дети - это "плод любви". Но Ваша жизнь от этого не перестаёт быть ценной.

Вы не обязаны любить родителей, но Вы можете принимать свои чувства к родителям такими, как они есть, и выстраивать в общении с мамой здоровые границы.

«Йти на контакт з дідусем? І чи варто піти з хлопцем на контакт віч на віч, оскільки б так я б все побачила б і зрозуміла б. Адже це не переписка , тут не проігноруєш і прийдеться відповідати прямо зараз.»;
Єдине, що точно можу стверджувати - як вчинити Вам, краще за все знаєте лише Ви. Найкраще рішення, це те, яке Вас особисто влаштовує.
Від того, що Ви поговорите з дідусем хлопця та/або з ним самим, гірше нікому не буде, хоча результат розмови і може бути різним.

Доброго дня, Анно.

Дуже добре, що Ви усвідомлюєте сутність своїх проблем з психікою. Я думаю, є необхідність звернутися до лікаря-психіатра, щоб продіагностуватися на предмет РХП, ОКР, а також визначити імовірність розладу особистості (мені на думку спав межовий розлад, але я не лікар, тому не можу цього стверджувати).
Якщо Ви будете паралельно відвідувати і психіатра, і психолога, результат терапії буде стійкішим та помітнішим.

«И трепет при встречах. Когда происходили ссоры они не вызывали безразличие у меня внутри как сейчас с женой. Это были жёсткие ссоры но настолько душевные.»;
Знаете, мне это чем-то напоминает эмоциональные качели.
То есть, отношения с женой и то, что Вы сейчас описали - это "из крайности в крайность". В одном случае была постоянная "встряска" от которой Вы полностью удовлетворяли свою потребность в эмоциях и адреналине, но почему-то в конце концов расстались с женщиной. А в нынешнем - наоборот, всё ровно и скучно.

Хотя трепет и "жёсткие душевные ссоры" - это не про любовь, а про влюблённость, страсть и, возможно, зависимость от партнёрши.
А то, что сейчас у Вас с супругой - с Вашей стороны больше похоже на дружбу (так как начиналось всё с неё) и чисто бытовое партнёрство.
(Можете погуглить "типы любви по аристотелю", чтобы лучше понять, о чём я сейчас говорю.)

Это всё не хорошо и не плохо, но важно понять, каково ВАМ находиться в отношениях первого и второго типа, и действительно ли лучше тот вариант, где постоянно "кидает из стороны в сторону"? И нет ли какой-то золотой середины между "страсть буря безумие" и тем, что сейчас у вас в браке?

«Дело в том, что мы строили на христианской основе и мы не спали до брака. Но когда женились я понял что нет такого влечения как я писал в письме.»;
Скажите, пожалуйста, а это Ваша первая жена и сексуальная партнёрша? Я пытаюсь понять, то чувство, которое Вы описали в письме, уже испытывали с кем-то, или это Ваше идеализированное представление о сексе?
Как насчёт обратиться вместе с женой к сексологу, чтобы разобраться, почему Вы её сейчас "не хотите"?

«И, да, я считаю это ее добьет и она останется совсем одна в этом мире.

На счет развода, я не знаю наверняка сможем или не сможем поддерживать связь. Я конечно же смогу помогать, для меня это не составит труда,и это нормально помогать ,тем более если можешь помогать.»;
Вы сейчас беспокоитесь за будущее жены больше, чем за своё собственное. И это своего рода самопожертвование. Но мы не знаем, нужна ли такая жертва ей.
Да, расставание может быть болезненным (и для неё, и для Вас, кстати, тоже), но это не значит, что жена больше никогда и ни с кем не сможет быть счастливой.

Будь ласка. )

І Вам дякую за довіру!

«вона практикується як психолог»;
Тоді все ще трохи складніше, бо психологи за етичним кодексом своєї професії не мають права відповідати взаємністю закоханим у них клієнтам. Клієнт або учасник тренінгу/групового заняття підкатувати має право (в розумних межах), а психолог при цьому повинен встановити чіткі кордони, де спілкування йде суто в межах професії.
І якщо у випадку з вчителем (я не вчитель, тому психологи з педагогічною освітою - виправте мене якщо помиляюсь) побудова якогось стосунку теоретично можлива, коли він припиняє бути твоїм вчителем, то з психологом це заборонено етичним кодексом для психолога ж.

Також не хочу знецінювати Ваші почуття, бо вони безумовно щирі. Але в психології є таке поняття як "перенос". Тобто проекція стосунків з батьками чи іншими близькими людьми клієнтом на психолога, через незакриті емоційні потреби.

У нас всіх є потреба в любові та турботі, бо ми всі люди. Саме тому багато випадків закоханостей в свого психолога, лікаря, вчителя, тощо. З одного боку, особа, що володіє знаннями, владою і авторитетом, наче заміняє нам турботливого батька або маму, даючи нам те, чого можливо недодали вони. З іншого - ця людина приймає нас безумовно в силу своєї професії, і не відштовхує, коли бачить нас вразливими, це "підкупає".

Ну і звісно, на роботі психолог не показує всі свої риси характеру, тому його часто ідеалізують. В ідеалізований образ легше закохатися, ніж в живу людину з недоліками.

Але це все цілком нормальна штука, через яку проходять навіть дорослі клієнти психологів. Якщо довіряєте їй, можете з нею обговорити свої почуття. Вам буде корисний досвід спілкування, їй - корисний професійний досвід. Нас у ВИШах вчать працювати з людьми, які до нас підкатують, тому соромитися певно нема чого. )

Доброго дня.

У Вашому житті склалася непроста ситуація, і я гадаю, що Ви дуже сміливі, бо подорожували і бачилися з хлопцем не дивлячись на війну.

Якщо взяти за істину, що першопричина бажання хлопця розлучитися - саме тиск батьків, то у мене є риторичні питання до нього і його родичів.
Що означає "дівчина наражає хлопця на небезпеку тим, що він приїздить в її країну, де війна"? Ви ж також до нього їздили і "наражались" на небезпеку, це по-перше.
І по-друге, хлопець - доросла людина, яка сама відповідає за своє життя. Навіть якщо він живе з дідусем - це не робить його не здатним приймати рішення, їхати до Вас чи ні, йти заради Вас на ризик чи ні. Це його доросле усвідомлене рішення, тому щире рішення про розставання суто через волю батьків свідчать про імовірну емоційну залежність хлопця від їх думки. Це не є зоною Вашої відповідальності, і тут Ви нічого вдіяти не зможете, навіть якщо поговорите з усією хлопцевою родиною.
Тобто, Ви можете спробувати поговорити з дідусем хлопця чи з ним самим, але який буде результат - нам достовірно невідомо.

Також Ви можете запропонувати хлопцю разом звернутись до психолога на парне консультування, щоб знайти спільну мову і визначити свої потреби. Але тільки за умови, що хлопець теж до цього готовий, а не ви хочете щось із ним зробити, а він активно(чи пассивно) пручається.

Відредаговано автором 27-05-2023 14:51:24

Здравствуйте.

Расскажите, пожалуйста, какие события предшествовали тому, как у Вас пропали чувства к жене?
И после чего конкретно у Вас пропало физическое влечение к ней? Есть ли у Вас проблемы на работе, в жизни в целом, которые могли косвенно повлиять на Ваше самочувствие и качество отношений в браке?

«ак же разводиться не хочу,жена меня очень любит. И у нее мама умерла , осталась больная сестра на попичении.»;
Утрата мамы и болезнь сестры - это тяжёлые жизненные кризисы для жены. Вы боитесь её разочаровать и "добить" разводом, но с другой стороны, будет ли она счастлива в будущем с человеком, который её не любит? Как думаете, сможете ли Вы с ней после развода остаться друзьями или хотя бы хорошими знакомыми, чтобы Вы имели возможность её морально поддерживать, не выполняя "супружеского долга"?

А если не развод сразу, то можете поговорить с женой насчёт возможности парной терапии, чтобы Вы оба там вместе с психологом решили, чего хотите от жизни.